ІДЕЯ КОЗАЦЬКОЇ ВОЛІ В ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ І ОРГАНИЗАЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ АНАРХІСТІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ (1905 – 1920 рр.)

У статті розкривається тема формування анархістами України селянського анархістського руху, про що замовчувала радянська і сучасна українська істріографія. Пропагуючи анархістські ідеали, анархісти використовували для їх затвердження традиції боротьби запорозького козацтва за свободу, ідеали і досвід самоорганізації українського козацтва. Починаючи з 1905 р анархісти України почали створювати місцеві анархістські групи та мобільні бойові загони в українських селах Херсонщини, Поділля, Київщини, Катеринославщини, Полтавщини, Чернігівщини, Північній Таврії, які часто формувалися українськими вчителями. В Олександрівському повіті в 1906-1911 рр. діяла федерація анархістів Запорозького краю, яка у своїй пропаганді використовувала традиції козацьких вольностей. У 1918-1921 рр. традиції Запорозької Січі намагалися воскресити махновський рух і Революційно-повстанська армія України (махновців), Конфедерація анархістскіх організацій України «Набат». Витоки волелюбності і народного анархізму в Україні ідеологи махновського руху відносили до Запорозької Січі. 

Ключові слова: анархісти, студенти, запорожці, Н. Махно, українське селянство.  

Махновський рух, який у 1918–1921 рр. підняв на боротьбу за волю українських селян Катеринославської, Херсонської, Потавської губерній, Північної Таврії, захопив ті самі терени, на яких віками жили і боролися славні сини України - запорізькі козаки. Переважна більшисть повстанців–махновців була нащадками запоріжців, не тількі у родинному сенсі, вони були духовними нащадками своїх прабатьків. Селянські анархісти України уявляли себе своєрідними месниками – «шляхетними розбійниками», «запорожцями», бо реальна – «матеріальна» Російська імперія бачилася ними, як соціальне пекло, а її реалії не влаштовували молодих радикалів, як перспектива життя. Вони намагалися плекати романтизований ідеал – анархію, розглядаючи підпільну боротьбу проти влади і террор, як «чистилище». 

Українська ментальність початку ХХ ст. на півдні України формувалася як «анархічна», що часто–густо ігнорувала «державність», міфологізувала «козака Мамая», як «авантюриста індивідуаліста». Український ідеал, «козацька воля», був замішаний на індівідуалізмі, волюнтаризмі та непокорі. В той час, коли для росіян виступ проти «своєї» держави був «святотатством», українці бачили у владі, що йшла з Петербургу і Москви, тільки «ґвалтівника». 

Історик В. Чоп вперше розглянув запорозьські традиції в махновському русі. Він знайшов та проаналізував значну частину факторів, що зближували махновців із запорожцями давніх часів, але його аргументи не торкалися анархістської складової махновського руху, анархістського тлумачення «волі запорозької». В. Чоп вказав на географічну, етнографічну, антропологічну близкість махновських повстанців і запорожців: на спільний менталітет, традиції і національну память, родове походження, сотенний поліл «махновських» сіл, спільність географічного распоширення двух явищ:

«В Гуляй-Полі ніколи не забували про запорозьку старовину. Легенди про заснування цієї військової слободи тягнуться від останньої чверті ХVІІІ ст... Махно згадував, що про запорозьких козаків йому розповідала мати».

В той же час В. Чоп робить висновок про те, що

«...керівна ланка махновського руху не докладала жодних зусиль, на відміну, наприклад, від керівництва армії УНР, для штучного пропагандистського нав'язування козацької традиційності та атрибутики. Всі зовнішні та внутрішні прояви «покозачення» махновських повстанців йшли знизу, будучи ініціативами представників рядової маси повстанців та нижчого командного складу».

Насправді, починаючи з часів формування анархістського руху в Україні, анархістські ідеологи, під час діяльності серед українського селянства, прославляли звитягу запорожців. Анархісти підрекреслювали волелюбство запорожців, їх рішучість у «військовому вирішенні» проблем свободи, традиції самоврядування та «вільних» рад Січі. Науковці давали різні епітіти феномену українського «козацького» індивідуалізму: «безмежний» (І. Мірчук), «анархійний» (В. Янів)... 

В. Липинський вважав основною рисою українця «стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму».

