Івлін Во трилогія "Клинок честі".

Здавалося б, читати під час війни воєнну трилогію Івліна Во мало б бути недоречно. Але ні, життя вперто кружляє тими ж місцями. О, і так, тут буде багацько цитат. Великих цитат. Ви здивуєтесь скільки речей вам будуть здаватися знайомими.

– [...] Нам стало відомо, що на телеграфних стовпах проставлені мітки, які скеровуватимуть сили вторгнення до місця збору. Невеличкі металеві номерки. Сам їх бачив. Їх необхідно зняти. Коли знайдете їх – відрапортуєте до штабу.

– Так точно, сер.

Усі три машини поїхали геть. Останні напутні слова Ґай вислухав у товаристві взводу ді Сози. Тут шосе впиралося в самісінький край бескиду. Разом із Брентом вони вирушили до позицій наступного взводу. По дорозі вони нарахували з дюжину телеграфних стовпів, кожен помічений металевим номерком.

– Та вони є на всіх стовпах, – заявив Брент, – їх же проставила поштова служба.

– Упевнений?

– Однозначно.

Почнемо з короткої оповіді про особистість автора. Івлін Во, або ж, якщо повністю, Івлін Артур Сент-Джон Во – це видатний британський письменник та сатирик, людина із вельми скандальним та дещицю мерзенним характером, автор книг із яскравим чорним гумором (з точки зору Вікі, з моєї точки зору у нього просто гарний гумор), людина з яскравими проявами застарілого лицарського кодексу честі, та й взагалі доволі типовий англієць.

Центр ще виглядав старовинним і пристойним, але навколо його оточували концентричні нашарування пізнішої потворності.

Трилогія "Клинок честі" оповідає про ліричного героя (котрий має невловну схожість з автором), який був надто молодим для Першої світової війни, а тепер трохи застарий для Другої світової війни. Але попри це поклик честі велить йому усіма можливими засобами намагатися проникнути до лав англійської армії та з честю виконати зобов'язання громадянина (мого талану для того, щоб все вищенаписане звучало максимально уїдливо не вистачає. Але уявіть, що воно так звучить). Перший роман – це історія двох людей. Все неймовірно просто та відкрито. У другому романі історії другорядних персонажів розширяються та роз'їдаються до такої міри, що лишень рішучі авторські вбивства зупиняють третій роман від перетворення на додатковий том "Війни та миру".

Мій досвід підказує, що більш-менш відповідальні посади в армії займають справдешні психи. Лиха від них не більше, ніж від здорових на голову.

Трилогія була написана сильно після воєнних подій. Війна, що йшла з 1939 до 1945 року потребувала значної рефлексії, та лишень у 1952 році автор випустив перший том – "Чоловіки у війську".  Другий – "Офіцери і джентльмени" – побачив світ у 1955, а третій – "Беззастережна капітуляція" – у 1961. А ще була друга (гірша з точки зору майже всіх) редакція для однотомного видання у 1965 році.

Під час переїзду з Пенкірка багато чого загубилося – причому настільки нікому не потрібні речі, типу протитанкових рушниць та прицільних станків, сховати які було просто неможливо.

Чоловіки у війську. Одна з головних цікавинок цієї трилогії у тому, що вона розказує про воєнний час особливо не показуючи війну, воєнні дії та, тим більше воєнну звитягу. Починається перший роман з того, що Ґай Краучбек (наш головний герой), дізнавшись про пакт Молотова-Ріббентропа, розуміє, що ця війна надовго й рушає в Англію й тільки за допомогою блату та кумівства влаштовується хоч кудись до армії. Подальші події розгортаються на навчальному полігоні алебардистів (вигаданий полк) де головний герой із комедійним дружбаном встрягають у різноманітні пригоди за участі інших новобранців та переносного туалету. Закінчується ж усе беззвитяжним рейдом до Дакару, головні смерті у якому були тільки через місцеві хвороби.

1940 рік.

[...] не давали спокою радянським механізованим дивізіям, які наступали разом з оркестрами та портретами Сталіна, очікуючи на теплий прийом. А судячи зі слів їхніх напівголодних та кепсько споряджених військовополонених, тим навіть не було відомо, за кого й чому вони билися.

Офіцери і джентльмени. У другому романі до хаосу та сум'яття першого додається ще й алкогольне сп'яніння. Половину роману герої знову сидять на полігоні. На цей раз це полігон новостворених командос. Найбільшою загрозою у виснажливих тренуваннях солдат спеціального призначення є нудьга та місцева панянка, що усіляко словесно підтримує нацистів. Друга половина роману це надзвичайно вдале завдання на Криті. Вдалість така вдала, що по прибутті на Крит наші герої дізнаються, шо усьо пропало, всі відступають, а ви приїхали останніми, так що й відступати будете останніми. Через деякі не завжди безчесні, та завжди ненавмисні вчинки (так-так, саме таке формулювання) Ґай опиняється серед тих, хто успішно рятується з цього пекла. Закінчується все нагородою непричетних та ігноруванням невинних.

– Я трохи не зрозумів мети наказу, – протяжно формулював він. – Що конкретно ми повинні шукати, коли зупиняємо цивільні машини й перевіряємо посвідчення особи?

– П'яту колону, я так розумію.

– Ну, такого в посвідченнях не пишуть. Самі знаєте, їх роздавали торік силоміць. Я хотів був відмовитися від свого, але в поліції наполегливо рекомендували не виступати.

Або:

– Поясніть, будь ласка, ще раз, навіщо нам пожежний караул і протидесантний взвод одночасно? Тобто я хотів сказати, якби я був десантником і побачив вогонь під собою, то всіма силами спробував би приземлитися в іншому місці.

– Прокляття, не я продумую всі ці накази. Моя справа – переказати їх вам.

