Інститут імператорської влади в Японії - История и исторические личности реферат

Главная

История и исторические личности
Інститут імператорської влади в Японії

Історія формування японської держави. Закономірності цивілізаційної еволюції традиційних і суспільних державних інститутів Японії, проблеми її етно-політичного, соціально-економічного та духовного розвитку. Роль імператора в політичному житті Японії.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Розділ І: Історія формування японської держави
Розділ ІІ: Державно-політичний устрій Японії
Розділ ІІІ: Роль імператора в політичному житті Японії
Ця тема зацікавила авторку історією становлення державно-політичного ладу Японії, а також незвичайною роллю імператора країни, який являється її символом, а не повновладним керівником.
Предметом досліждення є закономірності та специфіка цивілізаційної еволюції традиційних і суспільних державних інститутів Японії, розглядаються пробленми її етно-політичного, соціально-економічного та духовного розвитку.
Специфіка політико-економічного ладу визначає якісні особливості соціально майнової стратифікації традиційних східних суспільств, котра також принципово різнилася від класичних європейських порядків. На відміну від Заходу, де наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідума визначали насамперед його соціальний статус у суспільстві, на класичному Сході все було навпаки. Тут перш за все ступінь причетності до влади визначала суворо-регламентований певними межами обсяг доходів і матеріальних благ, що їх отримує індивід від наявних у країні засобів виробництва. Лише співпричетність людини до станово-владної драбини визначала рівень добробуту кожної окремої особи, а ті, хто намагався вийти за межі негласно, визначених для них споживацьких рамок, рано чи пізно ставилися владою на місце.
Об'єктом дослідження курсової роботи є країна, яка зберегла монархічну форму влади, тоді як в інших країнах регіону монархії припинили своє існування. Японія - це країна, яка займає особливе місце у Східній Азії у відношенні свого політичного ладу.
У наші дні в високорозвинутій індустріальній державі Сходу - Японії спостерігається підвищений інтерес правлячих кіл до політико-ідеологічного використанню імператора як символу національної єдності. Це видно навіть поверховому спостерігачеві. А ось відповісти на запитання, чому в сучасній Японії настільки сильні монархічні настрої, не так-то просто. При спробах розібратися в ньому стає цілком очевидно, що неможливо оцінити роль імператора в сучасній Японії виключно з точки зору сьогоднішнього дня, не ризикуючи неминуче спотворити суть проблеми або ж виявитися лише в ролі розгубленого іноземця в таємничому світі східної культури. Досить сказати, що в тому або іншому вигляді нинішні положення імператора виявляються опосередкованим переосмисленням класичній міфології Японії і традиційних уявлень про імператора, висхідних до глибокої старовини. Іншими словами, якщо принцип історизму повинен лежати в основі будь-якого дослідження, то при вивченні проблем японської монархії він виявляється подвійно необхідний. Це зобов'язує простежити долю інституту імператорської влади в Японії та ідей, з ним пов'язаних, протягом всієї його довгого, більш ніж тисячолітній історії аж до наших днів.
Ідеологічний аспект для дослідження обрано виходячи з його провідного характеру для даної проблематики. Протягом всієї історії Японії монарх мав не стільки політичне, скільки культово-релігійну владу, що й визначило виняткове місце символіки, пов'язаної з верховним правителем, в офіційній ідеології.
Завданням курової є спроба показати взаємодію офіційної ідеології і масової свідомості на різних етапах японської історії. Саме взаємодія, оскільки, з одного боку, ідеї тенноізма нав'язувалися панівними класами простому народові, але, з іншого - культ імператора виростав і "знизу", з національної психології, світогляду, властивого японцям протягом багатьох століть, був пов'язаний з їх мистецтвом, релігією, традиційними уявленнями. Чимале значення для підтримання авторитету імператорської влади мало те, що міфологія і мистецтво відігравали дуже істотну роль в повсякденному житті народу.