М. Драгоманів вважав, що українці, наслідуючи козацьку вдачу, будуть виборювати бездержавний федералізм, самоврядування. М. Драгоманів, виходячі з феномену українського козацтва, сформував анархістський ідеал свобідної, рівної, справедливої особистості. В творах класиків анархізму М. Бакуніна та П. Кропоткіна оспівується сильна, вільна людина, що встановлює самоврядування, як прояв вищого порядку – анархії, коли людина не підлягає державі та політичним інституціям, а сама є носієм порядку. В той же час Н. Махно, деякий час, пребував у полоні загального «негативу» по відношенню до слова «казак», який затвердився в революційному середовищи в 1900–1920 рр. Махновці воювали проти козаків армії гетьмана П. Скоропадського та армії ЗСПЮ генерала А. Деникіна (частини донських, кубанських, терських козаків), царська влада придушивала революційний рух у 1905–1907 рр. з допомогою донських козаків, яким нав’язала поліцейські функції. Слово «отаман» використовивали, як донські козаки, так і прибічники УНР, Української держави, тому махновські командири прагнули користувалися почесним запорозьким титулом «батько» (Батько Правда, Батько Савон и др.). Але, відомо, що Н. Махно позитивно згадував про запорозьких козаків та їх традицiї української самоврядування. 

Описуючи в своїх мемуарах загальні збори у Гуляй-Полі (лютий 1918 р.) Н. Махно писав:

«це були збори справжньої Запорізької Січі».

Хоча анархістський рух в Україні зародився 1903 р., до осені 1905 р., цей рух не набув масовості і був підтриманий переважно «нетрами» міських робітничих околиць, до 60% анархістів того часу в Україні були еврейськими ремісниками. З літа 1905 р. перед анархістами стало гостре питання пошуку масової підтримки не тільки по містах, але й в українському селі. Нажаль, в українському історичному середовищі продовжує «блукати» міф про анархістів 1905–1916 рр., як про виключно міських маргіналів, але, анархісти бачили в українських селянах «природню бунтарську силу», що має анархістські традиції та потенції. Анархісти–пропагандисти пішли по селах Центральної України, в яких збіреглася память про «вільне козакування» предків. Звісно, в своїй пропагандистський роботі анархісти зверталися до «зразків» славної української історії, до образів запоріжців – «фанатиків волі». 

З весни 1906 р. анархісти–комуністи активизували свою діяльнисть в українському селі, намагаючись підняти селянство на бунт проти влади. 

На півдні Київської губернії (де місцеві кобзари ще співали про звитягу січовиків) постала Київська федерація вільної селянської спілки, яку очолили анархісти-вчителі народних шкіл, надаючи анархістському рухові українського національного забарвлення. По селах Київщини діяли Федерація (група) селянських анархістів-комунистів «Вільна громада» - «Вільна селянська спілка» (вчитель Я. Коваль, О. Ворошевич, Т. Штеп, І. Бабич, В. Полубояр, О. Ціцерух та ін.). В Черкасах роспоширювався анархістський журнал «Земля и воля», група колишніх місцевих соціал–демократів та есерів, шо перейшла на бік анархістів, видала три анархістські листівки в Смілі, закликаючи селян до бунту. Чигиринсько-Златопільська група анархістів–комуністів 1907–1909 рр. провела низку експропріацій і терористичних актів, а 1907 р. у с. Лебедін Чигиринського повіту надрукувала листівку «Слушай брат крестьянин, анархиста!». 1907-1908 рр. актизувала свою діяльність Південноросійська федерація селян анархістів-синдикалістів. Одною з груп «федерації», що діяла по селах і містечках Васильковського, Черкаського, Чигиринського, Каневського повітів (Фастів, Ржищив, Богуслав, Грушево, Сміла, Городище, Хлистунівка, Товсте, Ротмістрівка, М. Смілянка, Костянтинівка, Ковалівка, Топильна, Старосельци, Тернівка) керували брати І. та А. Жуки, В. Москальов, Я. Лісовий, студент Г. П'ятаков (майбутній радянський діяч). Радянський автор М. Моршанська, яку не можливо запідозріти в сімпатіях до анархістів, писала:

««На Юге России вообще, а в Киевский губерниив частности, анархистский движение был развит чрезвычайно широко».

