#16. Франк повертається

У місце свого дитинства Франк приїздив щороку, в однаковий час.

Старенька електричка з дерев’яними сидіннями, золоті й червоні ліси на пагорбках. Потяг під’їхав, й усе ожило, розгорнулося, мов ляльковий будиночок. З’явилися бабці з пиріжками, цигарками й шкарпетками. На станцію він вийшов єдиний.

Багато що змінилося за ці роки — та на Франка завше чекав його друг, Дан. От зараз, думав Франк, я пройду тінистими вуличками, зайду в його двір із виноградником, ми трохи посидимо, потім підемо рибалити й купатися на ставок — востаннє перед зимою.

Ятки миттю зачинялися за його спиною. Люди, що перебігали з вулиці на вулицю, створюючи гамір, вкладалися туди, де щороку чекали, поки він приїде знову.

Франк увійшов у двір із посмішкою й старою приказкою на вустах.

Дім Дана щоразу здавався меншим. Але й Франк уже не був дитиною. Чогось бракувало, та час іде, що поробиш. Деяких хат у селі не стало, він лиш не міг згадати, яких.

Все повторилося як завжди: домашнє вино, прогулянка, майже крижана вода, смажена риба — цього разу лише одна. Останні комарі, кілька зірок над головою.

- Ти пам’ятаєш, як наше село було містом? — спитав Дан. Потім вони довго сміялися.

Як завжди, Франк пішов на останню електричку. Дан не проводжав. Шлях до станції був, коротший за шлях від неї. Такі малі будиночки, і їх так мало. Станція — сама з будинок завдовжки. Електричка — на один вагон.

Коли він нарешті заснув на своєму місці, все спакувалося в землю, де й було вже не перший рік. Останні духи в світлі небагатьох зір, що лишалися на небі, були схожі на паперові ляльки. Вони тихо бурчали про те, яка це щороку мука й коли він уже навіки вспокоїться.

А Франк не міг заспокоїтись, він міг лише забути. Останнім часом він багато забував.

Одного дня він приїде, забувши все, не знаючи, чому й куди прямує. І тут уже нічого не буде.