Курсова робота складається з трьох рохділів. У першому розділі роботи висвітлюється питання про формування японської держави за правління різних імператорів, розвиток цивілізації в різних політичних та соціальних умовах.
У другому розділі розкривається питання про державно-політичний устрій Японії, про політичну систему країни на сьогоднішній день.
У третьому розділі йдеться про роль імператора у політичному житті Японії, його обов'язки та права.
Перші писемні згадки про стародавню Японію містяться в історичних хроніках 1 століття по Р. Х. китайської імперії Хань. У них зазначається, що стародавні японці вадзін проживали на островах у Східному морі, мали 100 малих країн та інколи надсилали данину Китаю. У «Книзі Пізньої Хань» збереглося повідомлення про посольство японського вана країни На, який в 57 році отримав від китайського імператора золоту печатку.
У зводі 3 століття китайської імперії Вей, «Переказі про людей ва», згадується 30 японських країн, серед яких наймогутнішою є Яматай. Повідомляється, що її правителька ван-жінка Хіміко утримувалась при владі використовуючи «чари для одурманювання населення». У 239 році вона відправила до Вей посольство з даниною і отримала від китайського імператора в подарунок титул "вана японців, друга Вей " та 100 бронзових дзеркал. Через ряд неточностей в оповіданні про Яматай історики й археологи досі не можуть узгодити місцезнаходження цієї політії. Одні локалізують її у регіоні Кінкі, а інші -- на півночі острова Кюсю.
З появою на міжнародній арені держави Яматай вона була змушена стати частиною китаєцентричної системи міждержавних відносин у Східній Азії. За цією системою, яка сформувалась за часів правління династії Хань, Китай розпочинав діалог із іноземними правителями лише у випадку визнання ними верховенства китайського імператора і сплати йому данини. Зі свого боку китайський імператор надавав іноземну правителю політичну підтримку та дозвіл торгувати з Китаєм.
У 4 столітті письмові повідомлення про Японію зникають. Китай поринув у міжусобиці, що спричинило ослаблення його міжнародного авторитету.
Водночас на Корейському півострові постали три держави -- Когурьо, Сілла і Пекче, які розпочали боротьбу за об'єднання Кореї. На цьому тлі в Японії також посилилися об'єднавчі тенденції.
Їх виразником стала держава Ямато, розташована у одноіменному регіоні сучасної префектура Нара. Письмові свідчення про початкову історію цієї держави відсутні, однак археологи пов'язують її посилення з поширенням культури курганів кофун у центральній Японії.
Припускають, що Ямато була федерацією. Її очолював вождь окімі, голова яматоських родів, який зосереджував у своїх руках усю релігійну і військову владу в державі. Йому корилася регіональна знать, яка об'єднувалася у великі роди удзі. Відповідно до статусу роду, вождь надавав його головам титули кабане, які визначали місце роду в урядовій ієрархії. Ця система державної організації називалась родово-титулярною.
Наприкінці 6 століття японський уряд очолив член імператорської родини Японії, принц Умаядо, більш відомий як легендарний принц Сьотоку. У 593 році його було призначено регентом Імператора-жінки Суйко. Від початку урядування принца відраховують період Асука (538--710), названий на честь політичного і культурного центру країни у районі Асука сучасної префектури Нара.
Принц Сьотоку взяв курс на перетворення аристократичної федерації Ямато на централізовану державу континентального зразка. У 600 році він відправив до китайської династії Суй перше посольство, прагнучи перейняти тамтешній досвід державного будівництва. Трьома роками пізніше принц запровадив у Японії систему 12 рангів, за допомогою якої намагався створити чиновницьку бюрократію континентального типу, пов'язану напряму з престолом. Наступним кроком Сьотоку було видання у 604 році «Конституції 17 статей», морально-етичного кодексу чиновників, у якому ідеалом країни проголошувалась централізована монархія.
