Історія Тимощука Арсенія Івановича

Це історія про людину, яка двічі сиділа в тюрмі, але при цьому не була засуджена. Це розповідь про ворога народу, про кровопивцю, який збиткувався з трудового люду! Але це також розповідь про вчителя, єдиною виною якого було те, що він народився не в той час і не в тому місці. Тут ви прочитаєте про підпільника, який ретельно приховував від влади свою підривну діяльність, про злочинця, яких хотів продати свій народ світовому капіталізму! Але ні, тут ви прочитаєте про невинного українця, який лише хотів жити й працювати на своїй власній землі, у своїй власній країні. Ви дізнаєтеся про долю проклятого куркуля, який наживався на народному добрі, експлуатував трудовий народ і з яким добра і справедлива радянська влада повелася дуже милосердно. А також ви довідаєтеся про долю людини, яка потрапила в лещата безжального НКВС, про людину яка пройшла пекло допитів і тюрем. Про кого саме ви читатимете цю історію вирішувати лише вам.

Тимощук Арсеній Іванович народився 1888 року в селі Куманівка, Бердичівського повіту Київської губернії. Його батько Іван був звичайним собі українським селянином, мав 40 десятин землі, дружину, сімох доньок і чотирьох синів, з яких Арсеній був наймолодший. Батько помер, коли хлопцеві було вісім років, обробляти поле, керувати господарством стало нікому, тому родина вирішила землю здати в оренду, а жити з орендної плати, що складала 300 рублів на рік. На частку від цих грошей, мати Арсенія змогла відправити сина на навчання в Бердичівське двокласне училище, а після його закінчення — в Житомирську вчительську семінарію. Так він став учителем.  Починаючи з 1909 року працював в селі Ляховці (зараз Глинівці) звідки був мобілізований в царську армію під час першої світової війни. Наприкінці війни його відправили в школу прапорщиків, яку він закінчив в травні 1917-го року. Армія уже розвалювалася, солдати не хотіли воювати, тому багато хто просто йшов додому. Так вчинив і Арсеній, тож знову опинився в Ляхівцях. Якось переживши революційні лихоліття, він знову повернувся до викладання, два роки вчителював у рідному селі Куманівка (з 1922-го по 1924-й), пізніше в селі Бродецьке поблизу Куманівки (з 1924-го по 1927 роки). А потім доля закинула його трохи далі від рідних країв, аж у Липовецький повіт, де він працював в школі в селі Берестівка, навчаючи місцевих дітей.

Але це все брехні і неправда! Був цей Арсеній сином куркуля! А батько його розбагатів, бо був лакеєм у пана Кумановсього. Коли пана убили, це тоді, коли було те польське повстання в 1864-му, то він якось узяв панські гроші, бо знав де лежать, чи вкрав може в самого пана, того вже ніхто не знає, і купив собі землі в селі подалі від Куманівки, чи в Малому Чернятині, чи в Малій Чернявці. Зробив він так щоб ніхто і не знав, бо люди б питали звідки узялися гроші на ту покупку! Але скоро батько його помер, але мати того Арсенія теж була куркулиха! Здавала землю в оренду, а з тої плати жила і ще й дітей повивчала. Бач яка, відправила молодшого у Бердичів учитися, щоби далеко він був від трудового люду, щоб і забув, що сам їхній рід з дідів-прадідів хлібороби. Це вже вона хотіла, щоб він “кістку білу мав” і над нами простими бідняками панував, як ото колись пан Кумановський. Але добра Радянська влада завжди нашого брата бідняка любила. Дала нам влада в 1920-х погуляти й таких як цей Арсеній поскубти. А в 30-х вождь наш товариш Сталін уже добре за куркулів взявся, щоб не заважали вони будувати нам світле комуністичне майбутнє.

Взялися за людей добре, це правда. Хто працьовитий був, де яку копійчину заробив і в люди вибився, за тих і взялися. Сікли голови всі, де чия вище від інших з натовпу виглядала. В ті роки небезпечно було мати неправильне походження, небезпечно було служити в царській армії хоч в якому чині вище рядового, небезпечно було мати статки, небезпечно було мати освіту, а найголовніше, небезпечно було мати свою думку. Мовчи, сиди тихо, не висовуйся, удавай, що тебе взагалі не існує і молися (але вдома тільки, бо бога радянська влада уже скасувала) щоб про твоє існування не дізналися в НКВС. Але дізнавалися якось, знаходилися “добрі люди”, які доносили куди слід і от уже вночі чується хрускіт хромованих чоботів і стук у вікно. А далі камера, слідчий і допити, допити, допити.

