Історія розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності - Литература курсовая работа

Главная

Литература
Історія розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності

Соціально-історичні умови зародження англійської драми. Язичницькі релігійні ритуали та мистецтво давньогрецьких мімів. Міракль – один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми. Риси англійської драми епохи Відродження та Вікторіанської епохи.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Драматургія (від др.-гр. ДсбмбфпхсгЯб - твір або постановка драматичних творів) - теорія та мистецтво побудови драматичного твору, а також сюжетно - образна концепція такого твору.
Розуміння основних елементів драматичного твору і принципів драматургії історично мінливі. Драма трактувалася як дія, що відбувається (a не вже вчинилося) при взаємодії характеру і зовнішнього становища дійових осіб.
Темою дослідження є саме англійська драматургія, яка з моменту її зародження і по сьогоднішній день викликає неабиякий інтерес в наукових, літературних та мистецтвознавчих колах, що потребує її глибинного науково-теоретичного аналізу.
Об'єктом даного дослідження є новаторські внески драматургів від зародження драми і до сьогодні.
Головна мета цієї курсової роботи - простежити історію розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності, та її специфічні особливості.
Неабияка популярність театру сьогодні зумовила актуальність даної роботи. Результати дослідження можна використовувати на лекціях із зарубіжної літератури, при вивченні англійської драматургії.
Поставлена мета обумовила вирішення цілого ряду задач, а саме:
· дослідити соціально-історичні умови зародження англійської драми;
· дослідити і проаналізувати форми англійської драми середніх віків, а саме: пантоміму, міракль, мораліте;
· дослідити розвиток і особливості англійської драми епохи Відродження та творчість таких її представників: Дж. Вебстера, Б.Джонсона, В. Шекспіра;
· дослідити розвиток і особливості англійської драми вікторіанської епохи та творчість таких її представників Т. Робертсона, О. Уайльда, Б. Шоу;
· дослідити розвиток і особливості сучасної англійської драми взагалі та музичний театр Е. Л. Вебера.
Поставлені задачі зумовили наступну структуру курсової роботи, яка складається зі: вступу, основної частини, що в свою чергу складається з чотирьох розділів, висновку та списку використаної літератури.
Р озділ І. Ф орми англійської драми середніх віків
1.1 Соціально-історичні умови зародження англійської драми
Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і була спочатку символічною пантомімою, що ілюструє літургію й прикрашає пасхальну і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися латинським текстом. Літургійна драма, яка гралася служниками церкви, до 10 ст. розпалася на ряд вистав, які відтворювали головні події християнського календаря. Поступово драма полишила церковні приміщення, вийшла на міські площі, в виставах стали брати участь актори, а місцева мова поступово витіснила латину. Тип драми, що розігрувалася мирянами, отримав назву міракль (драматичні сценки, що зображають дива, вчинені святими). Дещо пізніше виник ще один тип драми - мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими гріхом і чесністю, які борються за людську душу [ Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 7 - 8.].
Пантоміма (від грец. Рбнфьм?мпт - мімічний актор) - вид сценічного мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою міміки, жестів, пластики тіла тощо.
Витоки пантоміми сходять до язичницьких релігійних ритуалів, до мистецтва давньогрецьких мімів. Як вид театру з'явилася в Римській імперії в епоху Августа. У середньовіччя в Англії пантоміма була заборонена церквою, але продовжувала жити в мистецтві мандрівних мімів, гистріонів, жонглерів, блазнів і менестрелів. Розцвіла в 16 - 18 ст. в імпровізаційній комедії дель арте, театрі бродячих італійських акторів, які включали у вистави безсловесну інтермедію. Першою пантомімою стала побутова (любовна) мелодрама, арлекінада. В 18 - 19 ст. арлекінада перетворилася в улюблений жанр французького балаганного театру.
У театрі нового часу пантоміма вперше з'явилася у вигляді театралізованого балету (пантоміма Д.Вівера в театрі «Друрі-Лейн» у Лондоні, 1702). Протягом 18 ст. існувала в театрах як інтермедії в антрактах трагедій і комедій, ставши фундаментом водевілю. В 1750 пантоміма стала складовою частиною драматичного балету Ж. Ж. Новера.