Принц також прагнув укріпити міжнародний статус Японії шляхом досягнення рівноправних відносини з Китаєм. У 607 році він відрядив друге посольство до динатсії Суй. В документі обидва монархи визначались як рівні, що сильно розлютило китайську сторону. Остання традиційно вибудовувала відносини з іншими країнами на приматі вищості Китаю і вважала використання японським правителем китайського титулу «Син Неба» неподобством. Лише потреба союзників у війні з корейською державою Когурьо змусила китайців прийняти японську делегацію. У 608 році Сьотоку відправ чергову делегацію до Суй, але зважаючи на минулорічний інцидент використав для імені свого правителя новий нейтральний титул «Небесний монарх». У китайській столиці сприйняли його з задоволенням, як визнання японцями своєї провини і китайського верховенства, проте японська сторона розцінила прихильність китайців як визнання рівноправності між володарями їхніх країн. Згодом цей титул перетворився на частину імені японських монархів, яка перекладається сьогодні як «Імператор Японії».
У 618 році ослаблену Суй заступила нова китайська династія Тан, яка у середині 7 століття вторгалася до Корейського півострова. Це послужило сигналом Японії укріпити свій державний апарат і армію. Проте проведенню реформ заважав аристократичний рід Соґа, який після смерті принца Сьотоку встановив в країні диктатуру. Соґа но Емісі, син першого диктатора, нехтував Імператором і знаттю, а його первісток, Соґа но Ірука, знищив спадкоємця покійного принца. У результаті в Японії сформувалась таємна опозиція, яка прагнула скинути диктатуру і втілити в життя ідеал централізованої монархії. Її очолили спадкоємець престолу принц Нака но Ое та його підопічний Накатомі но Каматарі. 10 липня 645 року в імператорському палаці, на прийомі корейських послів, вони зарубали диктатора-сина Іруку і змусили диктатора-батька вчинити самогубство.
У зв'язку з цими подіями на трон зійшов Імператор Кокен, який став символом нової епохи. 17 липня 645 року, за китайською традицією, він вперше затвердив японський девіз правління «Тайка» (Великі перетворення), а 22 січня 646 року оголосив указ про реформи, що дав початок так званим «Реформам Тайка». Метою нового курсу було створення централізованої монархії континентального типу на чолі з Імператором. Одним з перших кроків на шляху реалізації цієї мети стало одержавлення усієї землі і населення країни.
Події в Кореї були шоком для японського імператора Тендзі, який побоюючись китайсько-корейського вторгнення ввів загальну військову повинність на основі системи «подвірних реєстрів», укріпив західні області замками, а на Кюсю розмістив постійних вартових і збудував фортецю поблизу тамтешньої адміністрації у Дадзайфу. Столиця країни була перенесена до захищеного міста Оцу.
У 672 році після смерті імператора Тендзі між його синами спалахнула боротьба за престол. В ній переміг принц Оама, який прийняв ім'я Імператора Темму. Конфлікт спричинив чвари між родовою знаттю і зменшив її вплив на столичний уряд. Користуючись цим, імператор розпочав прискорені реформи, спрямовані на централізацію управління. Вперше на китайський манер було впорядковано законодавство, складено офіційні хроніки і розроблено складну систему рангів і посад для чиновників. Реформаторський кур продовжила дружина правителя, яка після його смерті зійшла на трон під іменем імператора Дзіто.
У 701 році було складено перший монументальний японський Кодекс законів Тайхо. Державна система управління, що базувалась на ньому називалась «правовою державою». Хоча ці закони були написані за китайським зразком, вони мали чимало японських оригінальних положень. Разом із реформою законодавства, японці перейняли китайську монетарну систему і у 708 році почали випускати власну валюту.
У 710 році новою столицею Японії стало місто Хейдзьо, у районі сучасної Нари. 80-річну епоху, протягом якої воно виконувало функцію політичного центру країни, називають періодом Нара (710--794). Зразком для будівництва цього міста була китайська столиця Чан'ань. Уряду Хейдзьо підпорядковувались 66 провінцій, що поділялися на повіти і села. Кожна з них мала свою адміністрацію, очолювану провінціалом кокусі, якого призначали з центру.
