***

 На великій чавунній пательні шкварчала смажена картопля. Біля плити крутилась в зеленому домашньому халаті Свєта, іноді поглядаючи то на годинник, то на заставлене вазонами мутне вікно. За ним уже густішали жовтневі сутінки, а невелика лампочка під стелею млосно освічувала кухню жовтими тонами. Під ногами крутилась, зачіпаючи їх своїм хвостом такса. Випрошувала ласий шматочок, на що Свєта кидала лише коротке «фу» . Жужа затихала,але через час знову починала жалібно тявкати. «Де ж тільки Пашку носить, просила ж, прийди до того як темно стане....» промайнула думка у голові, після того як знову кинула короткий погляд наліво. Зрештою, вона відставила пательню на сусідню конфорку, накривши її кришкою. Підійшла до вікна, намагаючись відкрити кватирку. «Треба провітрити до того як хлопці прийдуть» .З деяким зусиллям, давно не змащене вікно з противним скрипом усе ж піддалось, впускаючи холодне повітря на кухню. Свєта навіть не встигла повернутись до плити, як в коридорі гупнули дерматинові двері. «Ось, явився нарешті...» під носа пирхнула жінка, діставши з нижньої полиці тарілку. 

- Паш, ти де був? Батько як прийде і дізнається що ти пізно....- суворо причитала, водночас накладаючи гарячу страву в тарілочку, на дні якої красувався малюнок маленького ведмежати. - Давай швидше роздягайся, бо удушиться твій мішутка тут.

Але ні відповіді , ні руху з коридору не послідувало. Жужа, котра тільки-но знову заcкиглила, раптом затихла. Свєта витерла руки об фартух. Розвернулась, вдивляючись в темний коридор. Виднівся маленький силует, який стояв опершись на стіночку. Почувся дрібний стукіт кігтів по паркету, і коричнева собачьонка попленталась у темряву.

- Паш, ну чого стоїш?- але той не підняв на неї погляду. Свєта зітхнула, і утомленим кроком підійшла ближче. За спиною ,вдаряючись один об одного, зашаруділи кольорові бусини на одвірку. На осліп нащупала вмикач. Але лампочка освітила коридор лиш на мить і знову згасла. Та що ж таке...- пробубоніла собі під ніс жінка, і вже з силою натиснула за перемикач. Нарешті тьмяне світло показало пошарпані часом стіни - і Свєта так і застигла з рукою на пластику. Пашка стояв на напівзігнутих колінках, а штани були замизгані в болоті. Личко було опухлим від сліз, на щоці виднівся червоний синяк, а на губі лиш недавно запеклась кров. Курточка незграбно застібнена, а самого колотило немов від ознобу.

«Побили. Знову зчепився з кимось – такі думки промайнули в голові Свєти першими - Ну точно Пєтька з 5-го під'їзду! От гад! Восьмий клас - а все малим жити не дає!». Свєта ахнула сплеснувши руками, і роздумуючи у голові над деталями майбутньої розмови з Пєтькіними батьками підійшла ближче. Взяла Пашку за плечі . Притягнула ближче. Але той різко вчепився своїми руками в її долоні відтягуючи їх від себе, поки лице знову почервоніло, скривившись в неприємній гримасі. Свєта миттю прибрала руки, на яких залишились дрібні цятки. 

- Ти що робиш? – шикнула на нього жінка, проте все одно витерла великим пальцем мокрі доріжки від сліз.

- Пашунь, що сталося? Тебе хтось побив? Паш? Той з п'ятого під'їзду, да? Ну і гад, ну я влаштую його мамі ,ох як влаштую....- тріщала вона без упину, розшнуровуючи кольорові зав'язки смішної шапочки. Торкалась теплими руками синяка на щоці, незадоволено похитуючи головою. Пашка шморгав носом, переминався з ноги на ногу, наче не міг знайти зручного місця.

- Мам... Мене..Мені болить - високим голосом видавив з себе хлопчик, важко ковтнув і в ту ж секунду гірко-гірко розревівся, від чого у Свєти неприємно кольнуло в грудях.

- Де? Де болить? – він нічого не відповів, лише втиснув голову у плечі. - Ну нічого, зараз, знімлю курточку, зараз я подивлюсь, зараз....

Свєта нахилилась. Взяла блискавку в руки і почала розстібати уже добряче покоцану часом теплу курточку. Замок зажував светр. Вона швидко витягнула його, і різким рухом потягнула собачку у низ.

- Давай ручку - сказала вона, акуратно взявши його за тоненьке зап'ястя, витягуючи руку з мокрого рукава, роздягаючи наче шматяну ляльку. 

