Інтродукція

Віз скрипів і підстрибував на нерівній дорозі, а чоловік, що сидів на козлах, хльоснув коня і подивився на сонце, що заходило над річкою знаною тут віддавна як Гнила Пʼята або Гнилопʼять. До мети його поїздки, селом недалеко від старої Махнівки було ще кілька верст, тож чоловік поспішав, аби встигнути дістатися місця призначення засвітла. Коник побіг швидше і чоловік знову задивився на сонце, прикриваючи очі рукою. З полів поверталися робітники, що збирали хліб, саме пора для того була слушна. Було 17 вересня 1852 року. Хоча возниця того не знав, адже ніколи особливо календарем не послуговувався, про церковні свята дізнавався від священника, а більшого йому і не треба було. Ще кілька разів підсьогнув він свого коника, але все зрозуміліше йому ставало, що до ночі не зможе він доїхати до Куманівки й доведеться таки ночувати десь в дорозі. Аби не зупинятися прямо на шляху, та не стати легкою здобиччю грабіжників вирішив він завернути у Махнівку, аби там переночувати, а вже рано вранці дістатися того села, куди його для роботи запросив місцевий поміщик. Згадав чоловік, як кілька днів тому, на торговиці в Бердичеві, що щойно пару років, як відібрав у Махнівки статус повітового міста, підійшов до нього франтуватий чоловік з бакенбардами. На вигляд то був типовий дрібний поміщик, тримався він гордовито, великий ніс його, був задертий доверху так, що доводилося зиркати на людей, скошуючи очі донизу:

— Czy jesteś pracownikiem, który naprawia bryczki?

І хоч як не любив майстер таких чванькуватих панів, та все ж, знаючи, що у тих водяться потрібні кожному чоловіку грошенята, злегка поклонився, аби не втратити майстрової гідності та відповів:

— Так, пане. Чим можу Вам допомогти?

— Muszę pomalować stare bryczki. Aby to zrobić, przyjedź do mojej posiadłości Kumanówka, niedaleko Machnowki.

Сказавши це, чоловік вдарив тростиною по бруку, крутнувся на своїх закаблуках і пішов геть, ледь розчувши “Добре, пане” проказане вже йому в спину.

І от тепер їхав майстер до цієї маєтності пана, аби виконати загадану роботу та заробити трохи грошей. От саме широкий шлях відгалужувався в сторону, повертаючи на Махнівку і чоловік вкотре хльоснув коня, аби той не сповільнював бігу. Віз скрипів і підстрибував, а з ними підстрибували та дзвеніли інструменти, що лежали в возі. Зачувши той дзенькіт з поближнього дерева здійнявся старий чорний ворон і крячачи, тричі зробив коло над возом.

— Тьху-тьху, — сплюнув візниця, аби відігнати зло.

Що теє вороння було не до добра, відчув чоловік одразу, та все ж не дозволив забобонам позбавити себе заробітку і продовжив дорогу. Тим паче, що уже показалися вдалині перші хати Махнівки, де він зможе переночувати, а вранці дістатися до потрібного маєтку. Пан за роботу заплатить йому добрі гроші, а за той заробіток зможе він віддати в науку свого старшого сина… На цій думці чоловік обірвав себе, бо рано ще було витрачати незароблене.

***

Вранці наступного дня, він таки дістався до Куманівки та, заїхавши на панський двір, став скраю зі своїм возом. У дворі, окрім власне будинку і великої конюшні, збоку стояв флігель, з якого визирала старенька жінка, напевно якась місцева працівниця. Коротко переговоривши з паном Теодором Кумановським, власником цього маєтку, і дізнавшись про яку роботу йдеться, чоловік дістав свої інструменти й розклав їх поблизу конюшні. З відкритих воріт конюшні вийшли два конюхи, старший і молодший, але схожі один на одного як батько і син. Вони виштовхали стареньку бричку, що її треба було поремонтувати та пофарбувати. Майстер взявся до роботи, а пан, що був одягнений цього разу в домашній халат, трохи постояв над ним наче перевіряв чи добре буде зроблена робота, аж доки у дверях будинку не зʼявилася пані й не гукнула до нього:

— Teodor, idź na śniadanie, stół już nakryty

Кинувши останній погляд на бричку Теодор повернувся і пішов в будинок, лишивши майстра працювати.

