1 Розділ

— Опусти пістолет! Не смій цього робити, чуєш мене?! крик чоловіка розірвав задушливу тишу кімнати. Він затулив собою дівчину, яка здригалася від безшумних ридань.

— Стули пельку, а то пристрелю вас обох прямо тут! - холодно відрізав інший, притискаючи дуло пістолета до чола суперника. Його рука не тремтіла.

— Я зараз відійду — продовжував озброєний чоловік, повільно задкуючи до дверей.

— І не дай боже ви бодай на міліметр поворухнетеся. Зрозуміло?

Чоловік, що прикривав дівчину, лише ледь помітно кивнув, не зводячи очей із ворога. Двері важко зачинилися. У кімнаті запала зловісна тиша, яку лише зрідка порушували приглушені кроки в коридорі. Обернувшись до заплаканої дівчини, чоловік поривчасто притиснув її до себе. Ці обійми були схожі на останній пристрасний поцілунок

— Послухай мене уважно - прошепотів він, зазираючи їй в очі.

— Я попрошу його, щоб тебе відпустили. Я залишуся тут сам. Прошу, не сперечайся... Ти мусиш вижити. Ти мене зрозуміла?

Дівчина підняла на нього погляд, повний рішучості. Попри сльозу, що повільно скотилася щокою, її голос прозвучав твердо:

— Або ми обоє звідси вийдемо, або нас обох винесуть. Інакше ніяк. Зрозумів мене?

До цього. 17 травня.

— Так, мамо, все добре, не хвилюйся - Айра притиснула телефон до вуха, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

— Я пізніше передзвоню. Люблю, цілую!

Вона натиснула "відбій" і завмерла перед дзеркалом. Сьогоднішній день мав стати початком усього. Схопивши сумку з тумбочки, дівчина востаннє поглянула на своє відображення, кучеряве волосся, чорне, як смола, обрамляло бліде обличчя. Два оберти ключа в замку — і вороття немає.

На вулиці панувала ідилія травневого ранку: щебетали птахи, дерева виблискували молодою зеленню. В автобусі Айра миттєво сховалася за стіною музики в навушниках. Зовні вона здавалася спокійною, але всередині душа розривалася від страху.

За двадцять хвилин перед нею вже височів скляний хмарочос — шістнадцятиповерховий вулик, де робота вирувала, мов у розпеченому казані. Зайшовши всередину, вона відчула себе крихітною в цьому царстві бетону та успіху.

— Доброго дня, я Айра Атагюль. На співбесіду - промовила вона на рецепції, нервово поправляючи неслухняне пасмо волосся.

— Хвилинку... — адміністраторка з професійною посмішкою пробіглася очима по монітору. — Так, пан Мігель чекає на вас. 15-ий поверх, сто дев’яносто п’ятий кабінет. Ви знайдете табличку.

15-ий поверх зустрів Айру тишею, що тиснула на вуха. Вона глибоко вдихнула і постукала.

— Заходьте!!! — почувся низький, злегка хрипкий голос.

Кабінет пана Мігеля випромінював владу. Світильник бурштинового кольору відкидав м’які тіні на білосніжний шкіряний диван, а за прозорим столом сидів він. Айра відчула, як він буквально "палить" її поглядом. Коли вона нарешті наважилася підняти очі, то на мить затамувала подих. Сіро-блакитні очі та ідеальні риси обличчя — він був схожий на принца з похмурої казки.

— Отже, нагадайте мені ваше ім’я — перервав тишу Мігель.

— Айра Атагюль.

— Гарне ім’я. Незвичне для наших країв. Ви не місцева? — він не відривав від неї погляду, ніби намагався прочитати думки.

— Я народилася в Трувейлі. Жила там до п’ятнадцяти років.

— Чому переїхали? — у його голосі почулася непідробна цікавість.

— Вибачте, але... це справді важливо для роботи архітектора?

— У моїй компанії важливо все. То чому?

— Мій батько загинув — голос Айри здригнувся, вона різко опустила голову.

— Я не могла там залишатися. Все навколо нагадувало про нього.

Мігель на секунду замовк, але співчуття в його очах швидко змінилося діловою холодністю.

— Вибачте. Але повернемося до суті. Ви хочете працювати саме тут. Чому? Фірм багато.

— Ваша компанія — найкраща. А я з дитинства йду до мети бути архітектором. Інші мені просто не цікаві.

— У нас багато ворогів — Мігель зробив паузу, яка здалася вічністю.

— Найголовніший із них — компанія «Sharrox». Яка гарантія, що ви не їхня шпигунка? М?

Айра відчула, як усередині закипає обурення.

— Хіба ви не маєте засобів, щоб це перевірити? Мені немає сенсу брехати. Я звичайна дівчина, яка хоче отримати роботу мрії. Але якщо у вас немає довіри, ми не спрацюємось. Дякую за приділений час.

Вона різко підхопилася, схопивши сумку.

— Стійте! — голос Мігеля зупинив її вже біля самих дверей. — Завтра о 7:40. Не запізнюйтесь. На реєстрації отримаєте перепустку.

Айра вийшла з кабінету на ватних ногах. Вона не знала, плакати їй чи сміятися. Спустившись униз, вона безсило опустилася на лавку біля офісу. Думки плуталися: робота мрії була в кишені, але ця співбесіда залишила дивний, майже тривожний присмак.

Раптом телефон ожив. На екрані висвітилося: "Ада".

— Нарешті підняла! Де ти пропадаєш? Я вчора обдзвонилася! — прокричала подруга так голосно, що Айра відсунула телефон від вуха.

— Вибач, не мала часу...

— У тебе голос такий... що сталося?

— Ні, все добре. Навіть краще, ніж ти думаєш. Мене взяли, Адо! Я працюватиму в компанії Мігеля!

— Ти серйозно?! Дивись мені, якщо жартуєш — приб'ю!

— Які тут жарти... — Айра посміхнулася, але в очах все ще стояв образ сіро-блакитних очей її нового боса.

Того вечора, знімаючи вдома взуття, Айра ще не знала, що цей день став першим кроком у прірву, з якої не всі виходять живими