Уся земля і проживаюче на ній населення проголошувалось державною власністю. Згідно з «Законом про видачу земельних наділів» чоловіки і жінки старші 6 років отримували від держави земельні наділи на одне покоління, за які повинні були сплачувати уряду податки врожаєм, місцевими товарами і тканиною, а також виконувати двомісячні трудові повинності раз на рік. Крім цього, дорослі чоловіки були зобов'язані проходити військову службу. Населення поділялося на вільний «добрий люд» і залежний «підлий люд». До останньої входила малочисельна група рабів. Столичне населення становило 100 тисяч осіб, з яких 10 тисяч були чиновниками. Ті з них, які займали високі ранги і були придворними імператора називалися аристократами куґе.
Успішні реформи сприяли зростанню населення, що, однак, призвело до виснаження державного земельного фонду та зменшення площі наділів. Для вирішення проблеми Імператор Сьому видав у 743 році «Закон про довічну приватизацію цілини», який заохочував підданих до освоєння цілинних земель і дозволяв існування приватної власності за умови сплати податків уряду. Хоча цей закон мав позитивний ефект на розвиток економіки, він підривав основи самої «правової держави», яка базувалася на приматі державної власності. Завдяки ньому розпочався процес формування приватного землеволодіння заможних аристократів та буддистських монастирів, урядовий контроль над якими поступово слабшав.
У 8 столітті боротьба за контроль над центральним урядом між аристократією і буддистськими монахами загострилась. Роль монаршого дому поступово занепадала. У зв'язку з цим, прагнучи позбутися впливу буддистів столичного району Нара, імператор Камму у 794 році переніс столицю країни до міста Хей'ан -- «столиці миру і спокою», яке з часом стала називатися Кіото. Добу, що почалась від заснування цього міста і закінчилась утворенням першого сьоґунату, іменують періодом Хей'ан (794--1185).
З нової столиці імператор розпочав реформи, спрямовані на оновлення «правової держави» і придушення аристократичного свавілля у регіонах. Було встановлено жорстокий нагляд центру над дотриманням «Закону про видачу земельних наділів» у провінціях. Селяни були звільнені від військової служби, а замість них захист провінційної адміністрації мусила виконувати місцева знать, яка формували загони так званих «здорованів» кондей. Крім цього було санкціоновано серію військових походів проти автохтонів півдня Кюсю і півночі Хонсю, з метою розширити кордони японської держави.
Після переносу столиці і налагодження виконавчої вертикалі, влада імператора укріплась і потреба у його безпосередньому втручанні у всі справи відпала. Проте водночас, зросла роль імператорських радників, посади яких узурпували представники роду Фудзівара. Вони усунули з великої політики інші аристократичні роди і стали постачальниками головних дружин імператору, перетворившись таким чином на родичів японських монархів. Голови роду Фудзівара виконували функції сессьо -- регентів малолітнього імператора, і кампаку -- радників дорослого імператора. Фактично, вони перейняли усю повноту влади в країні та започаткували правління регентів і радників від імені монарха. Апогеєм Фудзівара вважається 11 століття, доба головування Фудзівара но Йоріміті, сина Фудзівари но Мітінаґи, під час якої цей рід володів величезною кількістю приватних маєтків сьоен і займав усі провідні посади в уряді.
З початком 10 століття почала даватися взнаки нестача земель державного фонду, через що виконання «Закону про видачу земельних наділів» загальмувалось. Імператорський двір змінив курс і переклав збір податків на плечі провінціалів кокусі. Останні отримали джерело збагачення і призначили своїх управителів у регіонах. Водночас, заможні селяни почали покидати державні наділи і піднімати цілинні землі, щоб перетворити їх на приватні маєтки. Держава брала високий податок з таких маєтків, тому їхні власники дарували свою власність впливовим аристократам і монастирям, щоб платити менше. В обмін за це нові господарі призначали дарителів управителями у своїх володіннях. Таким чином формувався прошарок нової регіональної знаті з селян.
