Сон

Комедія

Дух истины, его же мир не 

может прияти, яко не видит 

его, ниже знает его. 

Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля 

І свій шлях широкий: 

Той мурує, той руйнує, 

Той неситим оком 

За край світа зазирає,— 

Чи нема країни, 

Щоб загарбать і з собою 

Взять у домовину. 

Той тузами обирає 

Свата в його хаті, 

А той нишком у куточку 

Гострить ніж на брата. 

А той, тихий та тверезий, 

Богобоязливий, 

Як кішечка, підкрадеться, 

Вижде нещасливий 

У тебе час та й запустить 

Пазурі в печінки,— 

І не благай: не вимолять 

Ні діти, ні жінка. 

А той, щедрий та розкошний, 

Все храми мурує; 

Та отечество так любить, 

Так за ним бідкує, 

Так із його, сердешного, 

Кров, як воду, точить!.. 

А братія мовчить собі, 

Витріщивши очі! 

Як ягнята; «Нехай,— каже,— 

Може, так і треба». 

Так і треба! бо немає 

Господа на небі! 

А ви в ярмі падаєте 

Та якогось раю 

На тім світі благаєте? 

Немає! немає! 

Шкода й праці. Схаменіться: 

Усі на сім світі — 

І царята і старчата — 

Адамові діти. 

І той... і той... а що ж то я?! 

Ось що, добрі люди: 

Я гуляю, бенкетую 

В неділю і в будень. 

А вам нудно! жалкуєте! 

Єй-богу, не чую, 

І не кричіть! Я свою п'ю, 

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню 

З бенкету п'яний уночі, 

Я міркував собі йдучи, 

Поки доплентавсь до хатини. 

А в мене діти не кричать 

І жінка не лає, 

Тихо, як у раї, 

Усюди божа благодать — 

І в серці, і в хаті. 

Отож я ліг спати. 

А вже підпилий як засне, 

То хоч коти гармати, 

І усом не моргне. 

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився — 

Найтверезіший би упився, 

Скупий жидюга дав би гривню, 

Щоб позирнуть на ті дива. 

Та чорта з два! 

Дивлюся: так буцім сова 

Летить лугами, берегами, та нетрями, 

Та глибокими ярами, 

Та широкими степами, 

Та байраками. 

А я за нею, та за нею, 

Лечу й прощаюся з землею: 

«Прощай, світе, прощай, земле, 

Неприязний краю, 

Мої муки, мої люті 

В хмарі заховаю. 

А ти, моя Україно, 

Безталанна вдово, 

Я до тебе літатиму 

З хмари на розмову. 

На розмову тихо-сумну, 

На раду з тобою; 

Опівночі падатиму 

Рясною росою. 

Порадимось, посумуєм, 

Поки сонце встане; 

Поки твої малі діти 

На ворога стануть. 

Прощай же ти, моя нене, 

Удово небого, 

Годуй діток; жива правда 

У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає, 

Край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї 

Сонце зустрічає. 

Тихесенько вітер віє, 

Степи, лани мріють, 

Меж ярами над ставами 

Верби зеленіють. 

Сади рясні похилились, 

Тополі по волі 

Стоять собі, мов сторожа, 

Розмовляють з полем. 

І все то те, вся країна, 

Повита красою, 

Зеленіє, вмивається 

Дрібною росою, 

Споконвіку вмивається, 

Сонце зустрічає... 

І нема тому почину, 

І краю немає! 

Ніхто його не додбає 

І не розруйнує... 

І все то те... Душе моя, 

Чого ти сумуєш? 

Душе моя убогая, 

Чого марне плачеш, 

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу? 

То глянь, подивися; а я полечу 

Високо, високо за синії хмари; 

Немає там власті, немає там кари, 

Там сміху людського і плачу не чуть. 

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, 

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть 

Княжат недорослих; а он розпинають 

Вдову за подушне, а сина кують, 

Єдиного сина, єдину дитину, 

Єдину надію! в військо оддають! 

Бо його, бач, трохи! а онде під тином 

Опухла дитина, голоднеє мре, 

А мати пшеницю на панщині жне. 

А он бачиш? очі! очі! 

Нащо ви здалися, 

Чом ви змалку не висохли, 

Слізьми не злилися? 

То покритка, попідтинню 

З байстрям шкандибає, 

Батько й мати одцурались, 

Й чужі не приймають! 

Старці навіть цураються!! 

