Ірпінський кейс
A.Voytenko«<…> в Ірпені розгорівся мовний скандал з викладачкою філософії, яка відмовилась проводити пари українською».
«Міністр освіти та науки Оксен Лісовий відреагував на скандал».
https://life.pravda.com.ua/society/2023/04/8/253733/
Прочитавши коментар міністра О. Лісового, я відчув, що це не ті слова, які я б хотів почути від нього в цьому випадку. А що ж саме я хочу почути? Спробую перевтілитись у нього та викласти все від першої особи. Зрозуміло, що це буде не «про всю Одессу», а насамперед про ту частину освітнього процесу, яку я спостерігаю вже протягом 20 років.
Тож на місці пана міністра я б відповідав так…
*****
Пані та панове! Колеги освітяни!
Скандал, що відбувся в Ірпені, не першій у цьому роді, але я дуже хочу, аби він став останнім. Попри мої глибокі переконання, що українська освіта має бути україномовною, я змушений визнати неприємну реальність: за більш ніж 30 років української Незалежності в багатьох галузях нашої освіти de facto наявна двомовність, що суперечить законодавчо встановленим нормативам. Це точно не є катастрофою, але це суттєва проблема, яка й досі зумовлена фундаментальними хибами нашої освітньої системи, тож наразі ми зобов’язані подолати ці хиби назавжди, бо інакше ми не уникнемо катастрофи.
Чому український викладач переходить на російську мову в процесі заняття? Я вбачаю два фактори: об’єктивний та суб’єктивний.
Перший з них зумовлено вкрай важкою ситуацією з україномовною методичною літературою, і я знову змушений визнати, що за 30 років Незалежності у багатьох освітніх галузях досі не створено підручників та навчальних посібників, конкурентних із такими, що їх написано ще за часів СРСР. А оскільки я сам музикант, то акцентую, що в музичній освіті ця ситуація взагалі викликає тривогу, адже заборона користуватись російськомовними книгами і контроль за виконанням цієї законодавчої вимоги може взагалі привести до зупинки навчального процесу. Фаховий лексикон формується десятиліттями й навіть століттями, і миттєвий суто механічний перехід на іншомовні нормативи є неможливим! І нові книги теж пишуться не за день і не за тиждень — а держава так і не сформувала умов, сприятливих для цього надважливого процесу, який, скажімо прямо, ще так і не розпочався. Тож de facto основою навчального процесу досі є саме російськомовна література — і я добре розумію, коли, працюючи на занятті із російським текстом, викладач коментує його також російською.
Другий фактор — суб’єктивний. Багато хто з наших викладачів поважного віку формувались як фахівці ще в соціокультурних умовах радянської освіти. І якщо літній викладач станом на початок 2023 року не повною мірою оволодів фаховою українською лексикою, можна визнати, що це суперечить нашому мовному законодавству; можна моралізувати, що за 30 років слід було б зрозуміти вимоги українського сьогодення (війна, гаряча фаза якої триває вже більше року, а загалом вона триває вже 10-й рік!!) та вирішити цю проблему на бодай якомусь задовільному рівні; але окрім того я можу суто по-людськи поспівчувати цьому викладачеві: якщо він стверджує, що викладати українською йому важко, йому справді може бути важко викладати українською (та ще й у непростих дистанційних умовах) — і це ще не є підставою вважати його зрадником та ворожим елементом. Зміна фахових навичок є дуже трудомісткою й тривалою процедурою, яка й для молодих є непростою, а для старих і поготів.
Що ж робити із двома зазначеними вище чинниками того, що наша освіта й досі двомовна в деяких її галузях? Відповідь проста: реформувати її, коректуючи законодавство та забезпечуючи умови для його впровадження в освітню практику, і це має бути одним із найвищих пріоритетів нашого державотворення. Ми будемо працювати над тим, щоб встановити тривалий перехідний період, не менший за 15-20 років, протягом якого слід буде залучати найкращих фахівців, аби вони створювали нові підручники та методичні посібники (підкреслю: саме нові, а не україномовний «cosplay» старих радянських книжок). Ми добре розуміємо, що така робота має бути добре фінансованою, її не можна обмежувати авральними дедлайнами й вона має бути основним профільним напрямком для залучених фахівців. Ця робота має бути забезпечена не тільки за рахунок державних коштів, але й коштами великого бізнесу, які до того ж здобудуть нульове оподаткування. Разом із тим має виховуватись нова генерація викладачів, саме які згодом і стануть освітніми дієвцями омріяної нами України майбутнього, здатними вести викладання багатьма мовами — не тільки українською, російською чи ними обома, але й іншими європейськими мовами, сучасними та давніми. Протягом встановленого перехідного періоду ми будемо толерантними до можливих мовних суперечностей навчального процесу, і насамперед ми закликаємо пам’ятати, що будь-який конфлікт такого роду між студентами та викладачами можна вирішити шляхом комунікації. Але зазначу також, що межі нашої толерантності мають закінчуватись там, де у висловах викладача починають звучати мотиви, несумісні з засадами національної безпеки України (на жаль, і таких випадків ми маємо теж багато).