Між тим, у середині 11 століття на трон зійшов Імператор Ґо-Сандзьо, який не був родичем аристократів Фудзівара, і тому повів курс на відновлення абсолютної влади монарха. Його реформи були підтримані наступним Імператором Сіракавою. Він обмежив вплив регентів і радників Фудзівара на монарха тим, що у 1086 році достроково пішов у відставку, передав трон своєму синові, а сам й став його опікуном і радником. Таким чином було започатковане так зване «правління екс-імператорів», інститут інсей, який був покликаний оберігати династію від надмірного втручання аристократів. Завдяки успішній реалізації такого правління, рід Фудзівара, який впродовж 200 років використовував родинні зв'язки з імператорським домом для узурпації влади, втратив свої позиції в уряді.
Поряд з аристократами на військові посади імператорського двору стали приймати знатних самураїв. Поступово їх почали визнавати як окремий стан. На середину 10 століття регіональні самураї мали таку силу, що піднімали повстання проти центрального уряду -- в регіоні Канто на чолі з Тайра но Масакадо і у районі Внутрішнього японського моря під проводом Фудзівари но Сумітомо. Оскільки держава не мала регулярної армії, вона придушила виступи силами інших самураїв, тим самим сприяючи зростанню їхнього авторитету. У другій половині 11 століття на північному-сході країни двічі спалахували бунти, які були розбиті силами кантоських самураїв. Їхній командир Мінамото но Йосіїе здобув собі славу найуспішнішого полководця усієї Східної Японії.
1156 року між Імператором Ґо-Сіракава й екс-Імператором Сутоку виникло гостре протистояння, що поділило рід Фудзівара на два ворогуючі табори. Розгорівся збройний конфлікт, ареною якого стала столиця. В обох таборах все більшу політичну силу почали здобувати професійні військові -- самураї. За свідченням монаха Дзієна, очевидця подій і автора хроніки «Записки дурня», в країні наступила «епоха воїнів».
1159 року спалахнула нова війна за лідерство у столиці між самурайськими родами Тайра та Мінамото, у якій Тайра но Кійоморі розбив сили Мінамото но Йосітомо. Укріпивши союз із імператорським двором, Кійоморі став першим самураєм, який посів найвищу урядову посаду Міністра Великої політики. Він витіснив аристократів з оточення імператора, змусивши того одружитись зі своєю дочкою. Завдяки цьому члени роду Тайра зайняли найвищі пости при дворі й отримали багато нових маєтків.
Врешті-решт проти Тайра сформувалась потужна опозиція. Після того як Кійоморі силою змусив посадити на Імператорський трон свого 1-річного онука, дядько малолітнього хлопця, принц Мотіхіто, закликав усіх самураїв Японії повалити диктатуру ненависного родича. Серед опозиціонерів найбільш впливовим був Мінамото но Йорітомо, який після війни 1159 року був засланий родом Тайра до провінції Ідзу регіону Канто. Заклавши у місті Камакура свою ставку і підкоривши собі самураїв регіону, він відправив проти ворога армію на чолі зі своїм молодшим братом Йосіцуне. Розпочалась нова війна Мінамото і Тайра, яка закінчилась знищенням роду диктаторів у 1185 році у битві при Данноура.
Після ліквідації Тайра, Мінамото но Йорітомо отримав від імператорського двору право призначати в усі провінції країни своїх військових губернаторів сюґо і земельних голів дзіто, які виконували функції наглядачів над приватними і державними землями. Винищивши могутній рід муцівських Фудзівара і підкоривши регіон Тохоку, він став повноправним лідером самураїв Японії. У 1192 році Йорітомо був призначений на посаду «Великого сьоґуна -- завойовника варварів» і заснував перший самурайський уряд, Камакурський сьоґунат. Таким чином, у країні почало діяти дві системи влади -- монаршо-аристократична у Кіото, і військова у Камакурі. Сьоґун гарантував недоторканність володарям старих земель і надавав нові за віддану службу; у відповідь ті присягали на вірність йому і служили в уряді та війську. Час функціонування цього сьоґунату називається періодом Камакура (1185--1333).