А панич не знає, 

З двадцятою, недоліток, 

Душі пропиває! 

Чи бог бачить із-за хмари 

Наші сльози, горе? 

Може, й бачить, та помага, 

Як і оті гори 

Предковічні, що политі 

Кровію людською!.. 

Душе моя убогая! 

Лишенько з тобою. 

Уп'ємося отрутою, 

В кризі ляжем спати, 

Пошлем думу аж до бога: 

Його розпитати, 

Чи довго ще на сім світі 

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко, 

Забери з собою всі лиха, всі зла, 

Своє товариство — ти з ними росла, 

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки 

Тебе повивали. Бери ж їх, лети 

Та по всьому небу орду розпусти. 

Нехай чорніє, червоніє, 

Полум'ям повіє, 

Нехай знову рига змії, 

Трупом землю криє. 

А без тебе я де-небудь 

Серце заховаю 

Та тим часом пошукаю 

На край світа раю. 

І знов лечу понад землею, 

І знов прощаюся я з нею. 

Тяжко матір покидати 

У безверхій хаті. 

А ще гірше дивитися 

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє, 

Передо мною сніг біліє, 

Кругам бори та болота, 

Туман, туман і пустота. 

Людей не чуть, не знать і сліду 

Людської страшної ноги. 

І вороги й не вороги, 

Прощайте, в гості не приїду! 

Упивайтесь, бенкетуйте — 

Я вже не почую, 

Один собі навік-віки 

В снігу заночую. 

І поки ви дознаєтесь, 

Що ще є країна, 

Не полита сльозьми, кров'ю, 

То я одпочину. 

Одпочину... аж слухаю — 

Загули кайдани 

Під землею... Подивлюся... 

О люде поганий! 

Де ти взявся? що ти робиш? 

Чого ти шукаєш 

Під землею? Ні, вже, мабуть, 

Я не заховаюсь 

І на небі!.. За що ж кара, 

За що мені муки? 

Кому я що заподіяв! 

Чиї тяжкі руки 

В тілі душу закували, 

Серце запглили 

І галичі силу — 

Думи розпустили?? 

За що, не знаю, а караюсь, 

І тяжко караюсь! 

І коли я спокутую, 

Коли діжду краю, 

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня. 

Мов із тісної домовини 

На той остатній страшний суд 

Мертвці за правдою встають. 

То не вмерлі, не убиті, 

Не суда просити! 

Ні, то люди, живі люди, 

В кайдани залиті. 

Із нор золото виносять, 

Щоб пельку залити 

Неситому!.. То каторжні. 

А за що? т.і знає... 

Вседержитель... а може, ще 

Й він не добачає.

Онде злодій штемпований 

Кайдани волочить; 

Он розбойник катований 

Зубами скрегоче, 

Недобитка товариша 

Зарізати хоче! 

А меж ними, запеклими, 

В кайдани убраний 

Цар всесвітній! цар волі, цар, 

Штемпом увінчаний! 

В муці, в каторзі не просить, 

Не плаче, не стогне! 

Раз добром нагріте серце 

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти, 

Доглядані, смілі, викохані діти, 

Кому ти їх, друже, кому передав? 

Чи, може, навіки в серці поховав? 

О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! 

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! 

Чи ще митарство? чи вже буде? 

Буде, буде, бо холодно, 

Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє, 

Дрімає рсзум, серце мліє. 

Дивлюся: хати над шляхами 

Та городі: з стома церквами, 

А в городах, мов журавлі, 

Замуштрували москалі; 

Нагодовані, обуті 

І кайданачи окуті, 

Муштруються... Далі гляну: 

У долині, мов у ямі, 

На багнищі город мріє; 

Над ним хмарою чорніє 

Туман тяжкий... Долітаю — 

То город безкраїй. 

Чи то турецький, 

Чи то німецький, 

А може, те, що й московський. 

Церкви, та палати, 

Та пани пузаті, 

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем 

Кругом запалало,— 

Аж злякавсь я... «Ура! ура! 

Ура!» — закричали. 

«Цу-цу, дурні! схаменіться! 

Чого се ви раді! 

Що горите?» — «Экой хохол! 

Не знает параду. 

У нас парад! сам изволит 

Сегодни гуляти!» 

«Та де ж вона, тая цяця?» 

«Бон видишь — палаты». 

Штовхаюсь я; аж землячок, 

Спасибі, признався, 

З циновими ґудзиками: 

«Де ты здесь узялся?» 

«З України». — «Так як же ты 

Й говорыть не вмиєш 

По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,— 

Говорить умію. 

Та не хочу».— «Экой чудак! 

Я вси входы знаю, 

Я тут служу; коли хочеш, 

В дворец попитаюсь 

Ввесты тебе. Только, знаєш, 

Мы, брат, просвищенны,— 

Не поскупись полтинкою...» 

Цур тобі, мерзенний 

Каламарю... І зробився 

Я знову незримий 

Та й пропхався у палати. 

Боже мій єдиний!! 

Так от де рай! уже нащо 

Золотом облиті 

Блюдолизи; аж ось і сам, 

Високий, сердитий, 

Виступає; обок його 

Цариця небога, 

Мов опеньок засушений, 

Тонка, довгонога, 

Та ще р;а лихо, сердешне, 

Хита головою. 

Так оце-то та богиня! 

Лишенько з тобою. 

А я, дурний, не бачивши 

Тебе, цяце, й разу, 

Та й повірив тупорилим 

Твоїм в рщомазам. 

Ото дурний! а ще й битий! 

На каток повірив 

Москалеві. От і читай, 

І йми ти їм віри! 

За богами — панства, панства 

В серебрі та златі! 

Мов кабани годовані — 

Пикаті, пузаті!.. 

Аж потіють, та товпляться, 

Щоб то ближче стати 

Коло самих: може, вдарять 

Або дулю дати 

Благовонять; хоч маленьку, 

Хоч півдулі, аби тілько 

Під самую пику. 

І всі у ряд поставали, 

Ніби без'язикі — 

Анітелень. Цар цвенькає; 

А диво-цариця, 

Мов та чапля меж птахами, 

Скаче, бадьориться. 

Довгенько вдвох походжали 

Мов сичі надуті, 

Та щось нишком розмовляли 

Здалека не чути — 

О отечестві, здається, 

Та нових петлицях, 

Та о муштрах ще новіших!.. 

А потім цариця 

Сіла мовчки на дзиґлику. 

Дивлюсь, цар підходить 

До найстаршого... та в пику 

Його як затопить!.. 

Облизався неборака 

Та меншого в пузо — 

Аж загуло!.. а той собі 

Ще меншого туза 

Межи плечі; той меншого, 

А менший малого, 

А той дрібних, а дрібнота 

Уже за порогом 

Як кинеться по улицях, 

Та й дівай місити 

Недобитків православних, 

А ті голосити; 

Та верещать; та як ревнуть: 

«Гуля наш батюшка, ґуля! 

Ура!..ура!..ура! а, а, а...» 

Зареготався я, та й годі; 

А й мене давнули 

Таки добре. Перед світом 

Усе те заснуло; 

Тільки де-де православні 

По углах стогнали 

Та, стогнучи, за батюшку 

Господа благали. 

Сміх і сльози! От пішов я 

Город озирати. 

Там ніч, як день. Дивлюся: 

Палати, палати 

Понад тихою рікою; 

А беріг ушитий 

Увесь каменем. Дивуюсь, 

Мов несамовитий! 

Як то ноно зробилося 

З калюжі такої 

Таке диво... отут крові 

Пролито людської — 

І без ножа. По тім боці 

Твердиня й дзвіниця, 

Мов та швайка загострена, 

Аж чудно дивиться. 

І дзиггрі теленькають. 

От я повертаюсь — 

Аж кінь летить, копитами 

Скелю розбиває! 

А на коні сидить охляп, 

У свит — не свиті, 

І без шапки. Якимсь листом 

Голова повита. 

Кінь басує, от-от річку, 

От... от... перескочить. 

А він руку простягає, 

Мов світ увесь хоче 

Загарбати. Хто ж це такий? 

От собі й читаю, 

Що на скелі наковано: 

Первому— Вторая 

Таке диво наставила. 

Тепер же я знаю: 

Це той П е р в и й що розпинав 

Нашу Україну, 

А В т о р а я доконала 

Вдову сиротину. 

Кати! кати! людоїди! 

Наїлись обоє, 

Накралися; а що взяли 

На той світ з собою? 

Тяжко, тяжко мені стало, 

Так, мов я читаю 

Історія України. 

Стою, замираю... 

А тим часом — тихо, тихо 

Та сумно співає 

Щось такеє невидиме:

«Із города із Глухова 

Полки виступали 

З заступами на лінію, 

А мене послали 

На столицю з козаками 

Наказним гетьманом! 

О боже наш милосердий! 

О царю поганий, 

Царю проклятий, лукавий, 

Аспиде неситий! 

Що ти зробив з козаками? 

Болота засипав 

Благородними костями; 

Поставив столицю 

На їх трупах катованих! 

І в темній темниці 

Мене, вольного гетьмана, 

Голодом замучив 

У кайданах. Царю! царю! 

І бог не розлучить 

Нас з тобою. Кайданами 

Скованій зо мною 

Навік-віки. Тяжко мені 

Витать над Невою. 

України далекої, 

Може, вже немає. 

Полетів би, подивився, 

Так бог не пускає. 

Може, Москва випалила 

І Дніпро спустила 

В синє море, розкопала 

Високі могили — 

Нашу славу. Боже милий, 

Зжалься, боже милий». 

Та й замовкло; дивлюся я: 

Біла хмара криє 

Сіре небо. А в тій хмарі 

Мов звір в гаї виє. 

То не хмара — біла пташка 

Хмарою спустилась 

Над царем тим мусянджовим 

І заголосила: 

«І ми сковані з тобою, 

Людоїде, змію! 

На страішному на судищі 

Ми бог і закриєм 

Од очей твоїх неситих. 

Ти нас з України 

Загнав, голих і голодних, 

У сніг на чужину 

Та й порізав; а з шкур наших 

Собі багряницю 

Пошив жилами твердими 

І заклав; столицю 

В новій рясі. Подивися: 

Церкви та палати! 

Веселися, лютий кате, 

Проклятий! проклятий!»

Розлетілись, розсипались, 

Сонечко вставало. 

А я стояв, дивувався, 

Та аж страшно стало. 

Уже вбогі ворушились, 

На труд поспішали, 

І москалі на розпуттях 

Уже муштрувались. 

Покрай улиць поспішали 

Заспані дівчата, 

Та не з дому, а додому! 

Посилала мати 

На цілу ніч працювати, 

На хліб заробляти. 

А я стою, похилившись, 

Думаю, гадаю, 

Як то тяжко той насущний 

Люди заробляють. 

От і братія сипнула 

У сенат писати 

Та підписувать — та драти 

І з батька, і брата. 

А меж ними і землячки 

Де-де проглядають. 

По-московській так і ріжуть, 

Сміються та лають 

Батьків своїх, що змалечку 

Цвенькать не навчили 

По-німецькій,— а то тепер 

І кисни в чорнилах! 

П'явки! п'явки! може, батько 

Остатню корову 

Жидам продав, поки вивчив 

Московської мови. 

Україно! Україно! 

Оце твої діти, 

Твої квіти молодії, 

Чорнилом политі, 

Московською блекотою 

В німецьких теплицях 

Заглушені!.. Плач, Украйно! 

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться 

До царя в палати, 

Що там робиться. Приходжу: 

Старшина пузата 

Стоїть рядом; сопе, хропе, 

Та понадувалось, 

Як індики, і на двері 

Косо поглядало. 

Аж ось вони й одчинились. 

Неначе з берлоги 

Медвідь виліз, ледве-ледве 

Переносить ноги; 

Та одутий, аж посинів: 

Похмілля прокляте 

Його мучило. Як крикне 

На самих пузатих — 

Всі пузаті до одного 

В землю провалились! 

Він вилупив баньки з лоба — 

І все затрусилось, 

Що осталось; мов скажений, 

На менших гукає — 

І ті в землю; він до дрібних 

І ті пропадають! 

Він до челяді — і челядь, 

І челядь пропала; 

До москалів — москалики, 

Тілько застогнало, 

Пішли в землю; диво дивне 

Сталося на світі. 

Дивлюся я, що дальш буде, 

Що буде робити 

Мій медведик! Стоїть собі, 

Голову понурив 

Сіромаха. Де ж ділася 

Медвежа натура? 

Мов кошеня, такий чудний. 

Я аж зісміявся. 

Він і почув, та як зикне,— 

Я перелякався, 

Та й прокинувсь... Отаке-то 

Приснилося диво. 

Чудне якесь!.. таке тілько 

Сниться юродивим 

Та п'яницям. Не здивуйте, 

Брати любі, милі, 

Що не своє розказав вам, 

А те, що приснилось.

8 іюля 1844, 

С.-Петербург