Г. Пятаков згадував, що:

«Летом 1906 г. вел активную анархистскую работу среди крестьянской и рабочей молодежи; был руководителем кружка в 50 человек. Из этого кружка и соседнего, руководившегося Иустином Жуком, выделилась экспроприаторская группа во главе с Жуком».

Група І. Жука стала відома гучними експропріаціями, терором, сутичками із поліцією і загонами охоронців, пропагандою серед селянства «прямих дій». 

Разом з цією групою в Черкаському повіті, у Звенігородці, Городіщі, Каніві, с. Лебедин діяли і інші групи селянських анархістів-комуністів. Наприкінці 1908 - на початку 1909 р. поліції вдалося вбити 12 лідерів та бойовиків анархістських груп Київщини (М. Мирошник, «Аріс» та ін.), арештувати І. Жука. Поліція була здивована тім, що систему анархістського спротиву на Київщині очолили вчителя Черкаського повіту: С. Мищенко, Е. К. Соловьов, С. Рубенштейн, И. Фоменко. Вчитель С. Семенко створив анархістсько-комуністичну групу у с. Товсте, Ф. Симінський - в Залеському, Буревич - в Кирилівці (центр організації), В. Даниленко и З. Кононенко - в Моренцах, А. Фесенко - в Поповці, регенти церковного хора В. Гнедюк і І. Іваненко в Гнилице. 

Є данні, що два майбутніх повстанських ватажка визвольних зманань Д. Терпило – отаман «Зелений» та отаман С. Коцюр (Коцюра) були вчітелями, створившими у 1906 р. у Трипіллі і Чигирині місцеві анархістські групи. Анархісти мали зв’язок із партизанським загоном ілегалістського отамана «Поліських лісів» О. Савицького на Чернігівщині, його загін 1907–1909 рр. проводив експропріації і терор під анархістськими гаслами, в Білій Церкві з ілегалистською групою «Ангел помсти» М. Лукіна. Непокоїла поліцію і те, що анархістський рух на Київщині почав співпрацювати із національним українським рухом. У Чигирині члени підпільної групи «Українська народна самооборона» (керівники групи українські есери) діяли в союзі з місцевими анархістами. По селах Київщини був знайдений український переклад брошури російського ідеолога анархізму Леона Чорного (Турчинінова). Анархісти поширювали по селах Чернігівщині (Чернігівский, Новозибківський, Глухівський повіти) свої листівки. У с. Семенівка, по селах навколо Борзни, Глухіва, Конотопу, була створена Південно-західна група анархістів-комуністів. В найближчих до Полтави селах: Крутой берег і Дублящіна, в Сумському, Ахтирському, Ізюмському, Лебедянському повітах в 1906 р. формувалися селянські анархістські спілки - «Союзи» (с. Хобени, Сватовка, Краснопілля, Должанска волость та ін.). По селах Полтавщини були створені дві анархістські федерації. В Херсонській губернії анархістські групи фіксувалися поліцією по селах: Ново-Воронцовка, Гладоси, Плетений Ташалик, Акметечка, Інгулець, Богополля, М. Виські, Вахновки, Ольвіополь, Шістка. 

Журнал «Анархист» сповіщав, що справою «свідомих селян анархістів» є:

«бойові виступи по селах Херсонської губернії».

В містечку Голта 1907 р. була створена місцева селянська група анархістів-комуністів, яка проіснувала до 1909 р. (відома вбивствами пристава, урядника, стражника, друкувала листівки). По селах Криве Озеро та Гніляково одеськими анархістами М. Репічем та М. Надєждіним були сформувані селянські групи анархістів-комуністів. На кордоні Катерининської і Таврійської губерній анархізм популяризувався в селянському середовищі колишніх поселень Запоріжжя та Азовського козацького війска, де по селах діяли анархістські бойові групи: Пологи (1906-1910), Гуляй-Поле (1906-1913), Новоспасівка (1906-1913), Гур'ївка (1906-1907). 

Найбільш відомий з ціх груп був «Союз бідних хліборобів» (в якому починали шлях боротьби Н. Махно та інші махновські командири). Цей «Союз» був створений у квітні 1906 р. В. Антоні та братами П. та О. Семенютами і налічував більш ніж 40 «активістів». «Союз» друкував листівки (листівка «К крестьянам»), підтримувала зв’язки із анархістами Олександрівська та Катеринослава. Ватажок гуляйпільської групи О. Семенюта 1906 р. звертався до гуляйпільських анархістів:

«Велика честь і слава вам - синам народу, славним правнукам запорожців».