Етапним у розвитку пантоміми стала творчість Ж. Г. Б. Дебюро в паризькому театрі «Фонамбюль» (1819), коли він вивів на підмостки П'єро, який став класичним персонажем пантоміми, а Дебюро поклав початок ліричній поетичній пантомімі.
Наприкінці 19 ст. пантоміма розвивається в європейських мюзик-холах і театрах мініатюр як окремі естрадні номери. В 20 ст. зародилася марсельська школа пантоміми на чолі з Л.Руффом. В Англії в трупі Ф. Карно вперше виступив Ч. Чаплін. У Німеччині пантомімою займався М. Рейнхардт [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 434 - 446]
Зліт пантоміми в другій половині 1950-х пов'язаний з появою безпредметної пантоміми на основі спадщини Дебюро. В 1933 Ж-Л.Барро став використати пластику як самодостатню мову. М. Марсо винайшов маску клоуна Біпа. Сучасний мім досконало володіє тілом і знає мову балету, він акробат, жонглер, драматичний артист.
Пантоміма може розігруватися як одним актором, так і колективом акторів із декораціями і сценарієм. Крім того розрізняють такі різновиди:
танцювальна - відбулася з культури первісного суспільства, збереглася в танцях багатьох народів;
класична - з видовищ древньої Греції й Рима, з'єднує дію, музику, вірші;
акробатична - прийшла зі східного театру, сполучається зі стрибками, жонглюванням;
ексцентрична - будується на комічній ситуації з використанням гротескового реквізиту.
Два останніх види пантоміми активно використаються в цирку, існують також такі види циркових пантомім як батальна, зоопантоміма, пригодницька й водяна феєрія зі сценічними ефектами й масовими сценами [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 31 - 33.].
Міракль (фр. miracle, від лат. miracylum - чудо) - один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.
Сюжети запозичувалися з житій, апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо.
Міраклі складалися з гімнів на честь святих і з читання їх житія в церкві. Латинські міраклі здебільшого складалися (у рифмованих віршах) і розігрувалися студентами та молодими кліриками напередодні свята святому. Є ряд таких міраклей, де головною дійовою особою є Святий Микола Чудотворець, і чотири з них приписуються Гіларі, учневі Абеляра (XII століття); в деяких зустрічаються приспіви французькою мовою. [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 26-29.].
Елементи поетики міракля спостерігаються в драматургії символізму, що було типовим проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.
В Англію міраклі перейшли разом з нормандським завоюванням. Відомо документально (від Матвія Паризького), що на початку XII в. в Донстепле, в Бедфордширі, ставився міракль присвячений Святій Катерині, написаний вченим нормандцем Гофреєм (або Жофруа), який пізніше став абатом в монастирі Св. Альбана. В кінці XII в. Фіц-Стефен, біограф Фоми Бекета, говорить про представлення міраклей, з яких він, мабуть, виділяє драматичне зображення цілих життів мучеників. Саме в Англії, де середньовічна драма раніше всього зблизилася з життям, міраклі були в такому ходу, що Miracle-Plays зробилося загальною назвою для духовної драми. Скарги Вільяма Вадінгтона (Wilham de Wadington), в його «Керівництві про гріхи», на те, що в цих уявленнях більше скандалу, ніж повчання, вказують на силу реального елемента в міраклях кінця XIII в., що навіть розігруються кліриками [Дживелегов А., Бояджиев Г. История западно-европейского театра. М., 1991. - с. 72 - 76.].
Мораліте (лат. moralis -- моральний) -- повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст [Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. -- К.: ВЦ «Академія», 2007. - с. 114.].
