Lora

Впав у густі зарослі навпроти чагарника, більш за все, мертвого із середини. Приблизно четверта ранку, судячи з пари на видиху. Звідки прийшов, куди рухаюсь - питання поки не важливі, проте надокучливі.  Враження, ніби щойно тут опинився, але по відчуттям - зношую чоботи вже доволі довго: ступні вібрують, ікри на межі судоми, спина відмовляється триматись. Точно, в дорозі близько доби, по-іншому втома не отримала б стільки контролю. Ймовірно, весь цей проміжок, з невідомого до нині, провів подалі від себе, десь на межі роздумів, хоча з ними та сама проблема - жодного не пригадаю. Дивно, переміщатись з подібною розсіяністю, знаходячись у таких умовах, воістину фатально.

Світла достатньо, попри відсутнє сонце. Небо -  чисте, без жодного пернатого. Довкола не стільки гарно, скільки незвично - висока трава, дерева посаджені навиворіт - коріння намагається тягнутись у вись. Спробував розгледіти червів чи іншу живність у маленьких отворах, бо “гілля” неприродньо жваво тремтіло, але марно. Довелось піднятись, підходячи ближче, озирнувся. Різкість на реаліях зіпсувала плівка. Нізвідки, перед рогівкою з’явились знайомі фрагменти короткометражної історії. Гострим болем врізались у сингонію пам’яті небажані спогади і почали переписувати захисну фіктивщину на дійсність, перев’язуючи звивини наново. 

‘ Лора. Я шукаю Лору. Нарешті знайшов галявину з відео ’

Як тільки картинка починала промальовуватись, гвіздок все глибше забивався у скроню. Зводило щелепу. Критична помилка -  відмовитись від минулого, а потім випадково натрапити на його слід, але ж свідомого у цьому мало.

Дістав телефон, вже п’ята. Відкрив телеграм. Знайшов. Останній пост, відео опубліковане день тому:

“Дві дівчини. Одна стоїть біля лахміття, друга знімає. Вони спалюють щось у металевому відерці, на якому зробили напис маркером. Маркер, до речі, горить краще, ніж здавалося. Якість лайно, не розібрати. Закадровий голос просить полити бензином ще, так багаття стане яскравішим, а метафора зрозумілішою. Натомість, інша, що в кадрі, чинить зовсім не те, вона бере стару світлину підносить до полум’я, займається кутик і потім, коли фотопапір сильніше розгорається, підкурює ним цигарку...”

Спробував стати на місце дівчинки-оператора, згідно кадру. Теоретично, вона знаходилась під корінням того дереве, там ще трава досі влежана - скинула куртку і вмостилась на неї. Що ж, скинув свою, сів і продовжив аналізувати.

“...на задньому плані добре помітні одинокі тополі. Їх непогано гойдало від вітру. Попри фокус на багатті, обрій яскраво освітлював червоним місяць, і рухи стовбурів хороше ловила периферія...”

Телефон якогось біса вирішив перезавантажитись. Перемотав на декілька секунд раніше.

“...вони гойдались у різні боки, чомусь раніше це не кидалось в око, але, бляха, вони гойдались у різні боки. Ні перша, ні друга того не помічали. Їм байдуже. У кінці відео, Лора бере маленьку каністру з під молока, в якій, вірогідно, бензин, відкриває і кидає у відро. Псевдо напалм у польоті розлітається по траві, б’ється і перевертає багаття. Все, чим багатий кадр, спалахує.”

Переношу погляд на місце, де повинно бути хоч щось, проте там пустка. Точніше, там гуща високих плоских стебел у пів мого зросту. Якась нісенітниця. Мо це не тут. Хоча…

Піднявши очі, затамував дихання. Серце намагалось вирватись подалі від тіла. Тополі рухались незалежно від вітру, асиметрично і вільно. Неквапливо підводжусь, акцент зору опускається нижче. Щось велетенське рухалось під ними - гігантське коріння, схоже на постать людини. Я заземлився у ту ж траву і рачки спостерігав за маренням.

На долонях відчувалась тепла волога. Перевернувши їх, помітив густу, майже ідеально чорну, рідину, колінам пощастило менше - штани були просякнуті нею. Від переляку, відповз назад і готувався бігти, але холодна тінь накрила галявину і щось притиснуло до землі. Скелет не витримав. Болото поглинуло.

Ось де попіл і кров.