#12. Єресь

- Чому ми не ходимо в Заборонені землі, якщо стережемо їх?

- Бо ми чесні дойти, — наставник не любив допитливих.

Золото неба змінилося вугіллям. Ніч: арми виходять полювати, дойти ховаються.

Молоді вартові розважалися піснями й казками біля багаття. Настала черга Вігу:

- До приходу дойтів зі сходу, — почав він, — тут жив чарівник Рамніс, який, вмираючи, повертався й жив з пам’яттю минулого.

Всі слухали уважно, навіть наставник.

- Дойти живуть довго, та смерть їхня остаточна. Рамніс був инакшим. Він побував звірами, армами й навіть дойтами, пережив безліч епох. У Заборонених землях він ховав таємниці, що годі уявити — ми їх кличемо єрессю. А Рамніса рідко згадуємо вголос.

Вночі в табір навідалися. Вігу вийшов з намету зустріти гостя.

Гість був довготелесий, мов арм, але не мав людського обличчя — ніби зліплений з брудного сірого снігу. Він сторожко сидів над посірілим тілом когось із вартових.

Вігу підняв долоні й промовив втаємничене:

- Фара, фара, фінда!

З кінчиків його пальців на істоту зійшли блакитні вогники, й та розчинилася в лісовому повітрі.

- ...Єресь.

З-за дерева вийшов наставник.

- Наставнику! Я...

- Я впізнаю Рамнісові чари, коли бачу їх.

В руках наставника був лук, націлений Вігу в серце:

- Єресь — не лише чудовиська Заборонених земель. Це й чари, що їх прикликають.

Вігу стало прикро.

Над наставником виросла сіра хмаринка. Осіла на плечі, заплуталася в волоссі, забралася в вуха, потекла очима. Гість охопив наставника й поглинув цілком.

- Дякую, дитино, — звернувся Вігу Рамніс до істоти. — Тепер іди.

До ранку він думав про кораблі й лічильні машини, що ховалися під попелом Заборонених земель. Попри його спроби, люди цієї доби вважали їх єрессю, лишаючись агресивними дикунами.

Небосхил прикрасила блаватна зоря, і він повернувся до намету спати.

Зранку Вігу мав іти в фортецю вартових і квилити: арми вбили всіх, я дивом врятувався!

Він сподівався, що буде инакше.

Він стомився починати спочатку.