Вперше Арсенія Івановича заарештували 20 березня 1933-го року, хтось написав на нього донос, а більшого і не треба було. Чоловіка одразу заарештували і запроторили в Вінницький ДОПР інкримінувалася йому “антирадянська агітація” і “срыв мероприятий соввласти на селе”. Якщо зважати на дату коли це відбувалося, то не важко здогадатися, які такі “мероприятия” намагався зірвати Арсеній Іванович. Проте чи робив він те, в чому його обвинувачено достеменно невідомо. Слідчий не потрудився додати до справи хоч якісь свідчення чи докази. Тільки зі слів самого обвинуваченого відомо, що в доносі написаному на нього було сказано про те, що він разом із ще однією вчителькою їхньої школи в Берестівці викладають за “старими царськими підручниками”, а значить цим агітують проти радянської влади.  

Арсеній просидів в тюрмі майже два місяці. За цей час слідчі так і не спромоглися провести навести хоч якісь факти його “злочинів”. 15 травня був складений протокол про відсутність доказів і чоловіка відпустили. Проте не забули його “провини” перед радянською владою. Тепер учитель Тимощук уже був відмічений арештом. Знайомі і колеги дивилися на нього з підозрою. Та й сам він не уявляв як можна продовжити працювати з людьми, які написали на тебе донос в ОДПУ

А я так скажу, Радянська влада наша чесна і справедлива! І нікого вона просто так до тюрми не відправляє. А раз кинули того Арсенія за ґрати, то значить було за що! Всім добре відомо, що всі ці вчителі це лише посіпаки світового капіталізму! Вони хочуть знищити нашу комуністичну батьківщину, бо бояться що світло комунізму добереться і до них, що вже не зможуть вони наживатися на нашому неуцтві! І не дарма, ой не дарма товариш Сталін всю цю вошиву інтелігенцію за барки взяв! Кожного з них треба перевірити та на Сибір відправити ведмедів годувати. Дарма цього Арсенія відпустили! Скористалися тут вороги народу, шкідники різні тим, що товариш слідчий, який вів справу зайнятий дуже був. А це добре всім відомо, що контрреволюційного елементу у нас багато і надійних товаришів в органах держбезпеки мало, на всіх не вистачає. От і сталося так, що не встигли наші доблесті чекісти викрити цього учителишку. Ще потоптав він землю трохи, сховатися хотів від всюдисущої радянської влади і від пильного ока відповідних органів. Утік, переїхав далеко аж у Новгород-Сіверський, думав, що там його не знайдуть і не відшукають!

Дійсно Арсеній Іванович не захотів жити в Липовці, де на нього написали донос, зрозумів він, що насуваються важкі, страхітливі часи й краще їх перебути якнайдалі, щоб про тебе не знали нічого і не чули. Проте перебрався він спочатку не в Новгород-Сіверський, а в місто Бахмач, де й пропрацював один навчальний рік 1934-1935 року. Потім за власним бажанням перевівся уже в Новгород-Сіверський в середню школу №1 (зараз Новгород-Сіверська гімназія №1). Жив він не недалеко від місця роботи на вулиці Урицького 4 (зараз вул. Івана Богуна). Арсеній старався вести тихе життя, був замкнутим, ні з ким багато не говорив, намагався не встрягати в неприємності, нікого і нічого не критикувати.

Проте “добрі люди” знайшли і тут до чого причепитися, аби таки написати на нього в НКВС. 8 березня 1938 року, за доносом його сусіда Іллі Карбовського, Арсенія вдруге заарештували. Цього разу слідчі уже добре постаралися, допити вони проводили ретельно, записуючи все в протокол, який прикріпляли до справи. Допитали декілька разів і самого підозрюваного і потенційних свідків. Саме з ці відповіді, які Арсеній Іванович давав на допитах, дозволяють нам зараз дізнатися про його долю трохи більше. Чоловіка заарештували, а в його помешканні провели обшук, який закінчився фактично нічим. Серед вилученого під час обшуку був паспорт, на ім'я Арсенія Івановича Тимощука, копія якоїсь довідки та “трудовий список”, скоріше за все з місця його роботи. Звинувачення, які висували цього разу були схожими із попередніми. Це стаття 54-10 “антирадянська агітація і пропаганда”, таку ж статтю інкримінували йому і під час арешту в 1933-му році. Проте після арешту підозрюваному треба було “дозріти” тому аж до кінця квітня з ним ніяких слідчих дій не проводили,  він просто просидів майже два місяці у в’язниці. Але от тоді вже за нього взялися по справжньому, насамперед виписали постанову про те, що необхідно знищити все вилучене під час обшуку, а потім почали допитувати.