В Англії цей жанр розпочинає свій розвиток під час правління Генріха VIII Тюдора. Мораліте з'являється на основі містерій, які носять релігійний характер. Реформація церкви, здійснена Генріхом VIII, мала великий вплив на цей драматичний жанр, тому поряд із містеріями виникає ще один драматичний жанр - мораліте. Цей жанр ще називають п'єси-алегорії, або повчальні алегорії. Завдяки цьому, мораліте легше пристосовується до нових умов та є більш сценічним і зрозумілим для глядачів. Моральні повчання їм подаються у формі театральної гри. Аудиторія захоплюється новими сюжетами та новаторською подачею матеріалу. Поступово в Англії мораліте стає більш популярнішим за містерії [Дживелегов А. К. Моралите под влиянием гуманизма и реформации / А.К. Дживелегов // История английской литературы [под ред. проф. М. П. Алексеева, проф. И. И. Анисимова, проф. А. К. Дживелегова, А. А. Елистратовой]- М.-Л.: Академия наук СССР, 1943. - Т.1. - C.316-319.].
Мораліте увібрало в себе багато елементів містерій. Цей жанр має тісний зв'язок і навіть залежність від кодексу християнської моральності. Основними темами мораліте є: конфлікт між добром і злом, кожне з котрих намагається схилити людину на свій бік; так званий судний день, коли приходить день розплати за гріхи, та полеміка між Милосердям та Справедливістю. Поширеним мотивом у мораліте є прощення грішної душі, тому що всі заслуговують на небесне блаженство і навіть самі грішні мають шанс отримати його, якщо визнають свої помилки. У мораліте значна увага приділяється зображенню почуттів та рис характеру. У мораліте не просто на перший план виходить їхнє зображення, а саме ці якості людини і виступають дійовими особами. Поряд з Багатством, Бідністю, Смертю та іншими персонажами середньовічних повчань і середньовічної символіки з'являються Благочестя, Великодушність, Щедрість, Скупість, пристрасті, пороки [Андреев Н.Л. Средневековая европейская драма: происхождение и становление (Х-ХІІІвв.). - М.: Искусство, 1989. -с. 119 - 122.]
Р озділ ІІ. А нглійська драма епохи Відродження
Англійська драма Відродження виникла зі щасливого союзу двох початків - алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиліття 16 століття. Вже до 1588 року Єлизаветинська драма досягла повного розквіту. Зародок Єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях - драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру.
Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром - історичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну загрозу іспанського вторгнення. Страшні наслідки суспільних потрясінь відтворила друга, більш значна тетралогія Шекспіра з часів правління Річарда II, Генріха IV і його героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми єлизаветинської трагедії прийшли в неї з хронік. Але якщо автори хронік спиралися на політичні наслідки пихи і злодіянь державних чоловіків, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти паплюження чесноти [Бояджиев Г.Н. История зарубежного театра, М.: Просвещение, 1971. - с. 65 - 66.].
У більшості єлизаветинських комедій на рівних присутні високий комізм і низьке комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм.
Початок золотої ери єлизаветинської драми позначила «Іспанська трагедія» Томаса Кіда (The Spanish Tragedy, бл. 1588). Ця яскрава мелодрама ввела в англійський побут «трагедію помсти». Особливий внесок Марлоу в англійську драму - його «потужний рядок», вміле, гнучке використання білого вірша. Вперше у Англії з'явився драматург, який створив власну сценічну мову. [Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. - М.: Высшая школа, 1988. - с. 46 - 47.].
На рубежі століть Англію роздирали політичні, релігійні і класові протиріччя, і драматургія відобразила ці потрясіння. Театри при Єлизаветі брали різнорідну публіку, a тепер грали для обраної аудиторії. В залежності від того, писав драматург для публічних театрів або для приватних, які відвідувало панство, він змінював тематику і стиль своїх п'єс. Відповідно змінилася художня установка. Намітилася в серйозній драмі тенденція до аналізу та до роз'їдаючої рефлексії, яка перетворила історичну п'єсу з яскравої військової хроніки у біографічне дослідження або повчальну історію.[Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. - с. 93 - 94].
В цей сумний і жорстокий час розвинувся жанр трагікомедії розрахований в основному на аристократичну аудиторію, в цьому жанрі писали постійні співавтори Ф. Бомонт і Д. Флетчер.