Після смерті Йорітомо, його васали з роду Ходзьо, знищили ряд впливових самурайських володарів і захопили реальну владу в уряді. Вони вбили третього сьоґуна з роду Мінамото і перетворили цю посаду на номінальну. Запрошуючи на пост голови Камакурського уряду аристократів і представників Імператорської родини, Ходзьо керували від їхнього імені як радники сіккени. У 1221 році екс-Імператор Ґо-Тоба, плануючи відродити централізовану державу і ліквідувати двовладдя, підняв у Кіото повстання проти сьоґунату. Проте цей виступ закінчився поразкою, у результаті якої самурайський уряд підпорядкував собі столицю, двір і західні регіони країни. Щоб закріпити успіх, у 1232 році Ходзьо Ясутокі встановив перший самурайський звід законів, «Список покарань», який став зразком для наслідування законодавцями пізніших епох.
У 14 столітті, із занепадом сьоґунату, рід Ходзьо взяв курс на централізацію управління, що викликало невдоволення самурайства у регіонах. Цим скористався Імператор Ґо-Дайґо, прибічник сильної монархічної держави, який підняв повстання проти Камакурського уряду, але зазнав поразки і був засланий на острови Окі. Його син принц Морійосі продовжив боротьбу і за підтримки провінційних самураїв на чолі з Кусунокі Масасіґе тривалий час протистояв арміям Ходзьо. Коли у 1333 році Імператор Ґо-Дайґо втік із заслання, на його бік перейшла регіональна знать. Один із її лідерів, Асікаґа Такаудзі, ліквідував органи влади сьоґунату у Кіото, а інший, Нітта Йосісада, атакував Камакуру і знищив сам сьоґунат разом із родом Ходзьо.
Після смерті Йосіміцу, сьоґунат почав поступово втрачати контроль на регіонами. Реальну владу у країні захопили сьоґунські радники і військові губернатори з провінцій. У 1467 році, через протистояння радників Хосокави і Ямани щодо призначення наступного голови сьоґунату, спалахнула війна, яка отримала назву смути Онін. Вона дала початок тривалим міжусобицям самурайства у столиці і регіонах, так званому періоду Сенґоку, «епосі воюючих країн» (1467--1615). Сьоґун остаточно втратив свою роль всеяпонського лідера і гаранта стабільності. Для Японії нормою стали соціальні катаклізми: заколоти і повстання низів проти верхів. Так, у 1486 році, провінції Ямасіро місцеві самураї вигнали усіх урядовців і 8 років самостійно керували регіоном, а у 1488 році послідовники секти Дзьодо-сінсю захопили владу у провінції Каґа і утримувати її близько століття.
З початку 16 століття новими володарями у регіонах поступово стали голови місцевих самурайських родів, які скинули своїх учорашніх господарів -- військових губернаторів. Ці голови, які називалися даймьо, порвали з центральною владою і розпочали формування власних родових «держав». Вони конфісковували приватні і державні землі на свою користь, переставали перераховувати податки до столиці і організовували великі родові армії з місцевої знаті. Резиденції володарів знаходилися у гірських замках, у підніжжя яких закладалися призамкові торговельно-ремісничі містечка.
Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв Токуґава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секіґахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьоґуна і відкрив новий сьоґунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603--1867).
В добу панування сьоґунату Японія була федерацією. Одна четверта частина усіх земель країни належала роду сьоґунів Токуґава, а решта -- трьом сотням регіональних володарів даймьо. Останні поділялися на групи «родичів», «давніх васалів» і «нових васалів», залежно від рівня залежності від сьоґуна. Всі володарі мали власні автономні уділи хани, розмір яких визначав центральний уряд. Для профілактики повстань він обмежував політичні права підлеглих «Законами для військових домів», а також виснажував фінанси їхніх автономій обов'язковими відрядженнями до урядової резиденції в Едо. Сьоґунат також конфіскував усі земельні володіння Імператорського двору, зобов'язавшись утримувати його власним коштом.
