Ісус Спаситель
Пісня відкуплених у Книзі Об’явлення урочисто проголошує:
“Спасіння нашому Богові,Який сидить на престолі,й Агнцеві!” (Oб. 7:10, CUV)
Впевненість у тому, що спасіння – від Бога, посідала центральне місце у віровченні старозавітного Ізраїлю. Ті самі слова, що стосуються Ісуса Христа, свідчать на користь явища, яке ми вже спостерігали, – ототожнення Ісуса з великими діяннями Бога Ізраїлю.
Спасіння – одне з головних занять і якостей Яхве, описаних у Старому Заповіті. Не буде навіть перебільшенням сказати, що спасіння визначає саму особистість Бога. “Бог є нашим Богом спасіння” (Пс. 68:20). Одна з найбільш ранніх пісень хвали за порятунок від єгипетського рабства пролунала одразу після переходу через море: “Господь – моя Сила і Пісня, Він став для мене Порятунком” (Вих. 15:2, CUV). Серед найстаріших метафоричних імен Яхве в ранній давньоєврейській поезії є й те, що описує Його як “твердиню” порятунку Ізраїлю (Повт. 32:l5). У псалмах Яхве насамперед Бог-Спаситель, бо в цьому суть Його характеру, те, чим Він займається послідовно, часто і в чому Він не знає Собі рівних. З-поміж слів із коренем yāša’, що зустрічаються в Псалтирі, становлять сорок відсотків усіх прикладів вживання цього кореня в Старому Заповіті. Господь – Бог мого порятунку (Пс. 88:2), ріг порятунку (Пс. 7:3), скеля спасіння (Пс. 95:1), моє спасіння і мій захист (Пс. 62:7-8), Спаситель мій і Бог мій (Пс. 42:6-7). І не лише мій, і навіть не лише людський, бо наш Бог рятує “людей і тварин” (Пс. 36:7) Роберт Габбард має повну рацію: “з богословського погляду, у вченні та поклонінні Ізраїлю Яхве найбільше асоціювався зі спасінням”. Не дивно, що пророк, бажаючи відродити віру Ізраїлю в їхнього великого Бога в найтяжчі моменти вигнання, нагадує їм про великий спадок поклоніння словами: ” Адже Я, Господь, твій Бог, Святий Ізраїлів, – твій Спаситель!” (Іс. 43:3).
Ім’я Єхошуа (Єшуа, Ісус) означає “Яхве рятує”. В Ісусі з Назарета Бог дарував Ізраїлю і всьому світу обіцяне спасіння і перемогу над гріхом. Випереджаючи Його появу, Іван Хреститель проповідував покаяння і прощення гріхів (Матв. 3:6), вказуючи на Ісуса, “що на Себе бере гріх світу!” (Ів. 1:29). У Матвія ми знаходимо слова ангела, що пояснюють сенс імені Ісуса: “Він спасе Свій народ від його гріхів.” (Матв. 1:21). Але найміцніше пов’язує спасіння з пришестям Ісуса Лука. У перших трьох главах свого Євангелія він сім разів говорить про спасіння (Лк. 1:47,69,71,77; 2:11,30; 3:6). Особливого сенсу це слово набуває, коли старий Симеон, знаючи, що не помре, доки не побачить “Христа Господнього”, взяв на руки немовля Ісуса (імовірно, дізнавшись Його ім’я в ) і подякував Богові: “бо мої очі побачили Твоє Спасіння”, – твого Єхошуа (Лк. 2:30).
Спасіння, у своєму повному біблійному сенсі, містить у собі не тільки прощення гріхів, хоча це одна з найважливіших його складових, адже rpіx – найглибший корінь усіх інших аспектів загроз і втрат, від яких лише Бог може нас позбавити. В євангельських розповідях опитування про те, хто ж такий Ісус, частіше і ясніше за все виникали саме у зв’язку з Його здатністю прощати гріхи. Коли Ісус, зціливши паралітика, оголосив, що його гріхи прощено, у відповідь Він почув обурені вигуки: “Чому Він так каже? Він зневажає Бога! Хто ж може прощати гріхи, крім самого Бога?” (Мк. 2:7) Цілком вірно. До якого ж висновку нам залишається прийти, думаючи про Ісуса?
Справи говорять голосніше за слова, і це було відомо всім пророкам, які служили знаменням своєму народу. Тому рішення Ісуса в’їхати в Єрусалим на віслюку (Матв. 21) пояснювалося, звісно ж, не бажанням відпочити. Пройшовши пішки весь шлях із Галілеї, Він міг би подолати й останні півмилі. Для всіх, хто дивився уважно і знав священні Писання, було очевидно, що перед ними живе втілення пророцтва 3ax. 9:9
Тож від душі радій, дочко Сіону!
Голосно вигукуй, дочко Єрусалима!
Ось до тебе йде твій Цар!
Він праведний, спасаючий і лагідний, їде на ослі, –на молодому віслюкові, синові ослиці.
Слова про порятунок із добре знайомого тексту підхопив натовп, що оточував Його. “Осанна” – кричали вони в наполегливому благанні про негайний порятунок. Так вони вітали “прийдешнього в Ім’я Господнє”. “Хто цей?” – запитували жителі Єрусалима. “Ісус, Пророк із Назарету Галілейського”, – відповідав натовп правдиво, але не повно. Справжній сенс старозавітного уривка, який уособлював цей пророк, що сидить на віслюку, полягав у тому, що Сам Господь з’явиться на Сіоні у Своєму Храмі. У Храмі ж наступного дня Ісус прийняв хвалу з вуст дітей, вимовивши рядки з Пс. 8:3. Хвала, призначена Богові, тепер звучала на адресу прийдешнього в Ім’я Його.
