12 days of Ольцінесс – день четвертий.

Привітулі усім, хто цього виснажливого понеділка доплентавсь до мене в канал. Страшенно рада вас бачити! А я продовжую свій ольцемарафон, котрий я придумала як спосіб відволікти вас і відволіктись самій від усієї сірості довкола. Я планувала щодня видавати вам добірку усіляких кльових речей та ідей для дарунків у вигляді шопінг-гідів, однак нині вирішила дещо змінити формат.

Річ в тім, що вже другий тиждень поспіль я мучусь від страшенних головних болей і мене остаточно добила якась шмарката вірусяка. І вкотре я повертаюсь до того, що мій організм спочатку лагідно (а потім вже не дуже) натякає, що мені варто змінити свої пріорітети. Тому сьогодні ми не будемо шопитись (ну хіба на асосі, трошечки, доки є зниженьки), а побалакаємо про турботу про себе.

А турбота про себе це не лише зробити гарну масоньку на писок і сходити на манікюрець. Це вчасно їсти і достатньо спати, не нервувати через дрібниці і знаходити час на свої хобі.

Сложний, карочє, прікол)

Зараз я намагаюсь створити для себе якийсь мінімальний self-care чекліст, після того, коли як слід проаналізую, що найбільше мене тривожить та вибиває з колії. Ще б потім тому чеклісту слідувати) Пропоную і вам до мене приєднатись. А почнемо ми з усвідомлення того, що

1.      Робота не має стояти на першому місці. Думки про те, що я можу залишитись без роботи та засобів для існування, вганяє мене в таку тривожну паніку, що я геть мушу розбирати це на сеансах у психолога. Мій чи не найбільший страх – це що мені доведеться від когось залежати у матеріальному плані. Я зростала у неповній та незаможній, але все ж люблячій сім’ї. І добре оплачувана професія це змога забезпечити гідний рівень життя собі та рідним. Тому зрозуміло, що я неймовірно сильно трясусь за роботою і багато разів грішила тим, що, попри всі тривожні сигнали свого організму, я приповзала в офіс. Від сильних мігреней монітор розпливався мені в суцільну пляму, а я вперто сиділа, імітуючи напрочуд бурхливу діяльність.

Бо ж якщо я залишусь вдома, про мене подумають щось погане, що я ледацюга, і так далі по списку. Ну, тому здихати в офісі і підводити колег, які розраховують на мій звичний рівень продуктивності, а отримують дулю, здавалось хорошою ідеєю.  НА САМОМ ДЄЛЄ НЄТ. Вашу безцінну жертву навряд чи оцінять, медаль трудоголіка не видадуть, а зафакаплені таски доведеться переробити на свіжу голову. А якщо у вас ще й якась вірусяча хрінь, ви ризикуєте заразити своїх колег – в яких вдома можуть бути малі діти і вагітні дружини. Тому якщо вам фігово – баста. Беремо лікарняний, йдемо до лікаря. Фіксаємо імунку і перечитуємо книги, на які завжди бракує часу. Розумію, не у всіх є змога так просто взяти і залишитись вдома – дедлайни і сраки горять. Але свого втраченого здоров’я ви не повернете. Ну а роботодавець, який маніпулює вашим страхом бути звільненим і не дає змоги привести себе до ладу, хай йде в дупу. Навіщо вам така двіжуха – от вам привід звільнитись і шукати щось краще.

2.      Психологічне здоров’я не менш важливе як фізичне. Я дуже рада, що останнім часом люди все більше говорять про необхідність психотерапії та ментальне здоров’я.

Однак, я все ж досі відчуваю такий підсвідомий осуд (навіть від самої себе), що типу, раз нічо не болить, знач, ти здоровий. А душа якщо болить, це не рахується (метафора на всі гроші). На щастя, наш організм розумний засранець, і активно використовує таку штуку, як психосоматика. Зі мною це працює на 100%. Стрес, хвилювання – і осьо, привіт головні болі, розлади зі шлунком та трабли зі сном. Випрацювати адекватні реакції, на усе що трапляється з нами щодня, завдання не з легких. Але це чи не найкращий дарунок, який ми можемо собі зробити. Тому не слід думати, що якщо ви відчуваєте потребу у психотерапевті, з вами щось не так. Все дуже навіть так і ви, очевидно, мислите у правильному порядку.

3.      Час лише на себе не захцянка, а базова потреба. Хто давно зі мною знайомий, то пам’ятає мене як у кожній дупі затичку (ох, яке ж поетичне порівняння). Я була всюди і з усіма. На довго, звичайно, мене не вистачило. Так як я людина-емпат і ще й доволі товариська, я витрачала надто багато ресурсів на інших людей, а собі залишала дулю з маком. Тому ось вам егоїстична, але цінна порада – put yourself first.