Останні роки Відродження відзначені занепадом драматургії. Театр все більше ставав схожим на придворну розвагу. Драматурги змушені були запозичувати сюжети у своїх попередників або просто переписувати старі п'єси, даючи їм нове життя. [Луначевский А.В. О театре и драматургии. Избр. статьи. В 2-х т. - М.: Искусство, 1958. - с. 116 -- 118.].
Хоча комедія Реставрації значно перевершувала за художніми якостями трагедію того часу, пальму першості сучасники віддавали трагедії, в ієрархії культурних цінностей поступалася лише епічній поемі. Принципи героїчної трагедії сформулював Д.Драйден в численних передмовах, епілогах і «Досвіді про драматичної поезії» (1668) і творчо втілив їх у трагедії «Всі за кохання» (1677) за мотивами шекспірівського Антонія і Клеопатри. На відміну від Шекспіра, який зосередився на любовній пристрасті і спробах героїв реалізувати себе в ній, Драйден надавав перевагу дії пристрасті на характер і долю головного героя.
До 1700, у зв'язку з поверненням в театр глядача із середнього класу, який вимагав на сцені урочистості традиційних чеснот, посилилася критика аморальності і непристойності у виставах. Переважаючими жанрами стали сентиментальна комедія і міщанська драма.
В кінці 18 ст. як і раніше користувалася попитом сентиментальна, чутлива драма. Однак у 1770 з'явилися два драматурга, які на час зуміли повернути англійську комедію в життєдайне русло, прокладене в епоху Реставрації: Олівер Голдсміт і Р. Б. Шерідан, обидва ірландці за походженням, створили ряд комедій положень. Зберігши придбання нового часy- великодушного, доброчесного героя - і уникнувши цинізму і непристойностей комедії Реставрації, вони викликали добрий сміх веселою чехардою обставин. [Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 48 - 61.].
2.1 Пасторальні комедії та «трагедії крові» Джона Вебстера
Джон Уебстер, (1578 - 1634) - англійський драматург, сучасник Шекспіра і Бен Джонсона, майстер т. зв. «Кривавої трагедії».
Творчість Вебстера охоплює 1602 - 1624 роки.
До 1612 року в співпраці з драматургами Деккером, Марстоном, Хейвудом та іншими Уебстер пише ряд пасторальних, побутових комедій і міщанських фарсів. Всі вони, на думку деяких дослідників, відрізняються ще художньої незрілістю: гумор не був стихією «похмурого Вебстера».
Слава драматурга покоїться на двох шедеврах:
«The White Devil», 1612, переведений на російську мову Аксьоновим під заголовком «Білий диявол».
Сюжетом послужили історичні події Італії епохи Медічі, в центрі яких фігурує знаменита куртизанка Вітторія Коромбона.
У показі розбещеності двору, аристократичної олігархії і всесильного католицького духовенства, Уебстер цілком стоїть на позиціях гуманізму [Вебстер, Джон. Белый дьявол / Пер. И. Аксёнова // Аксёнов И. А. Елисаветинцы. Вып. I. М.: Центрифуга, 1916.].
«The Duchess of Malfi» («Герцогиня Мальфі», 1614).
Фабула «Герцогині» запозичена з новели Банделло, перекладеної Пейнтер у збірнику «Палац насолоди».
У жанровому відношенні трагедії Вебстера належать до «трагедій крові», що йдуть до «Іспанської трагедії» Кіда. У них ми знаходимо весь реквізит цього жанру: похмуру фантастику (сцена на кладовищі, змагальний голос герцогині), ефекти жаху (танець божевільних і сцена з могильником), нагромадження злочинів (умертвіння дітей і чоловіка), гіперболізацію людських пристрастей і сублімовану патетику. Особливою яскравістю відрізняється образ Вітторії Коромбони, просякнутий жорстокістю і лицемірством.
