Перезагрузка

Ти вистрибнув з зони комфорту. Можливість ти побачив як сигнал того, що всесвіт підготував для тебе нове місце.

Ти себе обмежив у всьому: ти не полюєш за коханням, в тебе немає істинних однодумців, ти в країні де просто поговорити не так легко. Ти поставив все на алтарь прогресу. І насправді нема на що жалітись, бо це ціна твоєї сили. Ціна того, щоб почати горіти.

Та моменти пустоти приходять, коли прогрес не відчутний і ти починаєш задихатись. Вогню потрібен кисень. Відчуття прогресу — твій кисень. Коли обставини складаються не на твою користь, закрадається думка, що тобі його перекрили. В ці моменти просинається старий ти, обивательський ти. Він починає кричати: "Навіщо, навіщо ти позбавив нас всіх привичних речей? Тепер дай нам щось в компенсацію".

Ти починаєш хотіти тих речей, якими жив раніше. Хочеться забути про реальність і зануритись в реальність серіалу, фільму чи фантастичної книги. Хочеться з'їсти солодкої їди і побільше, і не в відведений для цього час. Хочеться зробити щось ірраціональне і безумне.

Колишній ти завжди був без контролю, без самообмежень. Імпульсивна тварина, яка робила все, що їй заманеться. Тепер ти закрив цього звірька в клітку, але він все ще живе в тобі і пробує вирватись.

Не те, щоб мені були чужими обивательські радощі, я досі їх люблю, досі періодично трачу на них час і щиро радію такій можливості. Але по пріорітетності дії, які я виконую, щоб підтримувати прогрес давно витіснили бажання швидкоплинних моментів задоволення. Коли навіть пізнім вечером стоїть вибір щось написати чи опублікувати чи полежати, розслабитись, в щось залипнути — я завжди вибираю перше, хоча раніше вибирав друге.

Так як ріс я по простому і отримував дофамін з найпростіших джерел, то і рефлекси ностальгії в мене відповідні. Пів царства за мамин сирник(і не важливо який сир і скільки цукру, внутрішній веган затикається). А якби хтось повернув в Lineage 2 атмосферу 2010-х, я би вилетів з реальності на 3-6 місяців. Досі не дають душі спокою спогади про віртуальний світ, де всі були першовідкривачами. Більшість була дружелюбною, вчилась і вчила, дідилась, групувалась, досягала чогось цілими общинами. Моментами мене навідували думки, що хтось ніби перезапустив людство, заставив почати з нуля, але з наявними соціальними знаннями. Кожен виглядає, як хоче. Усі з рівними можливостями розвитку. Єдине обмеження — сила бажання і кількість часу, які ти готовий вкласти. А єдиним великим сумом було, що це все в твоєму екрані, а не в реальності.

Коли покидаєш такі світи і повертаєшся в реальність, то тобі потрібен цілий ряд прозрінь, щоб почати рухатися. Перше, що тебе непокоїть — це нерівність в можливостях. Різні початкові умови, різні перспективи, різний потенціал. Ти починаєш ненавидіти систему, те, як вона влаштована, те, що від тебе вимагає. Ти їй противишся, але з часом усвідомлюєш — що це найнеефективніший спосіб поведінки.

Потім усвідомлення за усвідомленням і ненависть змінюється любов'ю. "Система — це все, що в нас є. Систему створили люди, щоб ти мав ту множину сенсів, яка зараз доступна. Система складається з мільйонів підсистем. Вони існують, щоб надавати порядок людству, як груповій свідомості, груповому інтелекту. Система справедлива, так як працює виключно на закономірностях: всесвітніх(ефірних), фізичних, біологічних."(частина цього усвідомлення взята з книжки "Єретик", суть передана, але дещо перефразована, цей фрагмент буде і в есе). Як колекціонер універсальних законів Всесвіту ти відкриваєш їх все більше і більше, аж поки уявлення про світ не складаються в цілісну картину. Якщо дуже коротко:

Ти такий же персонаж, як і в комп'ютерних іграх. Твої стартові характеристики повністю заслужені попередніми проходженнями гри. Твій рівень — рівень твого ментального розвитку. А єдине обмеження все те ж — сила бажання і кількість часу, який ти готовий вкласти.

Тільки при такій картині світу ти можеш рухатись без ілюзорних парканів в своїй голові. Коли починаєш усвідомлювати свій рух і його швидкість, то починаєш помічати і тих, хто почав рухатись раніше. Хочеш, не хочеш, а ти будеш себе з ними порівнювати — це частина самоідентифікації. Щось тебе буде мотивувати, щось дизморалити. Хтось усвідомив себе набагато пізніше, в років в 30 і ти радієш, що маєш фору і прокинувся раніше. Але цей хтось в 60 мільярдер з світовою славою, а ти топчешся на початку шляху. Є і персонажі не надто високого рівня. Наприклад є письменник, який почав на 3 роки раніше. Тебе мотивує і те, що він пише і те, як він пише. Але з іншого боку ти бачиш вашу різницю в майстерності. Ти хочеш її скоротити. Є дівчинка, яка в 13 пішла з дому, пройшла багато випробувань і в 23 її ментальний рівень досяг тих вершин, про які ти тільки мрієш.

Взагалі в кожної особистості є певний поріг ментального багатства. Високий виглядає приблизно так: тебе покидають негативні емоції в своїх регулярних проявах( їх або зовсім немає, або проявляються дуже рідко), ментальні закони Всесвіту працюють на тебе виключно в плюс. Ти відчуваєш гармонію і достаток(як духовний так і матеріальний). Зі всім цим закріплюється відчуття душевного спокою і здатність його підтримувати. Ти розумієш багато правил, яких варто дотримуватись, щоб досягти бажаного ментального рівня. Але розуміти, ще не означає дотримуватись. А усвідомлювати не означає бути. Нічого не дається зразу. Це поступовий процес розвитку, в якому ти періодично оступаєшся, падаєш і знову встаєш. В таких падіннях і народжуються подібні роздуми.