Муза

На самоті, коло вікна, в затишному ресторані Лондона сиділа Вона. І плакала, бо день був такий прекрасний, і світило сонце, і все було чудесно, і все було так несправедливо.
Весь біль і розпач світу в її очах відлякував допитливих офіціантів, які крадькома стежили, чи не шпигунка часом вона.
Ні, вона не шпигунка, а Муза її Яна.

Її Ян...

Його забрали на війну і він не встиг домалювати свого шедевру — Її з квітами білосніжних півоній біля відчиненого вікна. Без одягу, звісно ж. Бо тільки так він її малював.
Його забрали на війну і вона вже два роки живе у зимі. Не хоче бути гарною для когось ще. Вийти заміж просто щоб вийти. Вона чекає і ні хвилини не вагається, бо безмежно в нього вірить.
Так, як вірила тоді, коли він вів її зі заплющеними очима на дах, їхнє перше побачення і зоряне небо лише свідок її дитячої радості.
Так, як вірила тоді, коли він вперше прийшов до неї вночі під будинок п'яний. Тоді його вкотре вигнала дружина і Вона без вагань його пустила.
Так, як вірила тоді, коли вперше йому віддалася. Коли вп'ялася руками так міцно у його плечі, що на них полишалися сліди від нігтів. І після того так само вірила кожному його поцілунку, якими він обдаровував її... і тепер його, тіло. Без війни здалась в полон найзухвалішого і найбіднішого художника Лондона.
Після своїх змін у лікарні вона чимдуж бігла на інший берез Темзи і задихана вбігала в його студію, дорогою знімаючи свій одяг.

Так, як вірила тоді, коли знепритомніла на роботі під час нічного чергування і сестра Джоанна оглянувши її, сказала: «Бережись тепер, бо вагітна». І зранку він чекав її біля лікарні з букетом улюблених півоній з церковного подвір'я, бо не мав грошей, щоб купити. Кинулась тоді в його обійми і закричала: «Ян, я при надії! Ти будеш батьком». І сльози радості обох заполонили ранкові порожні вулиці міста.
Він зацілував її до шаленства і пообіцяв, що в той же день розлучиться з дружиною, забере свої речі і переїде на студію, яку вони облаштують під свій дім.
І хоч з дружиною їх офіційно розлучила тільки її смерть від сухот через 6 місяців, Вона ж, одначе, і тоді йому вірила.

«Я хочу тебе намалювати... Ні, послухай, це має бути шедевр. Щось розкішне, чого я досі не малював. Ти хочеш?»
А Вона не могла не хотіти.
І тоді він щовечора після того, як кохався з нею, брав пензлик в руки і малював...
А Вона позувала і лебеділа, що хоче, щоб народився син.

А потім вона перестала вірити в Бога.

Його забрали на війну через 2 місяці.
Падав дощ і Вона поверталась з лікарні. Сльози змішувалися з дощем і котились по її холодному, застиглому в гримасі болю, лиці. Її любий Ян...
Вона приходила після роботи в пусту студію, лягала в холодне ліжко і ковтала сльози відчаю.
Через кілька тижнів вночі у неї почалась кровотеча і Вона втратила свого сина. Бо так собі хотіла знати. Що носила під серцем сина.
Тоді зібрала всі свої речі і добровільно зруйнувала все, що з фантастичними зусиллями намагалась втримати. Вона пішла.

Пішла, бо звинуватила себе в тому, що не вберегла дитину Яна.
Пішла, бо вся студія тиснула на неї щасливими спогадами. І Ян приходив до неї у снах, а ще в запахах, звуках і відчуттях самого міста. Нагадував їй про щастя запахом дощу, який вистукував по старому даху і розпеченій бруківці. І солодким ароматом цукрованих пиріжків, які продають по дорозі на роботу. Кислувато-молочним духом дерев в парку, де вони завжди гуляли. І навіть туркотанням голубів, які прилітали на балкон.
Ян був по всьому місту. Та все ж його відсутність лягла на її серце важким тягарем глибокої депресії.
І вона пішла.

Переїхала до тітки в Уельс і два роки жила в зимі. Обірвала всі зв'язки з тою реальністю і почала все спочатку. Чи то радше, добрела до кінця. Перестала усміхатися, знайомитися і спілкуватися без нагальної необхідності. Була живим привидом.

Зі задуми її вивів обережний офіціант, який спитав, чи мем чогось бажає.
Ні, не бажає.
Кілька тижнів тому їй прийшов лист. Від нього. Він в Лондоні і хоче зустрітися.
Вона не могла не хотіти.
Вона допила своє просекко і побачила його. Його великі і блискучі очі вона б впізнала навіть у натовпі. Надто великі і надто блискучі. Він помітив її і рушив до її столика.
Повітря сповнилося очікування і страху.

— Емі...,— і вимовлене її ім'я заповнило простір тривалістю в два роки.
— Ян, я...
— Емі, не плач, бо я люблю тебе.

***

— Що б ти сказав Творцеві, якби його побачив, Яне? Ти віриш, що він існує?
— Я б... знаєш, я б йому подякував. Ми ж колеги з ним, з творчої точки зору — все це розкішно. Достатньо подивитися на заходи сонця, які ніколи не є схожими і зразу впізнаєш почерк Генія.
Він потягнувся до попелястого кольору, бо якраз закінчував малювати її блискуче волосся, яким бавився вітер, що долітав з відчиненого вікна. Перевів погляд на її оголені руки, які міцно тримали букет білих півоній, усміхнувся, прикривши очі...
— Хоча... що там заходи сонця... Жінки! Ось що справді розкішно!