Композиція Вебстера грішить відсутністю логічного зв'язку між окремими сценами і недостатньою чіткістю сюжетної побудови (напр. окремі акти «Білого диявола» і блідий V акт в «Герцогині»), але стислість і художня виразність мови (що представляє собою чергування прози і віршів), лірична насиченість, похмурий пафос його метафор забезпечують Уебстеру місце не тільки геніального драматурга, а й видатного поета [ Толова В. Трагедия Джона Вебстера «Герцогиня Мальфи»: К проблеме творческого метода // Шекспировские Чтения, 1977. М.: Наука, 1980. С.232--247.]
Перу Вебстера належить також трагікомедія «The Devil's Law Case» («Процес диявола», 1620).
Йому також приписувалася трагедія «Аппій і Віргінія», але Р. Брук довів, що вона написана Хейвудом [ Webster, John. Complete works: 3 vls. / Ed. by F. L. Lucas. L., 1927 (лучшее изд. соч. Вебстера, обширная литература в т. I)].
2.2 Провідні жанри у драмі Бена Джонсона
Бенджамін Джонсон або Бен Джонсон (1572 - 1637 ) - англійський поет, драматург, актор, теоретик драми.
Серед англійських драматургів кінця XVI - початку XVII століття Бен Джонсон є найбільш великою і безумовно самою своєрідною фігурою. У його творчості яскраво проявилася сувора критика феодально-аристократичних понять і установ, яка була характерна для діячів англійської буржуазної революції середини XVII століття. Його власні політичні позиції були досить туманні. Але він був пристрасним прихильником здорового глузду. Він боровся за елементарну людську справедливість. Тому передове людство з особливою увагою і співчутливим інтересом ставиться до його спадщини.
Джонсон процвітав як драматург під час першого десятиліття правління Якова. До 1616 він написав всі п'єси, від яких залежала його репутація як драматурга. Охоплює трагедію Catiline, яка досягла лише не великого успіху, і комедії Volpone, Epicoene, or the Silent Woman (1609), The Alchemist (1610), Bartholomew Fair (1614) і The Devil is an Ass (1616). The Alchemist і Volpone відразу ж стали успішними [Аксёнов И. А. Бен Джонсон: Жизнь и Творчство // Джонсон, Бен. Драматические произведения: в 2 т. М.: Academia, 1931. Т.1. С. 21-23.].
Незважаючи на те, що Джонсон розходився з Шекспіром у поглядах на завдання та способи створення драматичних творів, критикував його за недбалість стилю і брак ученості, він ставився до Шекспіра з почуттям щонайглибшої поваги. Про це свідчать такі слова Джонсона: «Я люблю цю людину і як ніхто інший шаную її пам'ять, оскільки воістину це була чесна, відверта і незалежна натура». Після смерті Шекспіра Джонсон взяв участь у посмертному виданні шекспірівських п'єс і написав до цього видання вірші, де окреслив значення Шекспіра для його епохи і назвав його «людиною для всіх часів». англійський драма відродження вікторіанський
Погляди на драматургію Джонсона висловив у передмовах і епілогах до п'єс, а також у збірці критичних нарисів «Ліси, або Відкриття про людей і предмети» («Timber, or Discoveries upon Men and Matter»), опублікованій посмертно в 1640 p. У них Джонсон розмірковує про відмінності у способах пізнання наукою та літературою, підкреслюючи, що письменник, на відміну від ученого, спирається на інтуїцію [Парфёнов А. Т. Драматургия Бена Джонсона и её место в английской литературе позднего Возрождения [: диссерт. … д-ра филолог. наук: ил РГБ ОД 71:85-10/9; специальность:10.01.05 ]. М., 1983. -- с. 289 - 293.].
Останні п'єси Джонсона: «Склад новин» («The Staple of News», 1626), «Новий заїзд» («The New Inn», 1623), «Магнетична леді»(«The Magnetic Lady», 1631) -- молодий критик Драйден назвав старечими і немічними [ Джонсон Б.. Вольпона [ / пер. И.Аксёнова ]; Каждый по-своему [ / пер. П. Соколовой]; Склад новостей [ / пер. Т. Левита ] // Джонсон, Бен. Драматические произведения: в 2 т. / Редакция, вступит. статья и примечания И. А. Аксёнова. М.; Л.: Academia, 1933. Т. 2. -- с. 412 - 417.].
