Влад Ноздрачов, подкаст Nextech. “Стоїцизм. Спосіб пережити будь-що”. Огляд подкасту
Нестор Копитко
= прямі слова автора
2021 - 310млн людей страждають тривожністю. Психічні розлади є причиною 14% смертей у всьому світі (~8млн щороку). Що цікаво, рівень росте з середньою динамікою 3-4% щороку. Раніше (15 років тому, допоки ми не отримали легкий доступ до інформації) - це був 1%.
Чому так?
Безумовно - це генетика, але стимулом до погіршень слугують саме зовнішні фактори. Серед яких: причини, що виникли у дитинстві; нездоровий спосіб життя; інформація (її об’єм і характер).
Об’єктивно, у еволюційних процесів було занадто мало часу - за останні 40 років ми змінили об’єм інформації, що поглинаємо, з щотижневої дози у газеті на щоденну ввечері по ТБ, а потім - щохвилинну у ТГ. Надто багато припало на останні півстоліття у розрізі мільйону років розвитку. Ми поки навіть зубів мудрості не позбулись, хоч звузили щелепи.
Наш мозок неадаптований до поточного “нормального” темпу менеджера.
Продовжуючи, Влад навіть наштовхує на бізнес-ідею: в країнах Європи існує дефіцит місць в психолоічних рехабах (aka ментальний санторій). Попит на стаціонарне місце в такому закладі переважає на 240% від фактичної можливості прийняти таких пацієнтів.
Блакитний океан для бізнесу виходить.
Як балансувати на судні і втримати кермо? Чи вирішить це питання стоїцизм?
Або - "як не встати у чергу в рехаб через півроку?")
Власне, й самому цікаво.що
Стоїки вважали, щоб знайти найкращий спосіб прожити життя, необхідно розбиратись у двох речах: у природі світу і своєму місці в ньому і, друге, у природі людського мислення - звідки з’являються ті чи інші думки і чи є вони слушні чи хибні.
Стоїки добре розуміли, що існує мало речей, які можна контролювати. Це за умови, що вони обмежувались локальною інформацією. Із умовних 10-ти фактів вони з важкістю приймали долю, коли про 9 їм потрібно судити які про ті явища, на які вони не мають впливу. Нам же складно змиритись, що зі 100 подій ми з потугою можемо вплинути хіба що на одну.
Тож, основною рівноваги “стоїцької сили” є фундаментальна теза, пізніше адаптована христианством: “Боже, дай мені спокій прийняти те, що я не можу змінити, сміливість, те що я можу змінити і мудрість, щоб зрозуміти різницю.
А якщо спроектувати це на себе, а не на “всевишнього”:
Щоб уникнути нещастя та розчарування - нам потрібно зробити дві речі - контролювати те, що в наших силах (переконання, судження, бажання, ставлення) і буде абсолютно апатичним до зовнішніх факторів, на які ми не маємо впливу
Основною різницею, звичайно, є “дай мені” і “нам потрібно”. Рівень відповідальності інакший.
Як нам зараз із цим бути?
Арістотель казав, що знання не є знанням, якщо вони не відповідають діями. Коли ми маємо уявлення про відверто негативні звички, але, тим не менше, нехтуємо цим переконанням, означає, що насправді ми цього не розуміємо. Тобто ми маємо не просто знати, а розуміти і застосовувати те, що описано нижче.
Тут ще й спрацьовує трік у нашому мозку - на етапі роздумів про бажання і плани, ми (мозок) вже частково уявляємо себе там, де все досягнуто. Отримавши лепту задоволення від того, які ми (потенційно) молодці, мотивації на справжні зміни не залишається. Тому важливо не обманювати себе.
Подумати - зробити, дізнатись - застосувати. Або, іншими словами: "Нє будєм гаваріть а плахом, лучше сдєлаєм" *фотка зека*.
Отож, ось що варто робити, щоб залишатись “на плаву":
Питати в себе “Що це в мене за реакція?”.
Стоїки рекомендують розвивати звичку аналізувати свою реакцію на події чи людей, чи сказані ними слова. Коли коментар/висловлювання викликає підгорання - ми мусимо глянути на це збоку. Створити простір для обмірковування: ми можемо на це вплинути? що буде, якщо ми постараємось вплинути? у цьому впливі буде користь?
Пам’ятати, що все закінчується, особливо матеріальне, фізичне.
Нове приємне взуття - сходиться і на третє носіння на ньому буде неприємна царапина чи морщинка на згині; люди, колеги, знайомі - можуть йти із життя буквально та метафорично. Це не означає, що потрібно заганятись про моменти, коли мешти тріснуть, а з кимось розійдуться шляхи, навпаки, це говорить про те, що потрібно надавати цьому моменту чи предмету більшу цінність, а не концентруватись на факті його плинності, який не дозволяє насолодитись тим, що відбувається, у повній мірі. Разом з цим, приймати цей явище як невідворотне та об’єктивне - “у цьому була цінність, я її отримав/пережив, але все має властивість закінчуватись, тож тепер час прощатись”.
Коли щось пішло не так - треба розуміти, що це було нашим рішенням і на моменті його прийняття, воно вже містило у собі якісь ризики.