1906 р. був створений Подільсько-Бесарабський селянський союз анархістів-комуністів (групи в Болграді, Аккермані, Ізмаїлі), Селянський союз Поділля та Херсонської губернії. Анархістські «селянські спілки» намагалися утворити Української селянську федерацію анархістів-комуністів «Вільна громада», таємно видавати газету українською мовою «Вільна громада» у Летичеві. 

У повітовому містечку Балта анархізм пустив коріння, які два роки знищувала місцева поліція, тільки 1907 р. поліція заарештовала близько 60 анархістів з Подільсько-Бессарабського селянського союзу анархістів комуністів та групи анархістів-синдикалістів Трудового Союзу. 1907–1908 рр. групи на Поділлі фіксувалися у містечках: Янушполь, Жмеринка, Гайсин, по селах: Цвілихівка, Брага, Атакі. Анархістська агітація проводилася в с. Ново-Павлівка Таврійської губернії, с. Качанівка – Харківської губернії, по селах Новомосковського, Верхнідніпровського повітів Катеринославської губернії. Роменська група анархістів-комуністів до 1909 р. була сильнішою на Полтавщині (лідери: А. Найдиш, бр. Безпальчеви, Власенко, Пилипенко). 1910 р. полтавські анархісти намагалися, об’єднавшись, створити міжрайонну Малоросійську бойову групу анархістів. Навколо О. Семинюти та В. Антоні зібралася група селянських анархістів–комуністів «Запорізького краю»: О. Дорогобед, Л. Мехеєв - «Отаман», «Солдат» - Т. Дудник, І. Опанасенко - «Старий» (бл. 20 осіб). 1909 р. О. Семинюта скоїв вбивство поліцейського пристава в Гуляй-Полі, група намагалася організувати втечу арештованих анархістів, взрив вязниці. 1 травня 1910 р. в перестрілці з поліцією О. Семинюта загинув, але група продовжувала діяти до 1911 р., друкувала листівки. 

Анархісти «Запорізького краю» (нагадаємо, що сама назва Запорожжя, на початок ХХ ст. офіційно не вживалася, пропаганда розглядала запорожців як «бунтарів») вирішили відродити селянські групи Олександрівського повіту, поширювали серед місцевих селян привезені з Парижу листівки та брошуру українською мовою Групи анархістів-комуністів Запорозького краю - «Кілька спогадів про Прокопія Семенюту, Назара Зуйченко, Івана Шевченка». З брошюри можно дізнатися, що Н. Зуйченко і І. Шевченко друкували на гектографі прокламації, агітували по селах в районі Гуляй-Поля, причому «організація охопила великий регіон». Автори брошюри підкреслювали те, що згадані анархісти агітували тільки українською і були «запорожцями». 

1909 р. група анархістів з Гуляй-Поля та Олександрівська (Т. Шуба, З. Рубловський та ін.) організували бойовий загін, але, нові арешти та загибель у перестрілці лідера, підірвали спроможності групи. 1910 р. поліцейські зведення вказували, що у с. Погребище місцеві мешканці співчувають анархістам. Числені групи анархістів продовжували непокоїти владу до 1911 р. коли структура анархо селянського спротиву на Києвщині була остаточно разгромлена поліцією. 

Деякі селянські групи по українських губерніях продовжували діяти до 1913 р.. На еміграції, в Швейцарії та Франції в 1909–1916 рр. діяла Федеративна спілка анархістів «Вільна громада», що намагалася вести пропаганду українською мовою (4 групи, керівник М. Музель (Рогдаєв), групи були повязані з «селянськими спілками» анархістів в Україні). 1914 р. М. Музель почав видавати в Парижі газету анархістів–комуністів «Набат» (1 № вийшов в липні 1914 р., до початку 1915 р. редакція «Набат» та одноіменна група опинилися в Женеві, де видала, ще три числа газети). 1917 р., після Лютневої революції, почалося відродження анархістського руху в Україні, поновили свою діяльність і анархістські селянські групи. 