Працював чоловік довго, аж доки осіннє сонце, піднялося високо в зеніт, сигналізуючи, що вже обід і усім порядним людям вартувало б підкріпитися. Кілька разів майстер бачив, як з дому вибігали й поверталися лакеї, а конюхи підходили до нього і питалися коли він планує закінчити роботу. Старший конюх майстру не сподобався, був він на вигляд лихий, густі брови та довга борода тільки додавали суворості. Син його, був хоч і не таким лячним, але мав непропорційні риси обличчя і взагалі виглядав якось неохайно: скуйовджене волосся в якому заплуталося сіно, подерта сорочка з плямами, та й пахло від нього кінським гноєм, наче від у ньому спав.

Майстер не знав чи планували годувати робітника, як то водилося в кожній порядній господарці, тож про всяк випадок прихопив з собою з дому окраєць хліба, цибулину і ще якогось їстівного дрібʼязку. Проте за якісь пів години, з будинку вийшов один із лакеїв і приніс в конюшню баняк з кашею і недоїдки з панського столу, що залишилися після обіду пана Кумановського і його дружини. Один із лакеїв сів їсти разом з конюхами та майстром і той зауважив, що і цей лакей схожий на старшого конюха, хоч він і виглядав приємніше, вдягнений був чистіше і бороди чи вусів не мав. Аби якось підтримати розмову за обідом майстер запитав:

— А чи то село Куманівкою зветься за іменем вашого пана Кумановського?

— Ні, — коротко кинув старший конюх.

— А чого ж тоді?…

Майстер підніс до рота деревʼяну ложку з рідкою пшоняною кашею і глянув на чоловіків

— Не відаю того, — знову буркнув найстарший, а панський лакей додав:

— Ці пани прийшлі тут. Батечко його взяли село се від Потоцького, що у Махнівці жив, а так свому сину по смерті й передали.

Старший конюх відірвався від своєї миски та сказав:

— Писок стули і їж, розумник!

Лакей, замовк і опустив очі долу, а майстер, аби не мати потреби якось реагувати проковтнув ложку каші.

Після обіду він знову повернувся до роботи, та як не сподівався закінчити працю сьогодні, зрозумів, що мусить провести ще один день тут в селі.

Надвечір, повечерявши, пан Кумановський послав лакея, аби той покликав майстра на розмову. Той як раз збирав свої інструменти, позаяк сонце уже сіло і працювати було просто неможливо. За кілька хвилин майстер піднявся сходами на невеликий ґанок, пройшов крізь сіни та опинився в так званій “передній кімнаті”, посеред якої стояв великий різьблений стіл, а попід стінами стояли шафи склені різноколірними скельцями, за дверцями яких виднілися мальовані тарілки, келихи та інше начиння. На стіні кімнати висів годинник, стрілки якого саме показували 19:40. Сам пан Кумановський сидів в кріслі з широкою спинкою, перед ним на столі стояв самовар, а в руці пан тримав фарфорову чашку дуже витонченої роботи.

— Jak postępują prace? — запитав він

— Добре, пане, я зремонтував піввісь, що була вже трохи не зламалася. Ще трохи по ободу поремонтував де тріснуло, а на завтра ще пофарбую, то екіпаж уже буде готовий і майже як новий.

— Jest dobrze, jest dobrze, najważniejsze, żeby być gotowym do przyszłego tygodnia

Майстер вклонився і запопадливо проказав:

— Буде готово пане.

У відповідь Теодор Кумановський тільки махнув рукою, показуючи, що майстер може йти геть. Той не чекав більше ні хвилини й вийшов з будинку, все так само тримаючи шапку в руках і мнучи її від хвилювання. Пішов він до конюшні, аби запитати чи знайдеться йому місце для ночівлі й побачив, що конюшня стояла порожня, нікого з конюхів на місці не було. Тож він вибрав собі куток, підстелив свіжого сіна і вклався відпочивати. Вже крізь сон він почув, як в конюшню зайшло кілька чоловіків, і неприємний скрипучий голос старшого конюха щось проказав. За хвилину йому відповів голос його сина та ще якогось чоловіка. Про що вони говорили не чув, та й не стосувалося його те зовсім. А потім майстер і геть заснув, зморений важкою працею.

