один

Шкварчить шкіра, а дротяні пальці рахують секунди до кінця світу: ця інтродукція затягнулась, вибухи трансформувались у зойки відлюдника у дикій місцині, так вони розтягнулись луною в моїх пустих вушних раковинах. Зникаючи безвісти, не залишаючи по собі жодної сльози, занурююсь туди, звідки випірнула рибина сингулярності (вона проковтнула всесвіт, тому тепер абсолютно байдуже спостерігає за моїм інсценованим катарсисом своїм слизьким пружним оком). Коли все завершиться, я ж розпластаюсь океаном, омиватиму кожен пласт втраченої землі, примарного суходолу буття, а головне, його хворобливі зіниці, що давно уже не можуть витиснути з себе бодай іскру. Вода голодна, неприборкана: жадібно вп’ється своїми вустами в моє токсичне тіло й розчинить в собі всю його потугу, а натомість мені залишить первинне тло зародження чуттєвості. А поки повільно скриплять суглоби, мов не змащені коліщата каплиці: чи я там всередині, у океанічному лоні, чи то нависає наді мною небесний купол? Тут не існувало кордонів, а безкінечність всюди була однаковою.