На етапі планування проекту чи маркетингової активності я стараюсь визначати кілька сценаріїв, серед яких як позитивні, так і негативні, докладаючи зусиль у процесі реалізації до першого. Якщо результат був інакшим - то це ніяк (майже) на мене не вплине. Старався? - Так. Ймовірність, що не вдасться була? - Була. Так і сталось? - Так і сталось. Далі підвищу шанс успіху? - Підвищу. Неприродньо очікувати, що, реалізуючи апріорі ризиковану ідею, шанс втілення якої 1/10, ми постійно маємо потрапити у цю 1/10-ту. Розчарування - наслідок недостатньої уваги до передумов.
Немає змісту нервуватись зливі у дощовий червень, яка зруйнувала пікнік, ми ж не сподіваємось, що взимку буде 25+ градусів і ми поїдемо на озеро, вірно ж? Однакові речі, ідентично прийняте рішення, дещо різна ймовірність успіху.
Використовуємо будь-яку можливість, щоб чогось навчитись.
Тоді коли не потрібно переймати багато досвіду від когось, щоб зрозуміти, що пікнік в червні може застати дощ, для більш складних планувань варто оперувати більшою кількістю інформації.
Можна обуритись на те, що інстаграм-магазин не "вистрілив" чи щойно сформована команда на проекті показує погані результати, а можна завчасно використати вільний час, щоб проконсультуватись у спеціаліста і зрозуміти, що продукт під магазин вибраний невірно, скрипти продажу не ок, а, у іншому випадку, ієрархія в команді взагалі не підходить під такий тип проекту.
Це дозволить оминути апріорі програшну ідею чи зробить реалізацію більш грамотною і дозволить наблизитись до позитивного сценарію (разом із тим, розуміючи , що все одно є шанс на невдачу).
Як на мене, це правило стосується не тільки конкретних знань, а й дисцпліни, загартованості, навичок, інструментів, які ми можемо формувати протягом дня органічно, а не тільки тоді, коли перед нами стоїть конкретне стратегічне завдання.
Хитає - подихай.
Образу, похвалу і пристрасть варто приймати з холодною головою. Запинитись говорити чи діяти, та почати думати. Відсторонитись від подразника на стільки, на скільки це можливо. Лише після після того, як перестало “хитати”, і вдалось “подихати”, варто діяти.
Паузу між вибором та емоцією береже час та нервові клітини
Дивіться на ситуацію з іншого боку.
Звичайно, легше зберігати спокій, коли щось відбувається не з нами. Та й фізіологічно ми не здатні на таку емпатію. Але коли ми отримуємо якийсь удар, потрібно розуміти, що ці речі вже відбувались із кимось, ми не є конкретною мішенню цією проблеми. Коронавріус не хотів на шкодити саме тобі, він просто так живе. Ти - не жертва, а інструмент виживання.
Звичка дивитись зі сторони і поставити свою проблему в загальнолюдський контекст дозволить ставитись до речей з більшим прагматизмом та спокоєм.
Говоримо мало й по суті.
Плітки були потрібним нам раніше, тоді коли в рамках свого племені нам потрібно було готуватись до поведінки, ставлень інших людей. Від них залежало наше виживання, але тепер обговорення інших, неважливих нам людей, є не більше, ніж затиканням дір у розмовах на противагу справді важливим діалогам.
Та й не зовсім чесним та об’єктивним є обговорювати осіб тоді, коли вони не мають слова у діалозі, можливості впливу на нього.
Правильні друзі.
Для себе трактую "правильні" які ті, які поділяють ті ж цінності.
Образи зустрічайте гумором.
Самоіронія для образ, а вдячність для конструктивного діалогу.
Про себе не кажіть багато.
“Вчинки розповідають усі потрібні історії”.
Говоріть і не засуджуйте.
Ми маємо відрізняти реальні факти, з якими можемо погодитись і які підтверджені власним висновками, та просто популярні поверхневі судження.
День пройшов - оціни його від 1 до 10.
Сну не дай прийти на очі, поки все що за день зробив не роздивишся. В чому зайшов за межу, що зробив, який долг виконав, а який ні. З чого почав - розбирай один за одним, кайся дурному, радій доброму.
Із власного досвіду:
- Дні прооходять повільніше, коли відкладаєш їх собі у пам'яті таким чином. Життя більше стає
- Відчувається контроль за дійсністю
- Розчаруванням прожитим днем стає обґрунтованим. А коли раціоналізувати негативну оцінку, то незадоволення перетворюється з тривоги/рефлексії у зрозумілі виклики, з чим жити однозначно легше.
Фокусуйтеся на зусиллях, а не на результатах.
Лише зараз зміг для себе зрозуміти цю цитату, до цього ставлячи на противагу позицію, що лише мета/ціль/kpi/ може бути єдиним мірилом зусилля, а не факт його прикладання. Втім, беручи до уваги минулі правила, на досягнення цілі може впливати безліч зовнішніх факторів, що відстрочать її досягнення. Але якщо їх ігнорувати в умовах, коли не вдалось досягнути бажаного, емоційний стан в такому випадку буде відповідним.
Тому основним завданням є докладати зусилля і вимірювати успішність об’ємом зусиль, який потрібен для досягнення мети, максимально забезпечуючи можливість їх докладати, але беручи до уваги об’єктивні зовнішні фактори, які можуть впливати на цей процес.
Тож не варто нервувати через недосягнення мети, якщо раніше були покладені всі потрібні зусилля і фокус на її досягнення.
Та й ресурс, витрачений на думки про результат, можна зберегти на обмізкування про те, як надавати найбільш ефективних зусиль чи як створити умови для того, щоб ці зусилля відбувались згідно плану
___
Аутро не буде, бо не знаю як його написати. Сподіваюсь, було корисно