proba pera

По-справжньому кохати можна лише двічі в житті. Це аксіома, теорема, загальновідомий факт і народна мудрість. Коротше, це Істина. Провидці Істини прочитали цей факт найпершим, у той самий день, коли місто Істини з'явилося у небесах.

"Щастя-то яке знати правду світу, коли від цієї правди болить серце", - скрушно думав Іван, сидячи на березі моря. Мати казала правду, здавалося б очевидну: "Поспіши, Іване, більше двох раз не кохають. Не проґав свій шанс."

І він проґавив. Людмила, чиї карі очі, освітлені відблиском призахідного сонця на хвилях, сяяли перед його внутрішнім зором, покинула його. Або ж він покинув її. Найбільше Іванові хотілося думати, що це сталося одночасно, що вони просто не підійшли одне одному: усі Провидці помилялися; вони зчитали щось не те з небес, і от тепер так вийшло... Втім, він розумів: у нього не було жодної причини кидати красуню Людмилу, чиї карі завжди так лагідно дивилися на нього.

Кепсько, дуже кепсько. Кохання вже не буде, - похмуро подумав Іван, - значить мені залишається тільки одне. І він різко підвівся з пляжного піску.

Світ навкруги потьмянів: чи то невидиме за Містом сонце уже опустилося за горизонт, чи ж може остаточність Іванового рішення затьмарила йому погляд. Однак, розмірковувати не було сенсу: так написано на небесах — у Місті Істини.

Іван ішов додому, тримаючи сандалі у руці, й білі морські хвильки накочувалися (?) йому на ступні (?). Він завжди ходив так улітку, коли вода тепла — так навчив його батько: в дитинстві, коли вони верталися з міста додому, він ішов по самому пругу води, не замочуючи, втім ноги, а малий Іван зліва коло нього, і море тоді лоскотало п'ятки. Іван не перевіряв, але був певен: така хода була найістиннішою з усіх.

Іван ішов і відчував, як його серце чорніло: сьогодні зранку він відмовився від кохання, а завтра вдень воно буде назавжди недосяжне. Таке... трапляється.

"Я завжди знав, що це буде зі мною — і це справді трапилося. Тепер я питаю у Небес: якого дідька?"