– Та знаю я. Просто цікаво, чи не здаються вони вам безглуздими. Бо назвати їх інакше в мене язик не повертається.

Безглузді накази чи ні, та ді Созі можна було доручити їх виконання. Складалося непереборне враження, ніби робити заздалегідь абсурдні речі йому просто приносило дивне, майже інтимне задоволення.

Беззастережна капітуляція. Першу половину роману Ґай робить що? Правильно, знову намагається знайти собі хоч якесь місце в армії. Що дуже й дуже складно після подій двох попередніх романів. В другій частині його відсилають якомога далі з очей до Югославії. Головний квест там – порятунок місцевих євреїв від не менш місцевих партизан-комуністів. Квест виконаний із помірним успіхом. Результатом трилогії є те, що Ґай Краучбек ламається в питаннях моралі та честі. Парам-па-па-пам.

Звідкись іздалеку до них приїхав офіцер штабу і зачитав прокламацію, яку потрібно було оприлюднити всім військам. У ній ішлося про неправдивість повідомлень, поширюваних ворогом, у яких королівська авіація звинувачувалася в бездіяльності над Дюнкерком. Бо коли британські літаки й не були помічені над містом, то це всього лиш означало, що вони мали роботу над лініями сполучень неприятеля. Алебардистів же більше цікавили чутки про нібито німецький десант у Лімерику й завдання вибити їх звідти, нібито покладене на них.

– Сер, чи не краще нам розвіяти цей поголос?

– Ні, – відповідав підполковник Тікерідж. – Він більш-менш відповідає дійсності. І хоча німців там іще немає, нашою метою стане зустріти їх там, якщо вони все-таки надумають висадитися в Ірландії.

– Одні ми?

– Одні ми, – кивнув Тікерідж.

Друга редакція, в більшості своїй, робила косметичні, та все одно не надто потрібні зміни. Найбільш важлива – це фінал, у якому головний герой бере другий шлюб (що підкреслює його розчарування у власних ідеалах) у якому в нього з'являються діти. Друга редакція залишає католика Ґая без дітей. Це підкреслює авторське повчання (бо сам Во також був вірним католиком) що, на мою думку, все псує. Недомовки та етична невизначеність першого фіналу відверто кращі. Так, Ґай ламається як людина, але лишень як людина моралі й честі. Це болючий наслідок війни. Проте, як мирська людина він досягає успіху. І це гарна іронія. Бо що краще – етичність та високоморальність, чи простий людський успіх? До слова, сюжетна лінія з вагітністю та спробами аборту була написана, аж напрочуд гарно, без спроб моралізувати се дійство (як мінімум у першій редакції).

– Сер, рядовий Шенкс подав рапорт із проханням про відпустку, – одразу доповів йому Рокс.

– Він же знає, жодних шансів.

– Каже, це терміново, за сімейними обставинами, сер.

– Якими ще обставинами, старшино?

– Мовчить, сер. Має право наполягати на зустрічі з командиром роти сам на сам, сер.

– Гаразд. Він же, по-моєму, гарний солдат?

– Один із найкращих, сер. Якщо говорити про новобранців.

Прийшов рядовий Шенкс. Ґай добре його знав: миловидний, здібний і старанний солдат.

– Шенксе, в чому річ?

– Будь ласка, сер. Це все конкурс. Завтра ввечері я просто мушу бути в Блекпулі. Я обіцяв. Моя дівчина мені не пробачить, якщо я не приїду.

– Який такий конкурс, Шенксе?

– Із повільного вальсу, сер. Ми вже три роки тренуємося. Торік виграли змагання в Солфорді. І ми виграємо в Блекпулі, сер. Я це знаю точно. Чесне слово, сер, за два дні повернуся.

– Шенксе, ти розумієш, що Франція впала? Що існує величезна вірогідність вторгнення в Англію? Що на залізницях через солдатів з Дюнкерка коїться чортзна-що? Що наша бригада перебуває у двогодинній готовності до відбуття на фронт? Ти це розумієш?

– Так, сер.

– То як ти можеш прохати мене про таку дурницю?

– Але ж, сер, ми тренувалися три роки. Торік ми перемогли в Солфорді. Як я можу взяти всей закинути?

Українське видання у трьох томах від видавництва Темпора, здавалося б, мало б отримати від мене тихе та печальне буркотіння про надмірну роздутість романів. Але ні. Робота перекладача Богдана Стасюка просто неймовірна. Безліч коментарів про паралелі із реальністю, роз'яснення контексту тощо. Одним словом, видно неймовірну роботу над трилогією.

Не можу втриматися від п'ятихвилинки кидання каміння у чужий город. Кінець першого тому. Мова йде про "могилу білої людини" в різних сенсах. І в переносному і в прямому сенсі. В переносному, ідіома "могила білої людини" (white man's grave) це застаріла назва Африки, у якій через клімат, хвороби та всіляке інше помирало багато білих колоністів та місіонерів. В прямому, мова йде про могилу Епторпа, власне білого солдата, котрий помер в Африці через африканську ж хворобу помножену на недбалість головного героя. Як це трислів'я перекладене у російському виданні 2021 (!) року? Все просто – "могила неизвестного белого солдата". Я можу зрозуміти, якщо це переклад радянських часів (у чому я не впевнена, бо Фантлаб каже, що це переклад 2011 року), але чому текст роману навіть не редагують у таких "дрібницях", що перебріхують зміст? Не знаю. Зате це чергова вагома причина для заміни російських перекладів у домашній бібліотеці на українські. Якщо що, коментарів в українському виданні також більше.

[...] а найбільше мені кортить спокою. Зверніть увагу, не миру. Якщо не рахувати стрілянини, то на війні нормально.