На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Прагнучи розширити міжнародну торгівлю і зосередити у своїх руках левову частку прибутку від неї, сьоґунат впровадив у 1604 році ліцензування японських кораблів, які вирушали закордон, переважно у країни Південно-Східно Азії. Проте протистояння в Японії протестантських Англії та Голландії з одного боку та католицьких Іспанії і Португалії з іншого, загрожувало втягнути японський уряд у конфлікт цих держав. У зв'язку з цим Японія повела курс на обмеження контактів з Європою та її колоніями, що згодом отримав назву сакоку.
Протягом 17 -- середини 19 століття, незважаючи на розрив із Заходом, Японія продовжувала підтримувати дипломатичні і торговельні зв'язки зі своїми традиційними партнерами: Китаєм, Кореєю, Рюкю і айнами. Уряд торгував з ними на Дедзімі, Цусімі, Сацумі та півдні Хоккайдо.
Японське суспільство періоду Едо було становим і складалося з 4 великих груп: військовиків-самураїв, селян, ремісників і купців. Країною керували виключно представники першого стану. Поза становою системою знаходились парії, які займалися непрестижними роботами: утилізацією відходів, прибиранням, тюремною службою.
1825 року сьоґунат видав директиви, спрямовані на посилення берегової оборони, однак довго протистояти іноземному тиску не міг. У червні 1853 року до Японії прибула військова ескадра США під командуванням Меттью Перрі, яка силою змусила японців прийняти лист президента США з вимогою почати торгівлю. Голова японського уряду пообіцяв надати відповідь за рік і скликав для цього всеяпонські збори знаті. Втім спільного рішення вони не прийняли, а факт їхнього скликання похитнув авторитет сьоґунату. В січні 1854 року Перрі вдруге прибув до Японії й, загрожуючи війною, домігся підписання договору. Згідно з ним, сьоґунат відкривав для США два порти, а також дозволяв будувати в них американські поселення і консульства. Невдовзі подібні договори були підписані із росіянами, британцями та французами. 1858 року японці знову зробили поступки іноземним державам і уклали з ними нерівноправні договори, що позбавили Японію митної незалежності.
На тлі дипломатичних невдач та інфляції в країні виник опозиційний громадський рух «Шануймо Імператора, виженемо варварів!». Проти його лідерів сьоґунат розгорнув репресії. Серед покараних опинилися мислителі Токуґава Наріакі та Йосіда Сьоїн. У відповідь, 1860 року, невдоволені зарізали голову уряду, ініціатора політичних переслідувань, через що престиж сьоґунату знову постраждав.
Центрами антиурядової опозиції виступали західнояпонські уділи Сацума-хан і Тьосю-хан. На хвилі ксенофобських настроїв вони розв'язали сацумсько-британську й сімоносекську війни 1863 року, але зазнали поразки. Усвідомивши технічну відсталість Японії від Заходу і небезпеку колонізації, уділи розпочали модернізацію війська і переговори із Імператорським двором. 1864 року, для придушення опозиції, сьоґунат здійснив перший каральний похід проти Тьосю й змінив його керівництво. Проте наступного року в уділі стався переворот і опозиціонери повернулися до влади. 1866 року, за посередництва Сакамото Рьоми, Сацума і Тьосю уклали таємний союз з метою повалення сьоґунату та відновлення Імператорського правління. Завдяки цьому другий каральний похід сьоґунату в Тьосю закінчився розгромом урядових військ.
