Скринька

Анджей був сьогодні спокійним, як ніколи. Він не розумів, чому. Просто обличчя раз по раз розпливалося в усмішці. Ніби сьогодні всьому вже настане кінець. Він хотів би боятися цієї усмішки, але.

Сьогодні Анджея зловили на його третій стежці – перші дві, від школи додому, уже давно було викриті. Ця поки що залишалася святою, безпечною, і вела від школи до автопарку, а там коло залізної дороги. Тут, коло шляхів, услід потягам можна було дійти до самого дому. Анджей любив потяги. По-різному – ті, що йшли назустріч, і ті, що віддалялися. Він саме задивився на один такий – цікаво, куди він їде? – коли в потилицю прилетів важкий кулак. Удар був несподіваний і кинув Анджея на землю, а там було вже пізно. Сьогодні однолітків було четверо. Він їх упізнав. Ці були розумніші, з паралельного класу, ці викрили і другу стежку, і тепер – третю. Ці знали не лишати слідів на обличчі, натомість мали інші способи. Один схопив Анджея за руку, зігнув, міцно тримаючи – другий влучно вдарив по ліктю. Вистрілив нерв, і Анджея струснуло. Вдарили ще раз.

Але Анджеєві раптом стало спокійно. Він трохи усміхнувся.

– Що смішного, блядото?

Чужа слина на обличчі. Та нічого. Анджей закрив очі. І відкрив їх знову. Він стояв на кукурудзяному полі. Вітерець пройшов поміж стеблами, зашарудів, погладив щоки, заплутався у скувйодженому волоссі. Анджей торкнувся стебин поруч: ті заледве похитнулися під пальцями – були сильні, міцні, виросли аж вище за нього.

Анджей ніколи не доходив до краю поля, бо зазвичай все закінчувалося швидше. Він припускав, що краю й не було, бо не було чути жодних звуків – ані машин, що проїздили б десь повз поле, ані людських голосів, нічого. Лише вітер шарудів спокійно, по-доброму.

До нього долетіли голоси, але не звідси – з того, іншого світу. Анджей відволікся, і його висмикнуло назад, кинуло об землю. Проїжджав потяг, але його повністю затулили чужі тіла, що штовхалися поруч. Найближчий щосили копнув його твердим черевиком під ребра, і –

Анджей стояв на кукурудзяному полі.

Кожного разу, як він стояв тут, він думав. Чи день настав?

Раптом стало ріжуче боляче вже в голові. Анджея висмикнуло знову. По обличчю текло гаряче, у лобі палало. На ньому тепер сидів один з хлопців, тримаючи уламок цеглини. Він замахнувся.

Анджей стояв на кукурудзяному полі. Але тепер ноги повільно посунули його вперед, і вперед, і вперед.

Чи день настав, думав він кожного разу. Бо колись виявилося, що поле не пусте, не лише високими стеблами повне. Він йшов прямо. Потім від витоптаного місця повернув праворуч. Вийшов врешті на галявинку посеред кукурудзи. Тут стояла тверда дерев’яна скринька. Анджей присів коло неї, відчинив замка. У скриньці лежав пістолет.

Пістолет був заряджений і зведений, він це знав. Бо колись, коли вперше взяв його в руки, випадково вистрілив кудись в небо. З того часу не чіпав. Але…

Навіть тут, навіть на полі, його раптом хитнуло праворуч. Голова розколювалася зліва. Анджей підніс руку, провів по шкірі – на подушечках пальців лишалася, розмазувалася, скрапувала донизу кров. Це було погано. Це було дуже, дуже погано.

Але йому стало спокійно.

Анджей заплющив очі. Почекав іще трохи в темряві. І розплющив їх. І лежав він на гострих каменьцях поруч із рейками, і на ньому сидів хлопець, і мав у руці скривавлену цеглину.

Анджей підняв руку, націлюючи її в голову хлопця. У руці був пістолет.

На мить усе стихло, а тоді Анджей вистрілив. Це було вбіса голосно. Руки з пістолетом відкинуло назад. Він почув луну, а потім писк у вухах.

Червоне обличчя перед ним неприродно замерло. Тіло з дірою в лобі хлюпнулося з нього набік. І Анджей знову почув луну, але тепер це був вереск. Голоси ніби перетворилися на зовсім дитячі. Потім вони побігли кудись від рейок.

Наближався ще один потяг.

Анджей остаточно скинув із себе тіло і згорнувся на землі. Він стояв на кукурудзяному полі з пістолетом в руках. Він поклав його назад до скриньки, бо тут його не знайде ніхто.

Тут, коло скрині, Анджей заснув.

Йому було дуже спокійно.