Ці наклепи на радянську владу просто неможливо читати! Адже всім відомо, що в 1938-му році розвелося в нашій великій радянській державі дуже багато зрадників, шпигунів світового імперіалізму і саботажників. І тільки завдяки щоденній важкій роботі дорогих товаришів Сталіна і Єжова вдалося вичистити ці “авгієві стайні” і домогтися того, аби чесний трудовий люд жив в мирі і радості під сяйвом комуністичного сонця. А що якийсь ворог народу, який своєю антирадянською агітацією намагався зруйнувати нашу Радянську державу, посидів пів року в тюрмі, то це не велика і біда. Я більше скажу, треба було ще й усіх його подільників теж посадити! Бо там точно була замішана якась українська націоналістична контрреволюційна організація! А ще, я б придивився уважніше до цього товариша, що пише цей текст. Щось забагато він собі дозволяє оббріхувати радянську владу! Нема на вас, товариша Сталіна! От він би з такими як ви швидко розібрався!

Слідчий на першому допиті, який відбувся 23 квітня 1938 року дуже старався. Детально розпитував і про походження Арсенія і про його родину. На той час чоловік уже був одружений вдруге. Перша дружина Арсенія з донькою жила в Куманівці, а з другою дружиною Наталією Яківною Арсеній мав сина Юліана і доньку Лілію. Ще одним додатковим фактором для Арсенія, який його компрометував, було те, що за національністю його дружина була полькою, а її брати під час революції виїхали в Польщу. Слідчого дуже непокоїло чому брати Наталії вирішили виїхати, він навіть підкреслив ці рядки в справі червоним олівцем.  

Проте найголовнішим питанням звісно було не це, потрібно було вияснити яку саме антирадянську діяльність провадив Арсеній. І саме тому слідчий вирішив… запитати його про це прямо. 

На таке пряме запитання з вимогою розповісти слідству про свою антирадянську роботу Арсеній відповів, що такої роботи він не проводив. Слідчий уточнив, що володіє інформацією нібито Арсеній перебуває в “антирадянській націоналістичній організації”, проте отримав відповідь, що це не є правдою. Пізніше, на наступних допитах організація з “контреволюційно - націоналістичної” перетвориться на “українську націоналістичну”, але відповідь підозрюваного буде такою ж впевненою — в організації не перебував, агітацію не проводив, нічого про це не знаю. Відповідаючи на одне з питань слідчого Арсеній дав йому невелику зачіпку, сказавши, нібито ходили чутки, що в 1917-1918 рр. Арсеній належав до “гайдамаків” тобто підтримував чи то Українську державу гетьмана Скоропадського, чи то УНР, проте слідчий не ухопився за неї, напевно вважаючи її ненадійною.

Тиск на Арсенія з боку слідства не дав результату теж. В протоколі зафіксовано, як слідчий вимагав дати “чесні покази”, інакше буде вважати що Арсеній “не став на шлях виправлення”, натякаючи на більші проблеми в такому випадку. Але чоловік мовчав, заперечував усі звинувачення, тож слідчому не лишалося нічого окрім як закінчити допит. Арсенія відвели в його камеру і протримали там ще два з половиною місяці. Наступний допит відбувся 9 липня 1938 року і він мало чим відрізнявся від попереднього. Слідчий так само вимагав зізнатися в антирадянській агітації, Арсеній так само відмовлявся це зробити. Проте під час цього допиту були названі імена свідків. Сусід Арсенія, Ілля Карбовський, був в гостях у вчителя 1 травня 1936 року. Тоді Арсеній нібито сказав, що за царського режиму вчителям жилося краще, бо вчителів тоді поважали. На два роки сусід забув про цю розмову, а тут раптом через два роки згадав і вирішив донести на Арсенія.

Це і була та страшна, антирадянська пропаганда, через яку чоловіка затримали. Проте навіть слідчі НКВС в 1938-му році розуміли, що цього замало для обвинувачення, тому в протоколі допиту свідка Іллі Карбовського, додали класику того часу, начебто Арсеній висловлювався про “троцькістів” Зинов’єва і Камєнева не достатньо правильно. Він начебто говорив, що обидва вони вороги народу і їх треба розстріляти, проте разом з ними можуть постраждати також невинні люди. Це було занадто м’яко для правильної радянської людини тож автоматично ставало ще одним підтвердженням висунутого проти Арсенія звинувачення. 

