(1)

Щойно лезо уривчастим рухом торкається руки, у флегматичних роздумах зривається коротка фраза:

— Насправді ти не помреш.

Занадто просто. Занадто очевидно.

Я відчуваю тонкий пласт сталі, що вправно здирає з мене шкіру. У глухій тиші відбиває ритм судомне постукування кісточок об дубовий сервант — мої пальці механічно повторюють цей безглуздий жест, ніби намагаючись не втратити останні нитки звʼязків із реальністю. 

Кров безцеремонно ллється на чорні брюки, просочуючись у тканину густими, повільними потіками, немов розчавлене чорнило. Вона пройшла тернистий шлях вигинами віскози та спотвореннями власної фізіономії, згортаючись краплями на холодній підлозі. Дзеркало на іншому боці кімнати відображає мене шматками — розбитий образ, розкиданий по склу, жалюгідна помилка чийогось невдалого життя. Воно спотворює риси, створюючи щось чуже, віддалене від мене настільки, що здається, ніби це взагалі не моє обличчя. Ефект зловісної долини. Як мигнеш, здивуєшся від різноманітності людиноподібних силуетів. Блим — спочатку мої очі порожні, немов мертвого кошеняти зіниці. Кліп — вже налиті темрявою, майже непомітні у відблисках каламутного скла. Губи спотворені, розтягнуті під дивним кутом, наче хтось невміло намагався намалювати гримасу і не зміг втримати лінії рівними. Волосся, що стирчить у різні сторони наче в старої ляльки, лише додає враження постійного відвідувача психічної лікарні.

Я нахиляю голову, спостерігаючи, як цей дивний колаж рухається разом зі мною. Через брудні відбитки пальців, що залишились на склі ще з минулого разу, я вдивляюсь в себе. У свої тьмяні синці під очима, в набряклі повіки, у нерівний контур скули, який тепер виглядає ще гострішим через гру світла і тріщин. Воно хрустить, але не складається у єдине зображення. І не складеться.

Хвиля відрази. Мені стає гидко.

Тремтяча рука тягнеться до обірваної цигарки, що залишилася на краю столу. Я беру її двома пальцями, повільно підношу до губ і тягну довгий, тужливий затяг, ніби витягую з неї останню краплю надії.

Але навіть вона — це лише марна ілюзія легкості, що стає все менш переконливою з кожним наступним вдихом. Дим просочується в легені, розчиняється в мені, залишаючи по собі гіркий присмак смоли. Я всміхаюсь, скалячись — відчуття пульсуючих порізів на запʼястях приємно зігріває бліду шкіру. Я проводжу пальцями по руці, вдивляючись у широкі, зовсім свіжі та напівзажилі шрами. У темряві вони здаються ледве почервонілими, майже зникають під примарним світлом з вікон, якщо не вдивлятися у багряну кров що так і цебенить із ран. Я проводжу по ним нігтями, з силою натискаючи, ніби перевіряючи, чи достатньо болі вони зможуть мені подарувати сьогодні.

Достатньо.

Вітер із розчиненого навстіж вікна пронизує тіло, і озноб пробивається крізь вигнуті хребці новою хвилею. Я повільно підвожу голову і опираюсь на судомні долоні, проте мій погляд закривають пасма — довгі, сиві та занедбані. Начхати. Прислухаюся, перекриваючи внутрішній білий шум в своїй голові. 

Спершу — лише звична тиша. Глуха, напівмертва, сповнена тяжких, нерівних ударів мого серця. Потім — щось інше.

Щось далеке.