В оточенні, у котрому я зростала, поняття особистого простору не існувало як такого. А потім я ще й 4 роки жила у гуртожитку, оточена адекватними і здебільшого не дуже, персонажами. І мене дивувало - курва, а шо це я така нервова?! І я зрозуміла це тоді, коли почала жити сама. Коли у мене нарешті з’явився свій особистий простір і можна було цілісінький день ні з ким не розмовляти і займатись виключно тим, що хочеться мені. І якимось магічним чином думки самі впорядковувались, а напруга зникала. Я розумію, що це неоціненний привілей і не у всіх є змога дозволити собі окремо житло. Однак, коли ми щодня оточені людьми, а інформаційний шум долинає з кожного чайника, дуже легко поїхати кукухою. Наші ресурси скінченні. Тому хоча б годинка тиші на самоті зі своїми думками хоча і не налагодить усю дупу у вашому житті, але принаймні дозволить глянути на все тверезо. А якщо є змога вибратись в якесь спа чи гори, то взагалі ідеально.

4.      Емоції – це чи не найточніший індикатор нашого внутрішнього стану. Ух, тема емоцій ще той зашквар для мене. Я людина дуже емоційна, що постійно створювало для мене купу проблем – мене називали істеричкою, неврівноваженою і так далі. Ніби емоції це щось погане. Пфф. Емоції – то найкраще, що може бути. Вони допомагають визначити, що найбільше нам болить і турбує.

Останні тижні я була постійно пригнічена,різка і невдоволена і ніяк не могла докумекати, шо ж такоє. Ніби ж все гаразд. А то мій організм з усієї сили волав АЛЬО МАЛА, МОЖ УЗБАГОЇШСЯ І ДАСИ СОБІ СПОКІЙ? Я до цього не прислухалась і сиджу ото пускаю шмарклі на ноутбук замість того, аби бравзати вам няшки для наступного дня Ольцінессу. Так само мої негативні емоції вказували мені, що мої стосунки (що романтичні, що дружні) були нездорові та виснажливі, робота непідходяща, і що треба звернути більше уваги на самопочуття. Емоція це, передусім реакція. Сигнал нам про те, чи все гаразд, чи на щось варто посилено звернути увагу. Тому так важливо прислухатись до себе. Мій найулюбленіший приклад – заздрість. Якщо ви комусь заздрите, це зазвичай ознака того, що вам бракує того у власному житті. Чудовий спосіб зрозуміти, а до чого ж прагнути надалі.

5.      У всіх бувають фігові дні, невдачі і всьоплоха. Оооо, я чемпіон по невдахознавству. Я завжди недостатньо успішна, замало вчусь по роботі, небагато досягла як на свій вік, замало читаю, не така худа/дотепна/талановита як всі.  *емоджі фейспалм*

А тепер взяли і закрили інстаграм і всіх накачених фітоняшок і власників PhD та Пулітцерівської премії. Я обожнюю соцмережі, бо там справді є купа крутих людей, які надихають. І тут – обережно!- тонка межа між надихають/заставляють відчувати себе нікчемними. Від останніх людей, які шеймлять будь-кого за будь-що, я давно відписалась. Судити когось по соцмережах це найостанніша справа, зате найдієвіша для знищення власної самооцінки. Ніззя себе порівнювати НІ З КИМ! Тіки себе з собою. І, повірте, день від дня ви лише кращаєте. І у всіх нас бувають болячки, сварки з коханими і родичами, котрі надто інтенсивно пхають носа у наше життя. У всіх нас є таланти, які ми давно та успішно прогавили – як і купа крутих можливостей. НУ І ШО ТЕПЕР? Давайте посидимо і поплачемо. Моє «найулюбленіше» це сидіти перейматись, що люди, котрі мене образили, успішніші як я. І це моє найболючіше фіаско.

Взагалі, успіх штука дуже ефемерна. І її визначення в кожного своє. Так що блін, припиніть пялитись на всіх таких поголовно «успєшних» і плакатись, що всьо фігово і зрадонька і ми всьо проєбали. Ну і хай проєбали. Ту енергію, яку витрачаємо на розмусолювання своєї нікчемності можна витратити на щось, що принесе задоволення – а ще можна розіслати цей ольцін пост своїм друзям. Їй буде приємно, а вам плюсик в карму)

Про ці та інші очевидні істини, до котрих я нарешті докумекала у свої 24 роки, я можу розмовляти годинами, але не хочу перетворювати цей пост у довжелезний лонгрід) Тому далі я складу список речей, які я визначила як обов’язкові для забезпечення своєї здорової та продуктивної життєдіяльності. І поділюсь ними в 5й частині свого зимового анти-хандрового?хандричного? (є таке слово взагалі?) марафону.

 Бережіть себе, ви в себе одні такі чудові. І опше, має ж хтось читати мої тексти)