А я й кажу, правильно цього вчителя заарештували! Чесний радянський громадянин повинен бути готовий завжди різко і безапеляційно засудити діяльність троцькістів, які продалися світовому капіталу і намагалися знищити щасливу радянську державу! А він, бачите, тут соплі розводить, винні чи не винні розбирається. Кого це цікавить!? Всі вони контрреволюціонери і вороги, шпигуни і саботажники! Втерлися в довіру до самого товариша Сталіна і скільки біди наробили! Як добре, що наш дорогий Йосип Віссаріонович вчасно розпізнав зрадників і наказав своєму вірному помічнику товаришу Єжову… вибачте… одну секунду, тут маленька помилка… Так про що це я, ага... Добре що товариш Сталін разом з товаришем Берією вичистили цю банду троцькістів і розстріляли зрадників Зинов’єва, Каменєва і проклятого упиря Єжова! І цього ось учителя треба розстріляти, а то, бач, розпоясалися кляті куркулі-інтелігенти!

Допити інших свідків у справі були схожими та доволі шаблонними. Всі свідки пригадували якусь “антирадянську діяльність підозрюваного”, але яку саме точно розказати не могли. Наприклад свідок Борис Олексійович Погребницький розповів, що працюючи в школі в Бахмачі Арсеній звільнився не за власним бажанням, а його звільнили через антирадянську націоналістичну діяльність. Проте яку саме діяльність вів учитель свідок не знає. Проте цей Погребницький не забув додати, що підозрюваний був підозріло ліберальним до учнів, він насмілився поставити одному з 5-тикласників вищу оцінку, бо той знав хоч щось, на відміну від його однолітків. Та ще й нарікав на відсутність підручників в радянській державі.

На цьому свідка Погребницького відпустили. Скоріше за все, прийшовши додому і подумавши добре чим можуть йому самому загрожувати такі нейтральні свідчення, Борис Олексійович знову поспішив до будівлі НКВС, де його допитали ще раз наступного дня. Другий протокол записаний гіршим почерком, явно відмінним від почерку в протоколі першого допиту. Проте підпис під обома документами ідентичний. Можливо другий протокол писав сам свідок власною рукою, а слідчий лише поставив під ним підпис. Тут уже свідок постарався максимально себе виправдати й повідомив слідству, що в школі геть нічого не знали про попередні арешти Арсенія Тимощука. І взагалі він такий, негідник, не надав при прийнятті на роботу ніяких документів про освіту, під час атестації викладачів намагався приховати, що служив в царській армії. А ще нікому не сказав, що його дружина полька за національністю, а він з нею вдома говорив польською!

Не знаю, чи допомогли ці свідчення Борису Погребницькому, але він зробив все аби навіть тінь підозри не впала на нього. 

Проте цих “доказів” було мало, тому була проведена “очна ставка” між обвинуваченим і двома свідками. Свідки підтверджували свої свідчення, а Арсеній Іванович продовжував стверджувати, що в його висловлюваннях ніякої антирадянської агітації не було. А тут ще й, як на зло, виявилося, що головний свідок Карбовський мав особисті мотиви, він вкрав щось в обвинуваченого, сварився з його дружиною на кухні та й  взагалі має різні причини обмовляти Арсенія.

Наприкінці 1938 року слідчий опинився в важкій ситуації. В його відомстві на той час ішли чистки. З НКВС вичищали всіх “ворогів народу” яких привів на посади, колишній комісар внутрішніх справ, Єжов. Ситуація була дуже хиткою, тому ніхто не хотів підставлятися. Ті часи називали “єжовщиною” і вони закінчувалися, не відомо було як нове керівництво буде ставитися до таких справ про “антирадянську агітацію” яка була заведена на Арсенія Тимощука. Засудити людину за відсутності серйозних доказів могло б бути шкідливо для того хто вів справу. Але ще гірше було відпустити Арсенія. Бо якщо виявиться що він таки винен, тоді міг під слідство загриміти уже сам НКВС-ник. 

На щастя, товариш Берія швидко навів порядки в НКВС. Хоча так, маю визнати був період коли товариші, що там працювати проявляли злочинну невпевненість у власних діях і дещо відхилилися від генеральної лінії партії. Скористалося цією слабиною багато ворогів радянської держави зокрема і цей інтелігент, проклятий куркуль і вчитель Арсеній Тимощук! Швиденько вислизнув з-під нагляду компетентних органів, не змогли наші доблесні слідчі довести справу до кінця і покарати цього ворога трудового народу! А потім почалася війна, німець на нас напав підступно! Це до речі треба було розібратися, може цей вчитель і шпигував на користь фашистської Німеччини! А що? Все могло бути! Тільки відпустили його, уже і не дізнаємося ми як воно було насправді. Ех, шкода що не розстріляли…