- Налякав тебе він, так, налякав...Ну нічого - бідкалась, нахиляючись нижче щоб розшнурувати розбухлу від вологи шнурівку на чобітках. Окинула поглядом штани - внизу усі мокрі та брудні. Важко зітхнула, думаючи про те як доведеться відпирати світлу тканину, замочувати в білизні, а потім довго сокотати руками. Глянула вище і погляд зупинився на стегнах. Свіжі багрові плями. Гидко залоскотіло всередині. В вухах задзвеніло, пальці задубіли і надто міцно взялись за шнурівку.«Не може бути. Ні. Стидоба яка». Але все одно не могла відвести погляд.Вона нервово облизалась, пару раз відкривала рот намагаючись щось сказати, але не вдавалось видавити ні звуку. Хотілось сісти і завити поряд з ним.

- Паш… дай, дай подивлюсь - прошепотіла тремтячим голосом і легенько взялась за край штанів на стегнах. І в цей ж момент Пашка зі всією силою вчепився пальцями в її зап'ястя. Він висмикувався, намагаючись при цьому вдарити вільною рукою. Зі всієї сили притискав колінка один до одного, намагався згорнутись в клубочок, хотів щось сказати крізь сльози, проте виходило лише гучне хрипіння, яке перебивалось гикавкою. Свєта аж відскочила. Пашка похитнувся і закрив обличчя долонями. Худі плечі ходили від кожного гучного схлипування, яке змінялось гикавкою. Свєта дивилася кудись поза нього, не знаючи куди подітись, а потім швидко витерла руку об фартушок, який забула зняти.

- Тоді не буду... Тоді ми з тобою зараз...Чаю...Чаю поп'ємо ,хочеш?... З вареннячком...Я...Кофточку принесу чис...Чисту...Тато твій скоро прийти має...і Коля... - Прикусила язика. Слова не могли зібратись в єдине речення, ляпала перше що прийде на ум, і все це звучало по дурному.  Дивилася на Пашку, який якраз обтирав лице кулачком, не перестаючи жалібно скиглити. Жужа метушилась поряд, ходила кругами навколо.

- Ти...ти не плач головне, усе давай...Переставай...- вона посміхнулась кутиками губ, ласкаво потріпала його по голові, так, як тріпають цуценят. Взяла край фартуха і тремтячими руками обтерла йому соплі. Важко ковтнула, і все ж розшнурувала чобітки. В кімнаті переодягла светр. Штани не дав, пручався. Питала що сталось. Що сталось. Але той лише неясно белькотів. Уривки слів довелось складати самій

 Чайник з гуркотом вдарився об плиту. Свєта чиркнула сірником об коробочку, і запалила газ. Погасила сірник об блюдце. Поряд лежала телефонна книжка. Вона гортала її, переглядаючи кожну сторінку. Погляд не затримувався на жодному з записів. Фамілії, номера, а толку? За спиною почулось знайоме клацання кігтів і слідом жалібне скавчання. Свєта обернулась. Жужа вертілась біля Пашиних ніг, намагалась лизнути йому долоню. Тикалась носом об брудну штанку. Він сидів на краєчку стільчика втупившись поглядом в одну точку на підлозі. Після того як слизький язик знов торкнувся долоні, Пашка незграбно погладив Жужу по голові. Таксочка вмостила свою голову на його колінах. Свєта різко відвернулася. Підкрутила газ, і почала поглядом шукати пакетик на стільниці. Затрималась на картоплі, яка сиротливо стигла в тарілочці. Радіоточка шість разів коротко пискнула. Після тужливого позивного брехунець забелькотів. «…Дев’ятнадцята година… говорить Київ…. Господарства області завершують збір цукрових буряків, на полях працює понад...» . Не слухала. Піймала себе на тому що уже довгий час дивилась на газ, погладжуючи великим пальцем губи. Шваркаючи тапками по лінолеуму поплелась у ванну. Відкрутила холодну воду. Умилась. Раз. Другий. Глянула в дзеркало. «Кущі..Там де шалаші..Які кошенята в жовтні?» Холодна вода затекла під рукав. «А якщо хтось бачив? Господи. Хоч би ніхто не бачив». Свист чайника перервав ланцюжок думок. Вона поспіхом закрила кран і вийшла з ванної. Налила окропу в чашку, і з гуркотом поставила чайник назад на плиту. Із кватирки тягнуло холодом. На одвірку дзвенькнули бусини. Свєта оглянулась. Нікого. По радіо все передавали новини. Давно за сьому. Скоро прийде Ігор. А як сказати йому?