2.3 Особливості драматургічного доробку В. Шекспіра
Вільям Шекспір (1564 - 1616) - великий англійський драматург і поет, один з найзнаменитіших драматургів світу, автор (згідно Шекспірівського канону) принаймні 12 трагедій, 16 комедій, 6 історичних хронік - які складаються з декількох частин, 4 поем і циклу з 154 сонетів [ Мюллер В.К. Драма и театр эпохи Шекспира. Л., 1925. - с. 7 - 8.].
Драматургія Вільяма Шекспіра пройшла у своєму розвитку декілька етапів.
Дослідники творчості Шекспіра (датська літературознавець Г. Брандес, видавець російського повного зібрання творів Шекспіра С. А. Венгеров) наприкінці 19 - початку 20 ст., спираючись на хронологію творів, представили його духовну еволюцію від «бадьорого настрою», віри в торжество справедливості, гуманістичні ідеали на початку шляху до розчарування і знищення будь-яких ілюзій в кінці. Однак в останні роки з'явилася думка, що висновок про особистість автора за його творами є помилковим [Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир / Предисл., пер. и коммент. В. Харитонова. М.: Радуга, 1986. - с. 29.].
У 1930 році шекспірознавець Е. К. Чемберс запропонував хронологію творчості Шекспіра за жанровими ознаками, пізніше вона була відкоригована Дж. Макмануеєм. Виділялися чотири періоди: перший (1590-1594 рр..) - ранні: хроніки, ренесансні комедії, «трагедія жаху» («Тит Андронік»), дві поеми, другий (1594-1600 рр..) - ренесансні комедії, перша зріла трагедія ( «Ромео і Джульєтта»), хроніки з елементами трагедії, антична трагедія («Юлій Цезар»), сонети; третій (1601-1608 рр..) - великі трагедії, античні трагедії, «похмурі комедії»; четвертий (1609-1613 рр.. ) - драми-казки з трагічним початком і щасливим фіналом. Деякі з шекспірознавців, в тому числі і А. А. Смірнов, об'єднували перший і другий періоди в один ранній.
За літературними прийомам його можна назвати періодом наслідувальності: Шекспір ??ще весь у владі своїх попередників. За настроєм цей період прихильники біографічного підходу до дослідження творчості Шекспіра визначали як період ідеалістичної віри в кращі сторони життя.
У наступних п'єсах Шекспір ??відходить від зовнішніх комедійних прийомів. «Безплідні зусилля кохання» - комедія, створена під впливом п'єс Лілі, які той писав для постановки в театрі масок при королівському дворі і в аристократичних будинках. При досить простій фабулі п'єса являє собою безперервний турнір, змагання персонажів в дотепних діалогах, складної словесної гри, творі віршів і сонетів (до цього часу Шекспір ??уже володів непростий віршованій формою). Мова «Марні зусилля кохання» - химерний, барвистий, так званий евфуізм, - це мова англійської аристократичної верхівки того часу, що став популярним після виходу в світ роману Лілі «Евфуес, або Анатомія дотепності» [ Аникст А. Шекспир: Ремесло драматурга. М.: Сов.писатель, 1974. - с. 42 - 44.].
Близько 1595 Шекспір ??створює одну з найвідоміших своїх трагедій - «Ромео і Джульєтту», - історію розвитку людської особистості в боротьбі з зовнішніми обставинами за право на любов. Для своєї версії «Ромео і Джульєтти» Шекспір, можливо, використовував переробку старого тексту, залишену «академіками» (колом драматургів, що мали університетські дипломи).
Приблизно 1596 роком датується ще один з славнозвісних творів Шекспіра - «Венеціанський купець» [ Левидова И. М. Шекспир: Библиогр. рус. пер. и Крит. лит. на рус. яз., 1748 - 1962 / Отв. ред. М. П. Алексеев.-- М.: М.: Книга, 1964. - с. 135 - 139.].
