no name.

no name.

@viergefolie

тривога, так само як і будь-який інший негатив(чи позитив) не потребує причин, фактично. хтось може відчувати тривожність в роботі вже, когось поглинає тривожність ще в школі, а когось - у сім'ї. "причини" для щастя чи нещастя - незліченні. бо ними стає будь-яка річ, яка просто підвертається. ті речі, які ми називаємо "причинами", тим, що робить нас нещасними або щасливими - лише умовності, які просто поглиблюють та матеріалізують, вибудовують та візуалізують у нашій свідомості наш власний емоційний стан. те, що ми визначаємо як причини ментальних хвороб - не є таким. вони є триґером, але не самопричиною. бо для когось цією причиною є щось одне. для когось - щось інше. але одне де виключає іншого та не заперечує. навпаки. воно існує поруч в взаємопов'язане, і ця різниця в відчутті та сприйнятті світу і є саме цим рушієм розвитку суспільства. культури. науки. кожної людини індивідуально - як особистости. і насправді, тільки тоді, коли ми зможемо поглянути на себе та свою позицію, емоції, переживання без зайвої серйозности та драматичности(why so serious, huh?), ми зможемо до кінця оцінити їхню значущість. ми не можемо навязувати свою думку чи оцінку - ні своєї зневаги, ні своєї бентеги(непозбувної бгг). ми маємо ділити їх та вчитися одне в одного - люди, які зневажають, мають учитися поваги та брати її в тих людей, яким надлишок турботливости стає непід'ємним тягарем тривоги та смутку. а останні - вчитися в перших легкости. не копіювати зовнішні виразники, вплітати в своє життя просто бездумно зкопіпащений відтинок чийогось життя, а підходити до навчання критично. осмислено. ми маємо зусередитися на добрі і на тому, що робить нас щасливими. кільтивувати такі моменти, почуття, речі, - створювати такі причини. натомість ми багато уваги приділяємо саме негативу. самі не помічаємо, як починаємо поклонятися йому. зводити в абсолют. і зневажати та відкидати цим те, що робить нас щасливим. звісно, такоє важливо й дати собі й посумувати та поплакати часом - це невід'ємна та потрібна частина роботи нашої психіки, тому що без неї ми не знали б щастя. але тут ми часто занадто глибоко дозволяємо собі влізти й застрягти. і вже можемо отримувати якусь мазохістську насолоду від уявляння себе такими всіма нещасними. я би не писала цього, якби сама не пережила такого моменту - коли переді мною стояв вибір - цілий вечір проплакати та "пожаліти себе", чи справді пожаліти себе та втілити свої переживання в роботі. хоча, це може бути цілком і відпочинок, який може включати в себе частину "поплакати", тільки, ну, я думаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі, - дозволити собі відчути цю межу. саме дозволити собі її відчути, тому що знати її неможливо. і так само в усіх. в усііііііх - ми всі такі. єдине що - нам бракує духу це усвідомити та почати щось дійсно змінювати. хакнути систему - в своїй свідомості, бо саме вона робить нас нещасними - і тільки коли ми всі дружньо її хакнемо(або хоча би по-одинці) - у світі щось зміниться.


Report Page