В інших книгах Нового Заповіту згадка про спасіння стосовно Ісуса зустрічається кругом. Це дивовижно у світлі стародавніх старозавітних традицій, у яких істинне спасіння приписували винятково Богові Ізраїлю. Слід зазначити, що слово спаситель у Новому. Заповіті звучить вісім разів стосовно Бога і шістнадцять разів – до Ісуса, але більше ні до кого. Водночас грецьке слово soter (спаситель) широко використовувалося в класичній літературі. Цим почесним званням наділили царів і полководців, а також великих міфологічних богів і героїв. Але це було неприйнятно для новозавітних християн. “Спасіння нашому Богові… і Агнцеві” (Об. 7:10) Ніхто інший не гідний називатися цим ім’ям.
Перші юдейські послідовники Ісуса, які довіряли словам Святого Письма, знали, що Яхве – єдиний істинний Бог, і ні від кого іншого на небі чи на землі не можна було очікувати порятунку. Про це їм говорила Біблія, зокрема, Повторення Закону або Книга пророка Ісаї. Тепер же вони настільки переконані, що Ісус із Назарету, їхній сучасник, єдиносущий їхньому Богові – Яхве, що можуть говорити про нього в тих самих виняткових виразах. Петро оголосив, що спасіння тільки в імені Ісуса і ні в чиєму іншому (Дії 4:12). Це відповідає всім іншим проповідям, зібраним у Книзі Дій (пор. Дії. 2:38; 5:31; 13:38), і таке було рішення першого церковного собору: «…але віримо, що ми (юдеї), як і вони (погани), спасемося благодаттю Господа Ісуса.» (Дії 15:11) Пізніше ще один християнин з юдеїв назве Ісуса вождем нашого спасіння (Євр. 2:10), причиною вічного спасіння (Євр. 5:9), тим, хто завжди рятує тих, хто приходить через нього до Бога (Євр. 7:25). У Новому Заповіті спасіння настільки ж виключно асоціюється з Христом, як у Старому Заповіті – з Яхве.
Павло продовжує цю тему, сім разів вживаючи вирази «Спаситель наш Бог» і «Спаситель наш Христос» у короткому Посланні до Тита (іноді вживаючи обидва одночасно: «великий Бог і Спаситель наш Ісус Христос» (Тит. 2, 13)). Але є і інший уривок, в якому він чітко вказує на біблійне та богословське обґрунтування своїх слів, спеціально цитуючи старозавітні вірші, що проголошують спасіння Ягве, застосоване до Ісуса.
“Якщо визнаєш своїми устами Господа Ісуса й повіриш у своєму серці, що Бог підняв Його з мертвих, то спасешся. Немає різниці між юдеєм і греком, бо один Бог для всіх – щедрий для всіх, хто кличе Його. Бо кожний, хто тільки прикличе Господнє Ім’я, буде спасенний.” (Рим. 10:9,12-13, CUV).
Цей фрагмент запозичений з Йоїла 2:32 і обіцяє звільнення тим ізраїльтянам, які звернуться до свого Бога до великого судного дня (його цитує і Петро в Діях 2:21). Павло не лише поширює зміст уривка на язичників (місіологічний акцент, до якого ми ще повернемося), але і оголошує це обітницю доступним для всіх, хто призиває ім’я Господа Ісуса. У світлі безпосереднього контексту, що містить важливе христологічне твердження «Ісус — Господь», не залишається жодних сумнівів, що слово «Господь» (Ягве / kyrios) в цьому випадку стосується до Ісуса. Саме ця впевненість у повному рівноправ’ї Ісуса — Спасителя і Ягве надихнула його майже бездумно звернутися до філіппійського вартового: «Вір в Господа Ісуса Христа, і спасешся…» (Дії 16:31).
Традиція призивати ім’я Господнє також має глибокі корені в Старому Завіті. Це частина великої спадщини юдейського поклоніння, благословення для тих, хто знає Ягве як свого Бога. Інші народи, навпаки, «не знають Тебе… ім’я Твоє не призивають» (Пс. 79:6). І знову важливо зазначити, що вживання Павлом цього виразу стосовно Ісуса — це лише один приклад, яких багато в інших місцях Нового Завіту, де віруючі «призивають ім’я» Ісуса. Саме ідея такого «богохульства» налякала б юдеїв, якби вони не були переконані, що в цей момент вони призивають ім’я самого Господа (Дії 9:14-21, 22:16; 1 Кор. 1:2, 2 Тим. 2:22).
Отже, автори Нового Завіту, спираючись на багатовікову основу віри Ізраїлю в Ягве, їх Бога-Спасителя, бачать у постаті та подвигу Ісуса кульмінацію Божого спасіння. Оскільки місію Бога можна охарактеризувати тією ж всеосяжною концепцією, яка домінує в характері та задумі Ягве — а саме спасінням — ототожнення Ісуса з Ягве дозволяє йому зайняти центральне місце в реалізації цієї спасительної місії.
Словам псалмоспівця, проникнутим довірою до Ягве, «Богу спасіння нашого», відповідає радісне очікування Павла явлення «великого Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа» (Тит. 2:13).
Джерело: “Миссия Бога” Крістофер Райт (Черкассы: Коллоквиум, 2015)