Прихильники суб'єктивістського біографічного підходу до творчості Шекспіра називають періодом «глибокого душевного мороку», вважаючи ознакою зміненого світовідчуття поява персонажа-меланхоліка Жака в комедії «Як вам це сподобається» і називаючи його мало не попередником Гамлета. Однак деякі дослідники вважають, що Шекспір ??в образі Жака всього лише висміював меланхолію, а період нібито життєвих розчарувань (за версією прихильників біографічного методу) насправді не підтверджується фактами біографії Шекспіра. Час створення драматургом найбільших трагедій збігається з розквітом його творчих сил, рішенням матеріальних труднощів і досягненням високого становища в суспільстві.
Близько 1600 Шекспір ??створює «Гамлета», на думку багатьох критиків, - найглибший свій твір. Шекспір ??зберіг сюжет відомої трагедії помсти, але всю увагу переніс на духовний розлад, внутрішню драму головного героя. У традиційну драму помсти був введений герой нового типу. Шекспір ??випередив свій час - Гамлет не звичний трагічний герой, який здійснює помсту заради Божественної справедливості. Приходячи до висновку, що одним ударом неможливо відновити гармонію, він переживає трагедію відчуження від світу і прирікає себе на самотність. За визначенням Л. Є. Пінського, Гамлет - перший «рефлектуючий» герой світової літератури [В. Г. Белинский Гамлет, драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета // Собрание сочинений в трёх томах. - М., 1948. - Т. 1. - С. 302--303.].
Четвертий період, якщо не вважати п'єсу «Генріх VIII» (деякі дослідники вважають, що вона написана у співавторстві з Джоном Флетчером), включає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси - так звані «романтичні драми» або трагікомедії. У п'єсах останнього періоду важкі випробування підкреслюють радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, люблячі з'єднуються в щасливому шлюбі. Оптимізм цих творів критиками сприймається як знак примирення їх автора [Шекспировские чтения 2006. Науч. совет РАН «История мировой культуры» / гл. ред. А. В. Бартошевич, отв. ред., сост. И. С. Приходько. - М.: Издательство «Наука», 2011. - с. 39 - 41].
Отже, Шекспір - геніальний письменник епохи Відродження. Він один із тих титанів, які були народжені цією епохою, але за своїм значенням далеко виходять за її межі. Його твори не стають надбанням минулого, не покриваються пилом сторіч: вони не втратили живої краси та сили впливу і в наші дні.
Розгадка полягає в тому, що, осягаючи реалії життя, Шекспір ставив у своїх творах такі життєво важливі питання, які переростали його час і переходили до наступних поколінь. Пізнаючи теперішнє, Шекспір сюжетами своїх творів та контекстом діянь їх персонажів був спрямований у майбутнє.
Шекспір не втрачав віри в невичерпні можливості людини, віри в майбутнє. Він прославляв високі почуття і справжні людські якості: любов і дружбу, розум і прагнення до знань, вірність і мужність. Його передові погляди гуманіста відображали мрії народів про справедливість, яка повинна перемогти зло, брехню, несправедливість. Тому він досяг таких вершин реалістичного мистецтва і створив твори такої величезної художньої сили, які стали безсмертними [Э. Бёрджес. Уильям Шекспир. Гений и его эпоха. - М.: Центрполиграф, 2001, с. 229-233.].
Р озділ ІІІ. А нглійська драма В ікторіанської епохи
На рубежі 18-19 століть з'явилася велика кількість п'єс, написаних в наслідування Шекспіру, але з них лише мала частина являла інтерес. Романтично підняті постановки п'єс Шекспіра і віршованих драм Дж. Ш. Ноулза і Едвард Булвер-Літтона не відповідали духові часу і гальмували розвиток реалістичної драми в прозі. Французька мелодрама, що досягла до 1802 лондонських підмостків, і її вишукане дітище «добре зроблена п'єса», родоначальником якої вважається Ежен Скріб, вдихнули нове життя в прозаїчну драму. Однак місцевий колорит проник в англійську мелодраму тільки з п'єсами Дайєна Бусіко, який в середині століття зробив цей жанр популярним в Америці і Великобританії, і Г. А. Джонса, через двадцять років привніс в мелодраму соціальне звучання. Ще повільніше прищеплювалася «добре зроблена п'єса».