Звісно, за прочиненою кватиркою світ бушує. Нічне життя та плісняві недобитки молоді заполонили всі райони жвавих вулиць Берліна. У задушливому міському повітрі змішалися дешевий алкоголь, тютюн, перегар і зіпсовані амбіції. Нестримні голоси рвуться крізь товщу ночі, як брудна піна на поверхні пересиченого людськими відходами океану. Ці суки ніколи не затикаються. І їхні голоси завжди знайдуть дорогу до моєї голови, навіть скрізь товщу бетону, навіть скрізь зачинені двері. Я випускаю з легень останні пари отрути й дивлюсь, як сигаретний дим ліниво здіймається догори, клубочиться, розчиняється в повітрі. Якби так легко можна було позбутися всього зайвого в житті. Якби все брудне та безглузде могло просто розвіятися безслідно. Але ні, воно завжди осідає — в легенях, у мозку, у венах.

Такі огидні, бляді, — бажаю намертво затягнути зашморгами шиї кожному, до кого дотягнуться ці покалічені руки. Видерти власними пальцями кожен залишок тваринних інстинктів. Гнилі, нудотні, шаблонні, жалюгідні, стадні, нестерпні - всі можливі синоніми до слів "людина" і "народ". Одноманітні обличчя, немов друковані копії, напхані однаковими ідеями, штучними посмішками, споживчими мріями та завченими гаслами. І кожен із них вважає себе унікальним. Комедія.

І кожен із них потрібен. Без жодного сумніву. Кожен. Бо без них цей театр абсурду просто перестане існувати. Кожна лицемірна думка має особливе значення, кожна облудна ідея додає ще один пласт до загального фарсу. Вони будують собі пʼєдестали з паперових правил, з мертвих моральних доктрин, і хизуються ними, аж поки перший же вітер не рознесе їх у прах.

Але поки що вони кричать. Не дивлячись на те, що їхні красномовні крики про моральність готові похитнутися від найменшого подиху мимохідної свободи. Хизування ВЛАСНИМ інтелектом — позиченими фразами та вузьколобою філософією, нескінченими спробами прикрити внутрішню порожнечу уривками чужих думок. Промови про піднесення любові, що прикривають ілюзії маніпуляцій та примітивне бажання заповнити свою внутрішню порожнечу взаємовигодою. Дурість і бездушність — фінал фільму, якому так і не судилося вийти у прокат. Поламаний касетний магнітофон, здатний лише на потік несамовитого механічного скреготу й білого шуму. Викривлені несправним принтером копії власної відрази. Ненависть у четвертому ступені ПРЕЗИРСТВА. Відчуженість, розбавлена зневагою.

"Не помру" — це хиба у зроблених висновках! Я вмираю щодня, як і належить вірним своїй справі курцям. Але не щодня я воскресаю оновленим, споглядаючи нові падіння з затьмареною ейфорією в очах.Моменти блаженства, незрівнянні з найефективнішими психоделіками.

Безцінний досвід.

Тиск у голові набирає сили, і я чую вже не просто шум, а відлуння тисячі думок, які сиплються з-під шкіри, безжально переплітаючись. Вони все одно не зрозуміють — не зрозуміють цього гулу в моїх венах, цієї нерухомої, густої рідини, що збирається всередині, немов отрута, готова вистрілити назовні.

За такий спектр емоцій я б навіть пожертвував життям. Щоб відчути цю, не кожному дану симфонію ненависті та безвиході.

Пісня, зіткана з усіх гріхів людської душі, з тріском виривається назовні, залишаючи по собі гидкий присмак металу на язиці.

Мої пальці завмерли у повітрі, імпульсивно розсікаючи тишу кімнати ритмічними клацаннями — бризки крові знаходять собі нового господаря в подобі найближчих меблів. Я спостерігаю за цим, майже з цікавістю, майже з дослідницьким інтересом.

Яке смішне видовище.

Як втома пробиває кисті рук і вони починають дрижати сильніше, я знесилено звалююсь на підлогу. На губах грає кривава посмішка — глузлива, знущальна, майже тріумфальна. За нею як наче тихо ховається щось ще. Щось змучене і налякане, що намагаються сховати. Але завіса швидко опускається.

Всі ви — жалюгідні покидьки.

І так бридко — лежати серед ночі у власній крові.

І так приємно — глузувати з вашого мізерного існування.