***
О.ВойтенкоДякую Стасові Невмержицькому, що підняв цю тему й запропонував помріяти про «Консерваторію майбутнього» (https://cutt.ly/f2lchd1). Я давно відчував, що це на часі: спробувати абстрагуватись від сучасних контекстів і проблем та змалювати певну картину далекого майбутнього (зрозуміло, що позитивного й достатньо привабливого для нас, аби ця картина зумовила низку цілей і надихала до їх подальшої реалізації).
Спробую коротко визначити своє бачення загальних положень реформи музичної освіти, яка може бути втілена у певній «Новій консерваторії нашої мрії».
1. Я сумніваюсь, що всі потреби сучасної музичної практики можуть бути задоволені лише одним централізованим закладом типу консерваторії, хай він і матиме розгалужену структуру. Набагато більш реалістичною мені видається децентралізована мережа Вищих шкіл (чи як їх там ще назвати?), кожна з яких спеціалізується на певному напрямку (історичне виконавство, кіномузика, джаз та популярна музика, історія музики і т.п.).
2. Я переконаний, що швидких результатів у впровадженні нових освітніх моделей чекати не варто, більше того — при реформуванні слід встановити перехідний період, протягом якого нова система разом із новими викладацькими методиками поступово напрацьовуватиметься. Які терміни? — дуже тривалі, тобто не менші за одне-півтора покоління, а саме 20–25 років. Таким чином, справжніми результатами таких освітніх новацій можуть повною мірою скористатись наші онуки, але суттєві зрушення побачать вже й наші діти.
3. Я не можу уявити, аби нова реформована й справді ефективна музична освіта не будувалася б на ґрунті здорового економічного клімату в державі. В освіту (у всі її галузі, а не тільки в музичну) слід вкладати дуже й дуже великі кошти (приватні? державні?), аби реформи традиційно не підмінялися їх імітацією, а фаховий престиж викладача музичного навчального закладу був справді високим. Але у що ж саме вкладати ці фінансові ресурси?
4. Якщо ми справді бажаємо позбавитись пострадянського спадку в нашій освіті, то величезні кошти слід постійно спрямовувати на формування методичної бази. Написання нових підручників й розробка нових методичних напрямків — складна й тривала процедура, яка вимагає системного фінансування роботи фахівців, здатних до ефективного вирішення цих задач.
5. Окремим пріоритетом майбутньої реформи має стати перекладацький напрямок, і він також вимагає суттєвої фінансової підтримки, аби забезпечити українську музичну практику якісними перекладами класичних та сучасних музикознавчих текстів. А де ж знайти таких перекладачів? — виховати їх, зростити, надати їм фаховий освітній напрямок, для чого треба організувати мережу мовно-перекладацьких шкіл, у яких можна буде оволодіти іноземними мовами саме в спрямуванні на роботу з музичними текстами (між іншим, на базі Культурної інституції «Міжвухами» така школа перекладачів філософських текстів вже є). Що назвати в якості сучасного зразка методичної літератури такого штибу? — скажімо, видання «Давньогрецька мова. Підручник для філософів» проф. Лесі Звонської. Аналогічні підручники («Англійська для музикознавців», «Німецька…», «Італійська», «Латина...», «Давньогрецька…») могли б стати дуже вагомим внеском в українську музичну науку. Можна навіть назвати відомий історичний аналог такого перекладацького руху, а саме — діяльність школи перекладачів з арабської на латину в Толедо (ХІІ ст.), завдяки чому було закладено основи подальшого зростання інтелектуального та культурного потенціалу середньовічного Заходу.
6. Звісно, що на тлі того, про що йшла мова щойно, у нас має бути потужна видавнича галузь. Добре налаштований процес регулярного друку україномовної музикознавчої літератури (оригінальної та перекладеної з інших мов), творів українських композиторів, класичної музики в сучасних редакціях тощо має стати невіддільним елементом нашого сьогодення, й кожна перспективна видавнича ініціатива, що йде «знизу», має отримувати всіляке сприяння й заохочення «згори».
7. Низкою попередніх пунктів визначається й те, що кожен співробітник «Консерваторії нашої мрії» має отримувати справді велику заробітну платню. Настільки велику, щоб він міг дозволити собі максимально зосереджуватись на основних напрямках своєї фахової діяльності і не розпорошуватись на випадкові побічні «халтури». Виходячи на пенсію, фахівець має довічно отримувати ще більше грошове забезпечення, ніж він отримував, працюючи. Й таким чином, це створюватиме для кожного робітника стимул своєчасно виходити на пенсію, і це геть не суперечитиме тому, що свою творчу діяльність такий робітник зможе ефективно продовжувати як консультант, як ведучий мастер-класів тощо, але вже не як штатна одиниця.
8. За рахунок цього відбуватиметься постійна циркуляція робочих місць, і тому перспективні молоді фахівці матимуть стабільну можливість отримати роботу після закінчення навчання. Це суттєво стримуватиме відтік кадрів: молода людина знатиме, що у неї немає потреби перекваліфіковуватись самостійно за напрямком, можливість отримати робоче місце по якому є більш досяжною, а також вона розумітиме, що можливість працювати за своїм фахом чекає на неї саме в Україні, й для цього не треба їхати за кордон. В такий спосіб буде підвищено престижність роботи в навчальному закладі, а молоді фахівці матимуть потужний стимул працювати в ньому, маючи чітку перспективу кар’єрного зростання.
9. Навчальне навантаження в «Консерваторії майбутнього» має бути суттєво знижене (порівняно з тим, до якого звикли ми), й основою його мають бути лише фахові дисципліни, супроводжувані деякими історико-теоретичними курсами, невідокремлюваними від них і адаптованими саме на їх потреби. Безлічі загальноосвітніх дисциплін (політологія, економіка, суспільствознавство, правознавство тощо) слід позбутись (що не виключає фахової орієнтованості окремих таких дисциплін, зокрема теорії авторського права).
10. Зазначене трьома останніми пунктами є передумовою того, що і викладач «Консерваторії майбутнього», і її студент, матимуть дозвілля, аби поза робочим часом займатись удосконаленням своїх творчих компетенцій, зростати над самим собою й просто достатньою мірою відпочивати. За рахунок цього буде припинено професійне вигоряння кадрів (і зокрема не буде того, про що в листі до П. Чайковського писав С. Танєєв: «...в те дни, когда у меня четыре часа подряд уроков, я начинаю чувствовать ненависть к преподаванию и делаюсь зол; напротив того, в дни, когда у меня по два часа уроков, я исполняю свои обязанности со рвением, с удовольствием, ненависти к преподаванию не чувствую и зол не становлюсь»), а навчальний процес прямуватиме до того ідеалу, який зазначав Платон у 7-й книзі діалогу «Держава» (переклад Дзвінки Коваль):
— Але навчанню слід надати такого вигляду, щоб не було ніякого примусу.
— Тобто?
— Жодної науки, — відповів я, — людині вільнонародженій не треба вивчати рабським способом. Бо труднощі, які тіло долає під примусом, у цілому йому не шкодять, але знання, силоміць нав’язане душі, там ніколи не зостанеться.
— Це правда, — погодився він.
— Тому, любий мій друже, — сказав я, — насичуй своїх дітей знаннями не силоміць, а ніби граючись, тоді ти краще зможеш помітити, якими здібностями обдарувала їх природа.
В такому навчальному закладі я хочу працювати, і якщо протягом життя мені вдасться долучитись до втілення принаймні якогось із зазначених напрямків, я вважатиму це своїм успіхом.