Ми часто декларуємо, що культурний спадок СРСР є чужим та ворожим для нас, але de facto я змушений з сумом констатувати, що наша освіта й досі не позбавилась цього спадку, зберігаючи не тільки його «букву», але, що найнеприємніше, і його «дух». Наслідком цього стала недобра традиція: підміна справжніх реформ їх імітацією, що має наслідки в усіх сферах нашої сучасності, а в освіті зокрема. Справжні реформи вимагають тривалих часових рамок й стратегічного бачення їх проблематики, імітовані ж реформи впроваджуються «тут, зараз і негайно», породжуючи подвійну мораль: одну ситуацію ми спостерігаємо de facto, геть іншу описано на папері — і лише самою своєю наявністю цей паперовий симулякр, неначе літературний антигерой подпоручик Кіже, дедалі збільшує відстань між нами та реальністю.
Я поступово оцінюю масштаби безглуздих законодавчих нормативів, які протягом багатьох років змушують вас витрачати дорогоцінний час на ведення нескінченної документації та відволікатись від творчості, від особистого фахового зростання та від дозвілля й відпочинку; законодавчих нормативів, за якими ви маєте роздуте навчальне навантаження, що перевищує за своїм обсягом можливості творчої людини, перетворюючи її роботу на викладацький конвейєр; законодавчих нормативів, за якими ваші студенти мають роздутий навчальний розклад, згідно до якого вони поряд із важливими для них пріоритетними дисциплінами змушені вивчати низку предметів, бажання й хисту до яких не мають (війна триває, тисячі наших студентів навчаються за кордоном, як ми будемо заохочувати їх до повернення?); законодавчих нормативів, за якими ви за свою роботу отримуєте сороміцьку заробітну платню. А також я усвідомлюю, що негайними до виконання директивами на кшталт такої, що була встановлена МОН нещодавно (позбавити навчальні програми всіх російськомовних першоджерел, що стало одразу впроваджуватись на місцях), ми забезпечуємо примусову, силову українізацію нашої освіти — а тиск і примус є суто радянськими методами впливу на педагогічний колектив. Ба більше: тиском і примусом ми ніколи не зростимо любові до української мови й не актуалізуємо прагнень до творення справді сучасної освітньої парадигми, української за «буквою» та «духом». А от протест, втома, стрес та тривало породжуване ними глибинне роздратування внаслідок такого тиску зростатимуть стабільно й неконтрольовано — а з цього субстрату виростатимуть конфлікти, які зачіпатимуть і студентів. Зазначу також, що саме такі настрої формують в соціумі почуття ресентименту із вже звиклим для нас пошуком ворогів та призначенням винних у наших негараздах, а також ці настрої спричиняють розчарування в українській владі та зрештою передають її в руки популістів та, що найстрашніше, справжніх ворогів, які обіцяють «вернуть всё взад», позбавляючи нашу державу шансу на майбутнє, а її громадян — права бути щасливими.
Шановні освітяни, колеги! Я запевняю вас, що маю незламний намір покінчити з такою ганебною імітацією реформ в освіті й нарешті запровадити її справжнє реформування, але не забуваючи, що найдорогоцінніший скарб, яким ми володіємо — народ, «носій суверенітету та єдине джерело влади в Україні» (Конституція, ст. 5), тож всі наші дії мають бути спрямовані насамперед на його об’єднання на шляху до спільного блага (яке, як ми пам’ятаємо за Аристотелем, є визначальним для поняття про політику) незалежно від того, якою мовою кожен з нас мислить чи висловлюється.
Завершуючи своє повідомлення, я зазначу, що став міністром нещодавно, і я усвідомлюю виклики, що стоять переді мною. Але також я свідомий того, що разом із тим я успадкував і відповідальність за всі вади нашої сучасної освіти, які ми наразі маємо, а також за весь попередній саботаж освітнього реформування. І оскільки я став очільником українського освітнього напрямку, то й першим, хто скаже наступні слова, маю теж бути саме я: пробачте мені, що наразі, за більш ніж 30 років Незалежності, ми й досі тупцяємо на старті — пробачте, звісно, якщо зможете… Й попри те, що в нас усіх попереду «blood, toil, tears and sweat», запевняю: я працюватиму задля того, аби ви мали незламну надію на те, що ми разом розвіємо той морок, в якому опинились унаслідок тривалої зневаги до викликів реальності, надію на те, що попереду нас чекає щасливе майбутнє «на оновленій землі», коли ми нарешті здобудемо право назавжди забути про так зване «мовне питання» — й сумління наше при цьому буде чисте.
Vivat Academia! Vivant professores!
Слава Україні!
(продовження)
https://telegra.ph/Іrpіnskij-kejs-2-04-10