Смерть

Сенші різко зірвався з місця і пішов у сторону своїх "підопічних". Троє з чисельності банди ґвалтували вже напів живу дівчину. Її обличчя було брудним, під нігтями була трава і земля, а ногами вже струїлася кров. Вона помирала, а це нікого не хвилювало.

Покидьків ніколи не хвилювали чужі життя.

Сенші дістав з кишені старий пістолет і прострелив її голову. Вона більше не мучилась.

Мабуть.

— Беріть, поки тепла. Потім спаліть.

Серед усього хаосу банди Кйокуґанай Сатоцу почувався як вдома. Рідна вакханалія чужих страждань, крики про допомогу, звуки пострілів та гучний мат були для нього ніби райська музика, мелодія з-під ліри муз.

Опинившись навулиці, хлопець вирішив, що він зробить все. Змін не буде, він точно це зробить, і жодні моральні цінності його не зупинять. Їх у нього ніколи не було.

Після сніданку Шін'їчіро покинув нас із Майкі, тож ми вирішили, що проведемо час у центрі.

Я любила там ходити. Я почувалася такою впевненою посеред високих будівель, кав'ярень та ресторанів, що дискомфорт від довготривалого ходіння був ну зовсім не значний.

— Хочеш, я куплю тобі щось? — Майкі, ймовірно, шукав варіанти, як відволікти мене від думки, що я у можливій небезпеці, однак коли твоє життя під загрозою, то нічого, більше за спокій, не хочеться.

— Ні, дякую.

— Може, ти голодна?

— Ні, дякую.

— А можливо...

— Майкі, ні, будь ласка, помовч вже.

Я мимохідь подивилася на великий екран, але затримала погляд.

"Зникла школярка середньої школи Седзьо. Батьки в паніці, донька не з'являється вдома вже третю ніч, телефон не відстежується. Очевидці кажуть, що бачили її біля S.S. MOTOR. Тим часом бандитське угруповання Кйокуґанай швидко набирає обертів. Жителі Токіо налякані: невже кожен з них тепер у небезпеці і хто може стати наступним після зниклої Наомі Юзукі?" — говорила телеведуча.

Серце завмерло. Кйокуґанай. І моя зникла однокласниця.

Мене охопила паніка, шлунок стисло, голова почала прокручувати в голові спогади із Наомі, серце почало битись немов би скажене, а ноги вже не тримали.

Я сіла на лавку і запустила руки у корені волосся. Намагалася не заплакати, однак виходило кепсько — маю на увазі, взагалі ніяк.

— Я за водою, — промовив Сано молодший і попрямував до найближчого магазину.

Я намагалась не завити вовком, тож підняла голову вгору, аби не потекли сльози. Тоді я помітила поряд із собою лист формату А4 із написаним вручну текстом.

"Красуня Кіномі. Гармонія. Тиха гавань для старшого Сано.

Пишу тобі, щоб поцікавитись, як ти поживаєш? А як твоє здоров'я? Сподіваюсь, твої органи в порядку?

Хах, я вже з нетерпінням чекаю нашої зустрічі. Побачити твої наповнені страхом очі, троє роздерте тіло... Пацюки. Хочеш, дозволимо гризти тебе пацюкам. Ти ж любиш білих, правда? Їхні маленькі зубки будуть прогризати твою плоть, а їхні..."

Я не дочитала. Руки почали трястися і я різко оглянулась. Недалеко від мене, за стовбом, стояв він. Сенші Сатоцу. Хлопець, який, ймовірно, жадає моєї смерті.

Я тихо схлипнула, коли повернувся Майкі.

— Він мене вб'є, Майкі... — я тихо прошепотіла. — Він просто мене вб'є.

— Заспокойся, ніхто тебе не вб'є. Я з братом поряд, тож ти не маєш...

— Майкі! Ти не розумієш! Він дійсно мене вб'є.

Я жадібно відкрила води і зітхнула, повертаючи голову в сторону квітів, але те що я там побачила, змусило вирватись із моїх уст тваринний крик.

Рука. Справжня людська рука лежала у вазоні із гігантською монстерою.

Я зірвалась на плач і не зрозуміла, як втрати свідомість. Якщо я й не помру фізично, Сатоцу знищить мене морально. Я знаю це. Я це відчуваю.