Але на Правобережній України революційна боротьба вже проходила під гаслами «лівих» партій та партійних груп українського спрямування – УРСДРП та УПСР, в які перейшла частка колишніх симпатиків анархістів, деякі анархісти знайшли себе в лавах партії більшовиків. Треба, вказати на те, що значну частину повстанських отаманів, більш-меньш анархістського спрямування, таких як Зелений, Коцюр, Чорний ворон, окремі дослідники автоматично зароховують до симпатиків УНР, «національних», «петлюрівських» отаманів... хоча в них була анархістська історія та близька до анархістів програма (загони Трипільської «республіки» 1919 р., Чигиринської «республіки» 1919 р., загони Ф. Шуби та «шубівців» на Чернігівщині 1919–1920 рр., загони анархістів «Самарських лісів» 1919–1920 рр., загони атамана Христового на Полтавщині 1920 р. та ін). Восени 1918 р. анархісти створили Конфедерацію анархістських організацій України «Набат», зафіксував в цій назві українську складову. 

Незабаром Н. Махно створює Революційно-повстанську армію України, так само фіксуючи «українські цілі» цієї армії. В жовтні 1919 р. махновцями була проголошена Південноукраїнська трудова федерація, що мала свою «конституцію» - «Декларацию» (редагована анархістом В. Воліним, що у вересні – листопаді 1919 р. був головою махновської Ради, а з серпня по кінец грудня 1919 р. очолював пропаганду армії махновців – «культпросвітвідділ» при махновський Раді). В «Декларации» фігурує основне поняття — Україна, про Росію майже нічого не йдеться, вона випадає з поля зору авторів. Ось як подає кінцеву мету боротьби армії махновців «Декларация»:

«И когда революция эта, разгоревшись полным пламенем, охватит собой всю Украину и освободит ее от всех насильников и властителей, - тогда, ее верные бойцы, растворимся в миллионных рядах повстанческого народа и перейдем рука об руку с ним к свободному строительства анархии». 

Об’єктом махновського перетворення була проголошена Україна, на що вказує і назва статті «Декларации» — «Зносини з іноземними державами». Вона ставить Україну поза Росією і наділяє її функціями вільної міжнародної політики. Вона проголошує, що волю народу - «соціальну й трудову незалежність України», буде захищати «все трудове населення України». Анархіст та діяч махновського руху Волін (В. Ейхенбаум) підкреслював, що

«атмосфера на Украине сильно отличалась от российской... Ряд районов Украины, в отличие от Великороссии, никогда полностью не подчинялся центральной власти. Их население сохранило определенный дух независимости, сопротивления. Умный и достаточно образованный, своего рода «индивидуалист», предприимчивый иинициативный, оберегающий свою независимость, веками привыкший отстаивать ее с оружием в руках, дорожащий своей свободой и самостоятельностью, украинец, по сути, никогда не был полностью порабощен — не только телом, но и душой, что отличало его от остальных жителей Российской империи… В особенности это относилось к островам в низовье Днепра, знаменитому Запорожью, где свободолюбивые люди уже в XIV веке создали военные лагеря и в течение столетий боролись против попыток их порабощения со стороны соседних стран, в том числе России. В конце концов этим воинам пришлось подчиниться российскому государству. Но традиции «вольницы» на Украине так и не удалось полностью искоренить. Какие бы усилия не предпринимали цари, начиная с Екатерины II, чтобы уничтожить в душе украинского народа всякие остатки традиций «запорожской республики», это наследие минувших (XIV–XVI) веков оставило свой след… Украинские крестьяне сохранили любовь к свободе вплоть до наших дней. Она нашла проявле ние в их упорном сопротивлении всякой Власти, желающей их поработить».

В межах одного і того ж географічного регіону Запорожжя, з сталим етносом, в різні історичні епохи (ХVІ ст. та 1918 р.) виникли масштабні визвольні народні рухи, що демонструє виразні риси спорідненості та історичну спадковість цих явищ. Треба зазначити, що з усіх козацьких утворень Східної Європи запорожці були найбільш демократичним, федеративним об’єдненням, що ставила не меті досягення соціальної справедливості, народовладдя. Подібні завдання декларувалися махновським рухом. Анархісти та махновці першої чверті ХХ ст. в своїй діяльності багато що запозичили з традицій самоврядування та змагань за волю Запорозької Січі. 