У 1891 відбулася подія, яке допомогла англійському театру послабити засилля комерційної драматургії: за зразком паризького «Вільного театру» Андре Антуана (1887) і берлінської «Вільної сцени» (1889) Дж. Т. Грейн заснував «Незалежний театр». Метою Грейн було познайомити англійців з п'єсами Генріха Ібсена та інших новаторів театру. Після значного комерційного успіху «Віяла леді Уїндермір» (1892) Уайльда і особливо «Другої місіс танкерей» (1893) Пінера, де було багато від новомодного натуралізму, стало ясно, що англійська драма виходить на якісно новий художній рівень [Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 72 - 75.].
3.1 «Школа Робертсона» і його драматургічна діяльність
Першим англійським драматургом, наполнившим прозаїчну драму персонажами і сценами з реальної життя, був Т. У. Робертсон, чиї соціальні комедії Суспільство (Society, 1865) і Каста (Caste, 1867) відкрили дорогу п'єсам А.У. Пiнеро, Г.А. Джонса і Д. Бусико в Англії й Б. Хоуарда, К. Фiтча і О.Томаса США. Пропонуючи кумедне видовище, «добре зроблена п'єса» у разі зберігала лише видимість правдоподібності, та її художні достоїнства часом не піднімалися вище хорошого фаховий рівень. Деякі автори оголошували свої п'єси «проблемними», проте питання вони піднімали дрібні й сценічне втілення було непереконливо [ Cohen Robert. Theatre/ R. Cohen. - 5 ed. - London, Toronto: Mayfield, 2000.].
3.2 Новаторський внесок Оскара Уайльда в англійську драматургію
Оскар Уайльд - глибока і, багато в чому, суперечлива особистість, чия літературна діяльність була надзвичайно різноманітна.
Він проявив своє обдарування в таких жанрах, як роман, новела, казка, трагедія, комедія, - і все, що він писав, було у своєму роді блискуче. Справжній майстер слова, тонкий стиліст, Уайльд, створив чималу кількість дотепних п'єс, які по праву входять до золотого фонду англійської літератури. У цій роботі ми спробуємо відповісти на питання, що вніс Оскар Уайльд в драматургію.
У листі до лорда Альфреда Дугласа від 2 червня 1897 Оскар Уайльд міркує про своє місце в драматургії. Він пише: своєрідність моє полягає в тому, що я перетворив саму об'єктивну форму в мистецтві, якою є драматургія, в щось настільки ж приватне, як лірика або сонет.
У цьому ж листі в
Історія розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності курсовая работа. Литература.
Право На Образование В Рф Реферат
Реферат На Тему Неотложные Состояния
Курсовая работа по теме Санитарно-техническое оборудование зданий
Курсовая работа по теме Учет готовой продукции и ее продажи
Курсовая работа: Историко-социологическая проблематика в России
Дипломная Работа На Тему Псориаз
Эссе Желтые С Кнопкой С Каким Вкусом
Сочинение по теме Господа интервенты
Реферат: О целевой аудитории. Скачать бесплатно и без регистрации
Урок 12 12 Контрольная Работа
Материальное Вознаграждение Трудового Вклада Реферат
Реферат: Монгольское вторжение на Яву
Слово О Полку Игореве Сочинение Игорь
Описание России Сочинение
Почему Люди Слушают Музыку Сочинение
Реферат Тема Товар
Отчет по практике по теме Отчет по преддипломной практике по направлению прикладная информатика в экономике, в ЗАО ТАНДЕР СКЛАД
Доклад по теме Фуко Мишель
Реферат На Тему Особенности Языка Смс Сообщений
Сочинение Мой Любимый Пионерский Вожатый
Административно-правовое регулирование гражданства - Государство и право контрольная работа
Семантика языческой пластики - Культура и искусство реферат
Учет денежных средств и расчетов предприятия (по материалам ОАО "Автоагрегат") - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа