смерть

неподалік од мене різні постаті існуть.. їм, наче, дали одне-єдине ім’я, проте виглядають вони зовсім не однаково. це і приваблює мене — неупокоєну душу, що тільки ступила ногами на ці «хмари» вічного життя. 

перший силует, який і зустрів мене, себто «привітав», був доволі приємним. це була тепло-рожева, маленька смерть.. біля неї було так багато котів! різних! я хотіла торкнутись, та вони розбіглись… (а ще, зуб даю, у її кишенях я бачила квіти!! напевно, там і цукерки ховає..). як встигла я почути — це дитяча смерть. вона приходить до немовлят, які з самого народження приречені потрапити в холодні руки вічних небокраїв. тому, щоб полегшити їх страждання і дати шанс створити «друге» життя, на такому ж другому світі, існує ця смерть.

вивчаючи цей вимір, я зустріла ще один кінець. він, на відміну від першої, був чисто блакитним (як зимове небо без жодної хмаринки, чесне слово), високого росту, худорлявий… проте виглядав здòрово, наскільки це можливо. 

щось неописано яскраве і водночас темне, глибоке крилось у ньому. 

так цікаво стало..

і я спитала.

він — трагедія. смерть, внаслідок дтп, розбивання літаків об скелі і танення суден — його рук справа. вбиває несподівано, проте насамперед очікувано. він перший, хто навідується до вщент зруйнованої багатоповерхівки, у яку щойно прилетіла балістична ракета. 

він — мільйони вилитих сліз, крик матерів, смуток дітей.

…

потім я нікого не бачила довгий час. здається, потрапила в лабіринт людських почуттів, де все починалось від першого плачу і закінчувалось німим криком на обличчі. я витратила багато часу, щоб дізнатись всі свої найяскравіші емоції… покидаючи це місце, сповнене жалю і турбот, душа моя спустошеною була від цих спогадів (напевне, ще декілька таких «сеансів», і настане мій остаточний кінець — упокій). 

йшла стежиною.. 

і побачила її. 

маленька, дуже вільна та спокійна.. наче вічно плакуча верба, була світло-зелена смерть. вона відповідала за флору і фауну в цім царстві неминучого кінця. справді.. дивлячись на неї, я подумала, що це лишень загублена душа, щось на кшталт моєї, адже ця смерть дійсно часто плакала.. хоча були і моменти, де раділа, наче дитя, таким малим дрібницям.. у її кишенях завжди було декілька шматочків сухого корму, а в сумочці, що була на її талії — малесенькі іграшки: для котів — мишки, для собак — кістки (звісно, не людські). з природою ж інакше. одного дотику її достатньо, щоб коріння відмерло (під час пожеж вона бігала від найбільшого дерева до найменшої травички. саме тому одяг її і руки обпечені і досі).

кожне нове завдання для неї — ножова рана в тім серці, якщо ж воно справді існує.