Ы

Ы, ы («ы», «и») — [кирилична] [літера]. Відома також під назвою єри́. 28-а літера [білоруської кириличної] та 29-а літера [російської абетки]. В інших слов'янських кириличних абетках відсутня (хоча в [південнослов'янських мовах] різниця між звуками [ɨ] та [[і]] усунулась, літеру Ы із [сербської] та [болгарської абеток] було вилучено лише в [XIX] столітті). Позначає голосний [[ɨ]], який існував іще в [праслов'янській мові] — вимовляється близько до [[ɪ]] (українського [[и]]), але під час вимови язик відсувається глибше, припідіймаючись до [піднебіння].

Нині Ы вживають також у багатьох абетках неслов'янських мов.

Історія

Назва єри («ѥры» у [ст-слов.], «еры́» у [црк-слов.]) очевидно походить від «еръ» (Ъ) або «ерь» (Ь). Власне Ы походить від складання двох кириличних літер — ъ («єр») та ı («і»), чим і пояснюють її назву[1].

У найдавніших формах глаголиці і кирилиці літера Ы, ймовірно, була відсутня; у пізніших зразках вона являла собою механічне поєднання ([диграф]) Ъ або Ь зі знаком І або И (у старослов'янських пам'ятках трапляються всі можливі комбінації [диграфа]; елементи літери могли поєднувати рискою). У російському письмі диграф ЪИ замість сучасної літери Ы використовувався до початку двадцятого століття на межі префікса і кореня (наприклад, съискать). У найбільш «класичній» формі глаголичну Ы прийнято зображати як [], а кириличну — як [] (до XIV століття), [] (з XIV століття і досі). Прийнято вважати, що в кирилиці літера Ы займає 30-ту позицію, а в глаголиці 31-шу. Числового значення не має.

Звук Ы

Звук [ɨ] («ы») досить поширений у мовах світу. У [праіндоєвропейській мові] був відсутній, у праслов'янській походить від праіндоєвропейського дифтонга [eu] або від монофтонга [ū] («довгого u»). Це підтверджує порівняння праслов'янських лексем з іншими [індоєвропейськими]: [прасл.] *synъ ([«син»]) — [лит.] sūnŭs, прасл. *svekry («свекруха») — [лат.] socrūs. Звук [ŭ], короткий варіант праіндоєвропейського *u, дав у праслов'янській [редукований] звук *ъ.

У [запису фонетичної реконструкції праслов'янської мови] для позначення [ɨ] використовується латинська [y], цією ж літерою прийнято передавати кириличне «ы» у латинській транслітерації.

У процесі розвитку слов'янських мов голосний [ɨ] зник у більшості з них, злившись зі схожим голосним переднього ряду високого підняття [[і]]. Із сучасних літературних слов'янських мов він зберігається лише в білоруській і російській, дуже схожий звук [ɨ̞] (варіант запису [ɪ̈]) існує також у польській мові. У сучасній українській звук [ɨ] зберігся тільки в деяких діалектах ([лемківському], [бойківському], [надсянському] і деяких говірках [закарпатського])[2].

В українській мові

За [історико-етимологічним] принципом в [українській абетці] ця літера була присутня аж до другої половини XIX століття[3]. Тривалий час «ы» вживалася в українському письмі як дублер літер [«и»] та [«і»] — у більшості українських земель з XII—XIII ст. їх читали як звук [[ɪ]] (що виник внаслідок злиття стародавніх [[і]] та [[ɨ]]). Літеру «і» писали на місці праслов'янського *i перед голосними (з XV ст.), «и» — на місці праслов'янського *i в інших позиціях, «ы» — на місці праслов'янського *y. Втім, вже з XI ст. починаються помилки у вживанні літер, пов'язані з процесом злиття [і] та [ɨ]. Так, [давньорус.] рыбы могли записувати як рибы, а [давньорус.] риза — як рыза.

Цього принципу стихійно дотримувався зокрема [Іван Котляревський], який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням. На XVIII ст. звука [ɨ] вже не існувало у більшості [українських діалектів]: він злився з [[і]] в один звук — [[ɪ]]. Літера ы, втративши свою давню вимову, стала зайвою. За нею не було закріплено окремого звука, тому ы та и вживали непослідовно, часто їх плутаючи[4]. Відтак у нових українських абетках, складених за [фонетичним] принципом, літера ы була відсутня. [Б. Д. Грінченко], відмовившись від ы і використавши у своєму [«Словарі української мови»] для позначення [ɪ] літеру «и» (всупереч правопису, прийнятому тоді в Російській імперії), пояснює це у передмові до словника: [5]

В інших абетках

У сучасних кириличних абетках для слов'янських мов «ы» існує тільки в російській, білоруській і церковнослов'янській.

Російська мова
У російській абетці використовується для передавання звука [[ɨ]] — неогубленого голосного середнього ряду високого підняття, який зберігся у російській мові з праслов'янських часів. Згідно з [Московською фонологічною школою], самостійна фонема /ɨ/ у сучасній російській відсутня, а [ɨ] є всього лиш [алофоном] фонеми /i/ після твердих приголосних[6]. Проте [Петербурзька фонологічна школа] розглядає /ɨ/ як окрему фонему[6].

