Любов

Коха́ння або Любов — почуття глибокої сердечної прихильності до особи[1][2].

Походження слів «кохання» і «любов»

Дієслово «кохати», від якого утворено йменник «кохання», відоме всім слов'янським мовам: біл. кахаць, рос. кохать («доглядати»), чеськ. kochati, пол. kochać, церковнослов. кохати. Походить від прасл. *koxati («доглядати, дбати»), пов'язаного з пра-і.е. *kos/kes («чесати», «скребти»), від якого також йде праслов. *česati («чухати, чесати»). При такому поясненні поняття ідентичне поняттю «грумінг» в поведінці приматів та низки інших ссавців. Не виключений вплив польського значення слова на його українську семантику. Пояснення самого слова як полонізму непереконливе[3].

Слово «любов» (давньорус. любовь) за походженням є знахідним відмінком давнішого любы («любов, кохання»)[4]. Утворене від дієслова *ljubiti («любити», «бажати») або йменника *ljubъ («милий, любий»). Похідні слова існують у всіх слов'янських мовах: біл. любоў, любіць, рос. любовь, любить, пол. lubić, чеськ. líbiti, верх.-луж. lubić («давати обітницю»), ниж.-луж. lubiś (так само), болг. лю́бя («люблю»), серб. љу́бити/ljubiti, хорв. ljubav, ljubiti, словен. ljúbiti[5]. Праслов'янські *ljubiti, *ljubъ, *ljuby походять від праіндоєвропейського кореня *leubh («любити», «кохати», «бажати»). Споріднені з лит. liaupse («повага», «похвальна пісня») і liaupsinti («вихваляти»), прагерм. *leuba («любий», «приємний»), гот. liufs («любий», «приємний»), lubains («надія») і galaubjan («вірити»), дав.-верх.-нім. liob («любий», «приємний») і lob («похвала»), нім. lieb («любий», «приємний»), Liebe («любов») і liebe («люблю»), дав.-англ. leof («любий») і англ. love («любов», «люблю») і lovely («любий», «приємний»), дав.-інд. lubhyati («жадає») і lobhayati («збуджує бажання»), лат. libet і старолат. lubet, lubere («мені подобається»), алб. laps («бажаю, жадаю»), грец. λυπτα, «люпта» («гетера», «розпусниця»). Висловлювали також версію про германське походження цього слова у слов'янських мовах (непереконлива)[3].

Семантика терміна

В українській мові в дорадянські часи семантично розрізняли кохання як пристрасну емоцію та любов як слово загальнішого значення: кохання має тілесний та пристрасний контекст, любов може і не мати контексту пристрасті. Термін любов, зокрема, досить часто використовували у контекстах «любов до Бога», «Божа любов» тощо. Кохання і любов визначали або як стан особистості (закоханість), або як інтенціональну спрямованість на об'єкт любові: є суб'єкт і його почуття до іншого, при цьому виключали контекст «між», допускали наявність одностороннього почуття кохання.

Так, у словнику Б. Грінченка кохання це:

любов, любовна пристрасть;
улюблений предмет, коханий або кохана;
виховання, плекання, вирощування (дітей, тварин, рослин)[6].

У радянські часи слова кохання та любов визнали тотожними і почали визначати як почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі[7]. Таким чином, було здійснено спробу елімінації теїстичного контексту слова «любов», а еротичну інтенціональність кохання обмежили суто гетеросексуальними почуттями (див. також гетеросексизм). Таке тлумачення слова можна побачити й у сучасних українських словниках[8], хоча це й не відповідає сучасній розмовній українській мові — його вживають і в гомосексуальному контексті, а також до деяких інших стосунків. Також, доведено, що гомосексуали здатні до почуття кохання, як і гетеросексуали[9][10][11].

Серед інших смислових контекстів кохання слід відмітити такі:

стійке, інтенсивне почуття суб'єкта, фізіологічно зумовлене сексуальними потребами[12];
відчуття сильного сексуального та романтичного бажання і потягу до людини, з якою індивід схильний утворити пару;
сексуальна пристрасть, сексуальне спілкування, любовна поведінка[13];
почуття сильної прихильності, викликане принадливістю або захопленістю іншим, виключною сердечністю або відданістю до об'єкта;
ніжність до об'єкта;
емоційне відчуття схожості або спорідненості з об'єктом[13][14].

Кохання у психології та сексології

У психології та сексології, як правило, йдеться саме про кохання як емоцію сильної (палкої) прихильності й особистої відданості об'єкту кохання[15],[16].

Важливими аспектами кохання є повага та турбота, і їх наявність дозволяє відрізнити позитивне кохання від кохання-хвороби, свого роду манії. Частину кохання зазвичай складають відкритість, спільність інтересів та бажань (сексуальних чи будь-яких інших), інтенсивність яких може бути виражена у кожному конкретному випадку різною мірою[17].

Теорії кохання

Біологічна теорія

Добре розроблена т. зв. ендорфінна теорія кохання, згідно з якою в організмах людей, поглинених коханням, виділяється велика кількість ендорфіну[Якого?], хімічно подібного до морфіну (і також героїну), і це стимулює приємні почуття від стану закоханості[18].

