Один

У перший день Прімуса по всій Террі пролунали сирени.

У міріадах світів, завойованих і підкорених Імперіумом Людини, говорили про поділ року, про час, розрізаний на тисячу рівних шматочків. Перша поділка, друга поділка, третя, і так далі, без змін чи символів, доки вага рахунку не досягала тисячі, і один рік не перекидався в інший. У світах нескінченної ночі або сліпучого дня рік був однаковим. В імперії, що охоплювала галактику, все інше було б безглуздим.

0000014.M31 - так уцілілі записи відзначили б першу мить того дня, проштамповану і виправлену для часової точності, стандартизовану і позбавлену будь-якого сенсу.

Але тут, у світі, де ніч, день і пори року дали людству поняття часу, старий рахунок все ще щось означав, як і момент, коли один рік помирав, а інший народжувався: Свято Дволикого, День Нового Світла, Відродження - і так далі, і тому подібне. Але довше, ніж пам'ять, він був першим з Прімусів, першим з трьохсот шістдесяти п'яти днів, що настануть за ним, днем надії та нових починань.

Хід того року почався зі снігу на північних мурах Імператорського палацу, де три брати-напівбоги спостерігали за нічним небом. Він почався зі світанкового світла і крижаного холоду, що проникав у кімнату на вершині вежі і ворушив розмальовані карти, які роздавав чоловік, старший за всіх, кого знав.

Почалося з вигуків сирен, спочатку однієї, високо на шпилях палацу, а потім їхній крик підхопили інші, по всій земній кулі, що обертається. Звук відлунював у космічних портах розміром з гору і виривався з вокс-рогів у глибоких шарах Атлантичних вуликів.

Він тривав і тривав, заспокоюючи руки людей, які їли і працювали. Вони подивилися вгору. У печерах під землею, під склепіннями вуликів, під шарами смогу, вони дивилися вгору.

З тих, хто міг бачити небо, деякі думали, що зможуть розгледіти нові зірки на небосхилі, і завмирали від обіцянки кожного проблиску світла: обіцянки вогню і попелу та епохи втрат. А зі звуком сирен поширився страх, безіменний, але все ж таки промовлений.

"Він тут", - казали вони.