У російській мові «ы» пишеться на місці праслов'янського *y, а також у деяких інших випадках: так, рос. крыло при прасл. *kridlo пояснюється народною етимологізацією слова, його контамінацією з крыть[7].
Після шиплячих «ы» ніколи не пишеться, заміняючись «и». Після «ц» у сучасному правописі «ы» пишеться лише в небагатьох винятках (цыпленок, цыган, цыц, цыкнуть, на цыпочках), у суфіксах та закінченнях (Курицын, огурцы, молодцы).
На початку слів і після голосних «ы» пишеться лише у запозичених словах і назвах (), у цьому відношенні її вживання аналогічне українському «и». Початкова позиція може траплятися і в питомо російських звуконаслідуваннях (ыкать, ых).
Після задньоязикових «ы» пишеться лише в запозиченнях, іншомовних назвах (кок-сагыз, акын, такыр, Мангышлак, Кызыл, Архыз), а також у питомо російських простомовних формах слів (Кыся, Олегыч, Маркыч, Аристархыч), звуконаслідуваннях (гыгыкать, кыш), на стиках морфем (подытожить, cыграть, безымянный), за винятком приставок іншомовного походження (постинфарктный, але предынфарктный) і приставок на гортанні й шиплячі (межигровой, сверхизысканный), а також слова взимать з похідними. Хоча в сучасній російській мові задньоязикові можуть бути й твердими, й м'якими, на письмі вживається переважно «и». При цьому вимова складів ги, хи, ки може бути різною: як «ґі», «хі», «кі» (гиря, хищник, кислый), так і «ґы», «хы», «кы» (вздрагивать, тихий, тонкий). Сполучення задньоязикових з наступним голосним переднього ряду [і] та їхні м'які варіанти в східнослов'янських діалектах стали можливими лише у XIII—XIV ст., доти відбувалася їхня палаталізація і перехід у «зі», «сі», «ці».

Після «й» літера «ы» трапляється лише в транслітерованих іншомовних іменах та назвах ().
Після «ъ» літера «ы», ймовірно, не трапляється взагалі (хоча теоретично в транскрипції й транслітерації не заборонена). Після «ь» трапляється у в'єтнамських запозиченнях ().

Білоруська мова

У білоруській мові також передає звук [ɨ], який може походити як від праслов'янського *y, так і від інших голосних (*i, *ь) після стверділих «р», «ж», «ц», «ч», «ш»: крыніца (< прасл. *krьnica/*krinica), жыта (< žito), бегчы (< *běgti), шыць (< *šiti).

Церковнослов'янська мова
У церковнослов'янській мові вживання [] схоже з російським, але є деякі відмінності:

У різних граматичних формах одного і того же слова можуть водночас траплятися -и та -ы, наприклад, раби (наз. відм. множини рабъ) — рабы (знах. і ор. відм. множини від рабъ);
Після шиплячих можуть траплятися -и та -ы, наприклад, мужи́ (наз. відм. множини від мужъ) — мужы́ (знах. і ор. відм. множини), юноши (род. і дав. відм. від юноша) — юноши (наз. і кл. відм. множини, а також наз., знах. і кл. відм. двоїни) — юношы (знах. відм. множини), нищимъ (ор. відм. однини) — нищымъ (дав. відм. множини) тощо;
Після «ц» зазвичай пишеться «ы», літери «и» та «і» в цій позиції трапляються лише в запозичених словах (Цицеронъ, Констанція).
Після приставок на приголосну И може і переходити, і не переходити в Ы; можливі також написання з ЪІ замість Ы (подъимати/подымати, але ѿимати), для різних приставок і коренів переважне написання може бути різним.

Відмінністю від староцерковнослов'янської орфографії є те, що в сучасній церковнослов'янській прийняті написання ги, ки, хи, гі, кі, хі' на місці староцерковнослов'янських гы, кы, хы ([стцерк.-слов.] Кыѥвъ, але сучасне [церк.-слов.] Кіевъ).

В абетках для неслов'янських мов

Літера «ы» використовується в кириличних абетках мов багатьох неслов'янських народів Росії: тюркських, монгольських, фіно-угорських. Там вона передає або звук [ɨ], або близькі до нього за артикуляцією задньоязикові чи середньоязикові голосні: у казахській [ɯ], у татарській [ɤ] та ін.
Літера «ы» зазвичай включалася до складу румунської кирилиці, але практично не використовувалася. Замість неї для позначення звука [ɨ] вживалася буква Ѫ («великий юс»). Цікаво, що в церковнослов'янській абетці Ѫ вийшов з ужитку в XVII столітті.
Літера «ы» входить до складу молдавської кирилиці, де позначає звук [ɨ].

У культурі

Існує популярна кінокомедія Леоніда Гайдая, яка в оригіналі називається «Операция „Ы“ и другие приключения Шурика». З огляду на те, що у сучасній українській абетці літера «ы» відсутня, «Ы» у назві мусили замінити в дослівному перекладі на «И»: «Операція «И» та інші пригоди Шурика». У фільмі персонаж Юрія Нікуліна («Бельбас») вимовляє звук [ɨ] («Ы» — «чтоб никто не догадался»).
З 1910 року випускалися паровози серії Ы.
Літера «Ы» увійшла в мережевий жаргон рунету як замінник англомовного акроніма LOL — завдяки схожості в написанні.
Назва гурту Леоніда Федорова «АукцЫон» пишеться через Ы.

Цікавий факт

Відомий український мовознавець [О. П. Павловський] писав у 1822 році:

Очевидно, для О. П. Павловського різниці у вимові [[ɨ]] та [[ɪ]] не було, а твердження деяких сучасників про існування «середнього тону» (тобто звука [ɪ]) він вважав необґрунтованим. Втім, у сучасному українському мовленні теж спостерігають вимову [«и»] як [ɨ] («ы»), що є порушенням української [орфоепічної] норми[9].

Таблиця кодів

В [HTML] велику літеру Ы можна записати як Ы або Ы, а малу ы — як ы або ы.

Починаючи з версії 5.1 в Юнікоді є окремі коди для форми ЪІ (на відміну від ЬІ): U+A650, U+A651 (Ꙑꙑ).

Ы

Ы