#11. Час пік

Мама питає, коли ти будеш. Ти відповідаєш: "Сідаю в потяг". Це не зовсім правда: ти лише входиш у вестибюль метро, притискаючи телефон з учнівським. Але тут недовго, вона не помітить різниці. 

Мама пише, що виходить тебе зустріти на вашій станції. 

Треба було вийти раніше. Відмовитися від чаю, пропустити раунд гри, не лишатися після кіно. Але було так гарно! 

В вестибюлі велелюдно. Всі стоять, автомати нікого не пропускають. А люди заходять і заходять. Над головою миготить світло.

Люди йдуть. Від мами приходить сповіщення: "Вже на місці, зайченятко, чекаю". Тобі здається, що в вестибюлі немає працівників станції. 

Вони мають бути: синя форма з червоними шапками! Їх нема. Як і працівника поліції. 

Люди сунуть. Тебе притискає до чийогось величезного рюкзака, і він вдавлюється тобі в щоку, колеться й дивно пахне. В натовпі щось є.

Люди пруть. Мовчки. Ніхто навіть не крикне: "Та куди ви лізете?!" 

Спини. Рюкзаки. Пропускні автомати ще далеко. 

В натовпі. Щось. Є.

А ескалатори?.. Що, як люди почнуть на них валитися? 

Ти уявляєш яскраві подробиці, ніби це вже колись було, – аж тебе виносить до автомата. 

Ти проходиш. 

Умить перед ескалатором – лише ти й якась розгублена літня пані. В вестибюлі крім вас – працівниця станції з кричуще яскравим макіяжем. 

Ескалатор безлюдіє, платформа порожня. 

На станцію прибуває потяг, у ньому купа вільних місць. 

В телефоні – десятки пропущених, купа повідомлень.

"Зайчику, ти де?"

"Що з тобою, все в порядку? Я хвилююся".

"Друзі кажуть, ти вже давно маєш бути вдома, де ти?"

"Чекаю до комендантської". 

Частина людей, що їде з тобою, вдягнена в однострої працівників метро. 

Ти плачеш, коли нарешті бачиш маму. Ти не можеш пояснити, що сталося. На твоїй щоці досі сліди від чужого рюкзака. 

Там точно щось було.

Мама обіймає тебе, бо ти тремтиш. На вас надміру уважно дивиться працівниця поліції. 

За мить над містом починає лунати сигнал тривоги.