#17. Руна

Коли Лінду скоротили, їм довелося переїхати. Лінда, її дівчина, їхній собака.

І Кім. Молодша сестра. Доросла, але безробітна й самотня. Вони терпіли її мовчки, та Кім здавалося: гидують. Вона б гидувала. Недарма пес сестри розпанахав її старого улюбленого ведмедика.

Новий дім мав трухляву підлогу з мурахами, у даху — гніздо шершнів. Але на горищі Кім знайшла стару ляльку. Назвала Руною.

На стінах підвалу росли гриби. Лінда сміялася: наріжемо в суп. Кім відмовляла: краще це, ніж пріснота, що нарубала твоя коханка. Ліндина дівчина вдала, що плаче.

Ночами Кім часто снилися жахіття. Але одного разу лялька Руна вві сні сказала: я з тобою. І Кім перестала боятися. Надто коли в одному сні кухонною сокиркою вбила шершня з очима-грибами. Щоправда на ранок зник Ліндин пес. Вони з дівчиною навіть ходили шукати. Кім не ходила: варила мурашину отруту.

І жилося б непогано, якби дівчина Лінди раз не насварила Кім через дрібниці. Кім була аж рада сну про полювання на грибокомах. “Ти смілива!” — сказала Руна.

Врешті фтографії зниклої пожовкли на стовпах, і Кім зізналася сестрі, що ніколи не пам’ятала, як звали... цю. Лінда промовчала.

Відколи зайвих ротів і шкідників поменшало, стало краще. Лінда працювала на якійсь фабриці. Кім думала, так буде вічно: вона, сестра і Руна. Та раз Лінда холодно, по-чужому глянула на Кім, і та вирішила: хай буде сон.

Вві сні дім заповнили гриби й комахи, і серед них Кім, відчуваючи добру присутність Руни, борола шершня з кімнату розміром.

Билися довго. Тіло почвари вкривала в’язь, що Кім бачила у записах їхньої божевільної матінки. Але Руна казала: “Не бійся!”

Шершень пробив їй печінку. Але й вона нанесла удар.

І впала, неначе глибше в сон.

“Я вмираю, Руно?”

“Ні!”

“Обіцяєш?”

“Звісно! Адже ти — це я! А я вічна. Тепер усе буде добре”.

Кім дивилася в стелю, відчуваючи, як мурахи гризуть стіни й як витікає її похолола кров.