Розбудив його вранці незнайомий голос і відкривши очі він побачив у воротах конюшні міцно збитого невисокого чоловіка в добротних чоботах, штанях і короткому кожушку. Кожух той був розстібнутий на грудях, під ним визирала сорочка підперезана ременем. Виглядав чоловік на небідного селянина.

— Вставай Трохиме! — він буцьнув ногою молодшого конюха, що тут таки поруч з воротами спав, — Вставай і запрягай коні! Пана убито!

— Га? — молодший конюх, якого, як виявилося, звали Трохим підвівся на лікті й заспано протирав очі

— Не гакай! Коней запрягай кажу! Треба їхати в Бердичів жандарма кликати!

Доки той підводився, намагаючись зрозуміти жартує чоловік чи ні, до воріт підійшов старший конюх, що недобре зиркнув з-під своїх колючих брів і сказав:

— Що ти таке кажеш Костане?

Майстер, який уже встиг устати й натягав на себе свитку якою укривався вночі, помітив, що очі у старшого конюха були червоні, наче він не спав усю ніч. Та потім, зробивши крок уперед, відчув від нього запах випитого вчора алкоголю і цибулевий сморід, та вирішив, що певно очі такі червоні з перепою. Тим часом незнайомець повернувся до старого конюха і відказав:

— Що чув, Григорію. Послано вже за паном Моргульцем в сусіднє село, скоро він надійде. А пані наша кричить і плаче над тілом.

Сказавши це він розвернувся і твердим кроком попрямував в дім. А майстер тим часом вийшов на подвірʼя і почав думати, що ж йому робити тепер. Здається за роботу йому можуть і не заплатити, нема кому платити, якщо пана убито. То що ж діяти? Їхати додому? Чи таки закінчити роботу? Так і не вирішивши, як краще діяти, він сів біля свого старенького возу і дивився на метушню на подвірʼї.

Ось надійшли ще якісь селяни, постояли біля воріт. Ось вийшла з флігеля старенька жінка і, з дивною, як для її віку спритністю, побігла в будинок. Зробила це вона за тим лишень, аби за кілька хвилин прожогом вискочити з будинку і повернутися в флігель. А не далі як за годину надʼїхав у двір тлустий пан з великим черевцем, що певно був той таки поміщик сусіднього села, якого усі дожидали. Він зліз з брички, зиркнув на лакеїв, що саме виглянули з хати й попрямував до ґанок. Аж раптом побачив майстра, що так і сидів біля воза.

— А ти хто? — гукнув він.

Майстер тут таки скочив на ноги й зірвав з голови шапку.

— Я пане Заянчковський, майстер… брички ремонтую. Однодворець я…з Бердичева — навіщось додав він.

— Ходи зі мною, майстре з Бердичева — проказав новоприбулий і впевнено пішов до будинку, а за ним довелося йти й майстру.

Увійшовши в будинок, де він вчора ввечері уже був, майстер пройшов за тлустим паном крізь передню кімнату у спальню, що була зліва по коридору. Там він побачив, що на ліжку лежав убитий, в одній лише нічній сорочці, увесь закривавлений. А біля нього на підлозі плакала дружина, хоча й уже вдягнена до виходу, але з розтріпаним волоссям і запухлими від сліз очима.

— Зрозуміло. Убитий. — проказав товстун так, наче це і так не було очевидно.

Після цього він узявся втішати дружину померлого називаючи її “Ласкавою Анєлєчкою” і просячи не лити сльози та узяти себе в руки. Пані ніяк не могла зупинити ридання, але дала підняти себе з підлоги й посадити на стілець, що тут таки стояв в кімнаті. Товстун все крутився побіля неї, інколи грубо викрикуючи до слуг, аби принесли, води, хустину, чи вина, щоб пані знову не втратила свідомість.

Майстер же ще раз боязко глянув на тіло прикрите частково подушками, а потім перевів погляд на стіни, що були забризкані кровʼю. Враз йому стало погано, меблі в кімнаті наче насунулися на нього, так що стало важко дихати. Він позадкував назад в передпокій, а потім і вийшов з будинку на свіже повітря.

“Не заплатять, мені за цю роботу! Точно грошей тепер не отримати” — подумав він. І це було правдою, мертві взагалі не дуже охоче платять за роботу.