Теорія тріади

Психологічні моделі кохання визначають його через наявність тих чи інших емоцій або особистісних складових.

За Робертом Стернберґом (Robert Sternberg), коханню притаманні три ключові компоненти:

симпатія (інтимна близькість), яка складається із надання й отримання взаємної емоційної підтримки партнерів, а також інших видів поведінки, що складають теплоту у любовних відносинах — відвертого та чесного спілкування, здатності ділитися горем та радістю, відчуття спільного щастя від спілкування, уміння дорожити улюбленою людиною;
пристрасне захоплення охоплює не тільки сексуальний компонент відносин (хоча і, як правило, передбачає його — як своєрідне сексуальне споживання), а також потребу у самоповазі, встановлення стосунків з іншими людьми відповідно до спільних диспозицій любовної пари;
рішення/зобов'язання (беззмістовне, або ж порожнє (empty) кохання), котре передбачає рішення про те, що певна людина любить іншу, а також зобов'язання у довгостроковій перспективі зберегти це кохання.

Залучення двох людей до любовного зв'язку оцінюється на підставі збігу їхніх тріад; сильне відхилення свідчить про дисбаланс і можливість виникнення проблем[19].

З огляду на модель тріади, кохання може включати одну, будь-які дві або всі три компоненти. Суто «романтичне» кохання передбачає як глибоку інтимну близькість, так і пристрасне захоплення об'єктом любові, проте не обов'язково із дотриманням зобов'язань; «фатальне» кохання — поєднання пристрасті та зобов'язання любити, але може бути і без повної інтимної близькості; любов-дружба — єдність інтимної близькості та зобов'язань, за відсутності («перегорілості») пристрасті. Найгармонійнішим є, згідно з цією моделлю, довершене кохання як поєднання усіх вимірів тріади[16].

Кохання як прив'язаність

Теорія кохання як прив'язаності ґрунтується на гіпотезі, що усі любовні зв'язки повторюють прив'язаність між матір'ю та немовлям. Згідно з таким підходом розрізняють:

спокійне кохання впевнених у собі людей, яких не турбує можливість опинитися кинутими (56%);

неспокійне кохання недовірливих індивідів, які не бажають підпустити до себе надто близько інших людей (25%);

кохання, яке можна охарактеризувати як знервоване чи амбівалентне (19%).

Замкненим, недовірливим людям неприємна занадто велика близькість з ким-небудь і їм важко повністю відкритися партнерові. На відміну від цього знервовані коханці не впевнені у міцності відносин. Їх весь час турбує думка, що партнери насправді їх не кохають або не хочуть залишатися з ними, кохання таких людей часто стає настирливим і нестерпним[20].

Типи кохання

Ерос
Альтруїзм
Дружба
Батьківська любов
Нарциссизм

Філософія говорить про три види кохання (широко застосовувані на означення кохання грецькою мовою): «eros», «filia», «agape».

Ерос — симпатія, потяг, шаленство (наголос «я»), чуттєве кохання, спрямоване на те, аби пережити задоволення, насолоду. Однак, згідно з Платоном, хоча це кохання й проявляється через споглядання тілесної краси, воно має перейти в етап прослави найвищого і божественного буття. В неоплатонізмі ерос є імпульсом, який спонукає душу переступити світ чуттів і розуму.

Філія — дружба, почуття солідарності; має альтруїстичний характер. Це турбота про особу, яку любимо. Ерос звертається до краси, філія до добра, передовсім морального добра. Філія це духовне особове кохання.

Агапе — має щось вийняткове у порівнянні з еросом і філією: це її походження, її надприродна і божественна суть. Кохання направлене на віддання, дарування без розрахунків.

Ерос, філія та агапе пов'язані між собою. Філія без агапи стає поверховим егоізмом.

У християнському вченні розрізняються такі види любові:

Кохання-пожадання (лат. eros, amor concupiscentiae) — може мати чисно тілесний, матеріальний характер, жадана людина має задовільнити тілесні прагнення. Маємо тут справу з коханням, яке отримуєш.

Кохання-уподобання (лат. amor complacentiae) наголошує насамперед почуття захоплення, причарування, визнання. Може поєднуватися з пожадливістю, але може теж бути чистим уподобанням без бажання взяти все для себе. В цьому коханні є місце на те, щоб «дати», а не лише отримувати, є готовність до жертви.

Кохання-доброзичливість (лат. amor benevolentiae) називається також «коханням доброї волі» — воно спроможне давати, не сподіваючись на відплату. Суттєвим тут є спрямування волі на здійснення добра для даної особи. Таке кохання є абсолютно безкорисливим. Християнське кохання до ближнього є типовою формою такого кохання.

Кохання-дружба (лат. amor amicitiae, filia) або альтруїстичне кохання. Таке кохання прагне добра і повноти існування для приятеля. Це вимогливе кохання, яке наказує долати вади і жити повнотою життя.

Милосердне кохання (лат. agape, caritas) — це кохання, яке творить добро, перемагає зло, лікує та втішає. Цим коханням Бог наповняє наші серця, коли завдяки благодаті з власної волі приймаємо дар відкуплення. Милосердя є фундаментом для правдивої приязні. Особливим видом цього кохання є подружнє кохання, в якому чоловік та жінка віддають себе одне одному.