1866 року новим сьоґуном став малодосвідчений Токуґава Йосінобу. Одночасно замість покійного Імператора Комея на трон зійшов 14-річний Імператор Мейдзі. Сьоґун планував створити замість сьоґунату новий уряд за участі кіотської аристократії та регіональних володарів, в якому сам отримав би посаду прем'єр-міністра. З цією метою він зрікся посади і 9 листопада 1867 року повернув повноту державної влади імператору. Цим скористалася антисьоґунатівська опозиція, яка 3 листопада 1868 року в односторонньому порядку сформувала новий уряд і прийняла від імені імператора указ про реставрацію імператорського правління. Сьоґунат Токуґава ліквідовувався, а екс-сьоґун усувався від влади, втрачаючи титули і землі. Ця подія завершила період Едо та ознаменувала кінець півтисячолітнього домінування самураїв у японській політиці.
Розділ ІІ: Державно-політичний устрій Японії
У відношенні свого політичного ладу Японія займає у Східній Азії зовсім особливе місце. У інших країнах регіону монархії припинили своє існування ще на початку XX століття, і впродовж вже багатьох десятиліть ніхто всерйоз не говорить про їхнє відродження. У Китаї, Кореї, В'єтнамі монархістів практично немає - а от у Японії майже немає республіканців.
Це пов'язано не тільки з розходженнями в політичній історії цих країн, але з розходженнями в прийнятій там концепції монархії. У всіх інших країнах Далекого Сходу ідейною основою монархії була розроблена ще Мейдзи теорія «мандата Неба», за якою право на владу давалося кожної чергової династії тимчасово і умовно. Рано чи пізно це право віднімалися , як покарання за накопичені помилки і аморальні вчинки правителів.
Довгий час Японія була країною з типовою азіатською системою влади, звертаючи увагу на інтереси держави, а не на окремих громадян. І тільки нова Конституція Японії 1947р. внесла кардинальні реформи в політичну структуру країни.
На сьогоднішній день політична система країни тримається на трьох гілках влади: законодавчої, виконавчої і судової. Вищими органами кожної влади являються відповідно Національний парламент, Кабінет міністрів і Верховний Суд. В парламенті зосереджені законодавчі обов'язки, він навіть має право вносити зміни до конституції Японії. Парламент вибирається всенародним голосуванням і складається з двох палат: Палати представників або Нижньої палати(480 місць) і Палати радників або верхньої палати(252 місця).
Членство в палаті представників засновано на пропорційному поданні від префектур, в той час як Палата радників вибирається згідно з пропорційно-мажоритарного принципу. Палата представників розпоряджається бюджет
Інститут імператорської влади в Японії реферат. История и исторические личности.
Сочинения Примеры Итоговое Темы 2022
Курсовая Работа На Тему Разработка Системы Автоматизации Технологического Процесса На Примере Установки Элоу-Авт
Контрольная Работа Сферы Духовной Культуры
История Создания Грузоподъемных Сооружений Реферат
Дипломная работа по теме Корректировка стратегии позиционирования компании при выходе на международный рынок
Экономические Основы Профессиональной Деятельности Реферат
Реферат: В чем сущность проблем космологии и почему эти проблемы интересуют философов. Скачать бесплатно и без регистрации
Контрольная работа по теме 'Географическая ось истории' Х. Маккиндера. Геополитические приоритеты мусульманского мира
Реферат: Управление персоналом в США и Японии. Скачать бесплатно и без регистрации
Мифы И Легенды Казахского Народа Реферат
Курсовая работа: Акты гражданского состояния 2
Реферат: Anthem Essay Research Paper Anthem deals with
Доклад по теме Сибирская язва
Реферат: Происхождение и общая характеристика Псковской судной грамоты
Пищеварительная Система Птиц Реферат
Сочинение На Тем Капитанская Дочка
Примеры Аргументов К Сочинению По Литературе
Реферат: The Effect Of Music On Performance Of
Реферат по теме Реклама и пиар
Реферат: Энергосистемы Двигатель п-11м
Что такое иммунитет и как его повысить? - Биология и естествознание реферат
Правова культура та правосвідомість - Государство и право курсовая работа
Основы микробиологии - Биология и естествознание курс лекций