ДЖЕРЕЛА, НА ЯКІ ПОСИЛАЄТЬСЯ АВТОР:

1. Анархист. – Париж. – 1908. – №2. - С. 28; Альманах. Сборник по истории анархического движения в России. – Париж: Б.и., 1909. – С. 187. 
2. Буревестник. – Женева. – 1908. – №11 – 12. – С. 25; Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІА України). – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2606. – Арк. 36.
3. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1906). – Спр. 20, ч. 76. – Арк. 2; Оп. 234 (1907). – Спр. 20, ч. 56. – Арк. 2; Оп. 237 (1907). – Спр. 12, ч. 45. – Арк. 26 – 27; Спр. 12, ч. 45 А. – Арк. 12; Спр. 12, ч. 45 Н. – Арк. 27 – 28; ЦДІА України. – Ф. 275. – Оп. 1. – Спр. 1700. – Арк. 7; Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 28187 – Арк. 3; Спр. 1251. – Арк. 4; Ф. 385. – Оп. 1. – Спр. 2131. – Арк. 2 – 3; Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 6035. – Арк. 6. 
4. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1907). – Спр. 12, ч. 46. – Арк. 2; Оп. 238 (1908). – С,пр. 12 ч. 46. – Арк. 4 – 13; Оп. 239 (1909). – спр. 12, ч. 46 А. – Арк. 120; ЦДІА України. – Ф. 268. – Оп 1. – Спр. 79. – Арк. 98; Спр. 79, ч. 2. – Арк. 22; Ф. 276. – Оп. 1. – Спр. 190. – Арк.12; Ф. 320. – Оп. 1. – Спр. 438 А, ч. 111. – Арк. 760; Спр. 940. – Арк. 2 – 18; Арк. 2-8. 
5. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 135-138; оп. 237 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк.139 – 146; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2293. – Арк. 4 - 6; Спр. 2709. – Арк. 9.
6. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 209; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2605. – Арк. 37, 305; Спр. 2293. – Арк. 4 – 6. 
7. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 69 А. – Арк. 4; ЦДІА України. – Ф. 276. – Оп. 1. – Спр. 51. – Арк. 4 – 10; Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 103; Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3424, ч. 3. – Арк. 18; Ф. 336. – Оп.1. – Спр. 2393. – Арк. 34; Спр. 3004. – Арк. 2 – 4. 
8. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп.239 (1909). – Спр. 12, ч. 15 А. – Арк. 3, 20, 36.
9. Державний архів Російської Федерації (далі – ДАРФ). – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 138-140, 405. 
10. Кушніренко І. Жулінський В. Нестор Махно і «Союзбідних хліборобів». – Запоріжжя, Дніпровський металург, 2010. – С. 45 – 48; Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. – К.- Гуляй-Поле. 1999. – С. 77 – 90.
11. Кушніренко І., Жулінський В. Нестор Махно і «Союз бідних хліборобів». – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2010. – С. 17 – 26; ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 1. – Спр. 583. – Арк. 43. 
12. Моршанская М. Иустин Жук. – Л.: Прибой. 1927. – С. 12; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2710. – Арк. 13. 
13. Проект Декларации Революционно – повстанческой армии Украины. – Екатеринослав, 1919.
14. Пятаков Г. Авфтобиография // Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь Гранат. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – С. 591. 
15. Хруцький А. Два Українські Анархісти: Михайло Драгоманов та Нестор Махно// [Електронный ресурс]. – Режи доступу: www.ditext.com/chrucky/makhno.htm. 
16. ЦДІА України. – Ф. 268. – Оп 1. – Спр. 79. – Арк. 183; Спр. 284. – Арк. 3; Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 1426. – Арк. 24; Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 6016; Ф. 442. – Оп. 857. – Спр. 495 –а. – Арк. 3 – 5; Анархист. – Париж. – 1907. – №1. – С. 32.
17. ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2368. – Арк. 59; Ф. 318. – Оп. 1. – Спр. 1026. – Арк. 30 – 33; Коваль Р. Отаман Зелений. – К.- Вінниця: Діокор. 2008. – С. 15. 
18. ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 103. 
19. ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 2. 
20. Чоп В. М. Проблема існування Запорозьких козацьких традицій в історії махновського руху // Записки історичного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова.– 2006. – Вип. №17. – С. 196 – 203. 
21. Чоп В. М. Проблема існування. – С. 200.