Слідчий справді вагався що робити зі справою, проте вирішив її таки закривати. В грудні 1938 року, через 9 місяців і один день після арешту Арсенія Тимощука відпустили. А слідчий, напевно радіючи, що йому для роботи видали друкарську машинку (всі попередні протоколи він писав від руки) надрукував постанову про закриття справи:

На цьому наша історія могла б щасливо завершитися, якби не заступник начальника НКВС в Чернігівській області старший лейтенант Синіцин, який вважав, що справа проти Арсенія припинена помилково. Цей офіцер вимагав відновити слідство і повторно опитати старих, а також залучити нових свідків до справи. В червні 1939 року справу було поновлено. Почалися нові допити свідків, проте цього разу допитували в основному колег Арсенія. Ці допити небагато нового виявили, були написані вони мало не під копірку. Свідки розповідали за яких умов познайомилися з підозрюваним (всі розповіли що працювали з ним в школі) і всі повідомили слідству, що не мають чого розповісти про антирадянську агітацію Арсенія Івановича. Довелося думати, що робити в цій ситуації продовжити допити, які ніякої користи не приносили та нові факти не повідомляли, чи остаточно зняти обвинувачення. Проте слідчі НКВС не були б собою, якби не знайшли третій шлях - максимально вигідний для себе і максимально важкий для Арсенія. Вони не закрили справу і не продовжили допити. Вони просто перестали будь-що робити. Офіційно рішення по справі не було - тому справа вважалася відкритою, але нею ніхто не займався. Можливо Арсеній навіть змушений був ходити відмічатися в НКВС якийсь час, боячись, що в будь-який день його знову можуть заарештувати.

Проте найімовірніше Арсеній вирішив не залишатися в Новгород-Сіверському, а поїхав ще далі. Скоріш за все, він вирішив, що єдине місце де його не будуть звинувачувати в українському націоналізмі це росія. Родина переїхала в Омськ, де Арсеній прожив до 1971 року, коли він і помер. Не знаю чи був він щасливий там далеко від України. Можливо він забув про всі негаразди, жив і спокійно працював, а може оглядався все життя, очікував різкого стуку у вікно вночі й зблиску зірок на синьо-червоному кашкеті. Біля його ліжка завжди стояла валіза з одягом і найнеобхіднішими речами, а він сам переходив на інший бік вулиці коли бачив людину в формі. А може він став зразковим радянським громадянином. Цього ми не дізнаємося ніколи, як і того чи дійсно Арсеній вів антирадянську агітацію в трьох школах де працював, воював в загонах гайдамаків і намагався розвалити радянську державу. 

Багато зараз нарікають на радянську владу, наче саджали невинуватих, переслідували інакодумців. Не знаю, того я не скажу вже, я собі прожив скромне життя, нікого не чіпав і мене ніхто не чіпав. Так важко інколи було, але я так круть-верть між крапельками й проскакував. В начальники великі не перся і позаду не плентався і був як всі. А що хтось казав, що я сталіністом був, так це неправда! Не було такого ніколи. Тоді просто часи такі були, вимагалося любити всім  товариша Сталіна то я й любив. А що? Я ж як всі, сказала влада любити, то ми й любили. Їм там зверху видніше хто правий, а хто ні. Я ж людина проста, ручкою по папірчику шкряб-шкряб, ногами топ-топ і ось уже я і не винуватий ні в чому, ось мені вже й премія. А більше я нічого і не знаю і знати не хочу.

28 березня 1997 року, через 59 років після арешту Арсенія Івановича Тимощука і через 26 років після його смерті, начальник відділу прокуратури Чернігівської області, старший радник юстиції Хитун А.В. взяв в руки справу Арсенія і детально вивчив матеріали викладені в ній. Складу злочину він в цій справі не побачив, до того ж статті за якою заарештували Арсенія Івановича в кримінальному кодексі Незалежної України вже не існувало. Тому старший радник юстиції зробив те, що мусив. Він завершив цю історію.

Дана розповідь написана на основі архівних матеріалів двох справ:

ДАВіО Фонд.Р-6023 Опис.4 Справа.79

ДАЧгО Фонд.Р-8840 Опис.3 Справа.1643

Якщо вам сподобалася моя стаття, ви можете підписатися на канал “Записки диванного архівіста”, де я публікую багато цікавинок історичного і генеалогічного характеру.

А якщо вам дуже сподобалася моя стаття, то ви можете підтримати мене, замовивши мою книгу “Люди без облич” за оцим посиланням.