Крах

Мене звуть Микола Андрійович Перепелиця. Точніше звали. До того часу як ядерні бомби сусідів не полетіли на нашу неньку й половину Європи. До того як США не відповіла їм за порушення ядерного паритету й не розкошломатила півсвіту разом з Євразією й самою блаженною Америкою. Тепер же я просто Блукалець. Так звуть мене ті, хто вважає мене своїм другом. Вороги ж не звуть ніяк, живуть вони недостатньо щоб дати мені хоч якесь ймення.

Де я? Біля розвалин Луцька. Куди йду? До розвалин Києва. Хех, усюди тепер розвалини мабуть. Там, на Дніпрі, вже мала б зникнути залишкова радіація, що впала смертельною імлою, коли ядерна боєголовка розірвалась над головами наших парламентарів прямо під час засідання Ради, поховавши всю Банкову під уламками колись величних будівель. Вони й досі там, кажуть в той час вони збіглись в бункер, щоб переждати. Однак не вийшло. Тепер усі 450 - трупи. Поховані там як в урбаністичному кургані, не забравши з собою в могилу ні дрібки з накраденого, отриманого чи створеного. А я, той хто страждав і від їх рішень - досі живий.

Якщо звичайно виживання серед рейдерів, покручів від радіації і хімічних бомб, кинутих РФ на додачу до ядерних та пустельної, розтерзаної землі можна назвати життям. Бреду собі по опромінених лісах, ковтаю жовтаві гіркі пігулки щоб не здохнути від мерзоти, якою тут світиться кожен кущ і гадаю свою думу... Все ж добре бути живим, як би то не було. І нехай навколо купу гидоти — як неорганічних, так і цілком органічних і навіть мислячих небезпек, що лишень і ждуть, щоби забрати твої пожитки, одяг і швидше за все життя. Гра в російську рулетку зі світом — от тільки патронів у барабані 5.

Однак, це краще ніж смерть. Я її завжди боявся. Ще з того часу коли мені було 8. Коли моя мама конала від раку нирок, лежачи в обласній лікарні, батько щодня приводив мене до неї. Він хотів щоб я пам’ятав її незважаючи на те, якими будуть спогади. Мабуть батечко був правий — люди завжди мають жити далі хоча б в спогадах своїх близьких. Однак цей епізод, її жовтаві впалі щоки, темні синці під очима, тихі слова:”Підійди, коханчику, дай побачу тебе останній раз” - усе це зростило в мені страх.

Я вже давно не прокидався ночами, не відчував його явно, однак темний подих страху завжди пеленою вився над усім моїм життям. І пелена ця лиш обважніла від Краху. Крахом більшість з нечисленного тепер населення України на диво одноголосно називала всю ту катавасію, що скінчилась вибухами над нашими містами й забруденням більшості світу усією тою гидотою, яку тільки могла придумати людина. То був справдешній крах, однак навіть він не заслуговував згадки саме з великої букви.

Ім’я підходяще. Однак Крах не в ядерних боєголовках, не в смерті мільйонів, ні. Як казав Преображенський:”Разруха не в сортирах, разруха в головах.” Так і тут — навіть на грані виживання ми не здатні консолідуватись, зробити хоч щось. Чубитись і гризтись, битись за ресурси — наша ніша. Винити в всьому світ — також. Хоча протягни один руку — підіймуться інші й жити стане хоч трішки легше. Та це не наш шлях.

Мабуть лише ми, люди, у всьому всесвіті могли досягти захмарних висот а потім усе так споганити через власні амбіції. Хоча звідки мені знати, контакту так і не було. За небом все глухо, ніякий розум, особливо інопланетний тепер уже точно сюди не поткнеться. А значить надія, вона тільки на себе. Людство, вигрібай своїми силами. Привал закінчується, графоманія теж, пора рухатись далі.

27.03.2027

Молочно-біляве сонце підіймалось над лісом. Рання весна потрохи топила сніги й ті перетворювались в мутні струмки, стікаючи поміж дерев і перетворюючи землю в живе агресивне коричнево-чорне чудовисько, що тяжко й знехотя відпускало підошви жертв, які осмілились ступити в його простори. Серед дерев з бокової стежки до розбитого шосе, що дещо вивищувалось над загальним ландшафтом, ішов похмурий чоловік з синявими від щетини щоками років 50-ти у камуфляжі й зеленкавому плащі.

За спиною його висіла воронена гвинтівка, дещо відхилена вбік через великий клунок, з якого витикався дермантиновий куток товстого записника. Він вийшов на шосе та витягнув самокрутку, обгорнуту в бурий газетний папір. Почиркавши трішки кресалом побитої запальнички, він спромігся витягти з неї слабкий вогник, що перестрибнув на цигарку. Затягнувшись, чоловік скупо випустив дим через тоненьку щілину між губами й зітхнув. “Іще один день без душі навколо”-мовив він до себе. А сонце і далі котилось по небу, що наче пожоване лютим звіром майоріло підпалинами й синцями.

За кілька годин зеленкавий плащ вже миготів біля невеличкого селища, будинки в якому були розкидані наче випадково, більшість будівель були закинутими, однак обабіч одного з них, біля криниці, стояли двійко з автоматами. На їх головах були чорні балаклави, рукави тілогрійок же були обв’язані жовтими брудними стрічками. Побачивши молодиків, чоловік скинув гвинтівку з плеча і взяв одною рукою, опустивши донизу дулом і почав обережно рухатися у їх напрямку. Ті помітили його й розвернулись, наставивши дула своїх АК й переглянувшись.

-Хто будеш, дядьку. Як звуть?

-Моє ім’я потібне лиш мені. Зви мене Блукальцем. Хто ви?

- Ми влада. На найближчі 50 кілометрів іншої нема. - сказав один з них, сплюнувши Блукальцю під ноги. Інший же наче від спеки, стягнув балаклаву. Показалось замурзане лице, очі були наче осоловілі. Молодику було років 20.

-Не люблю коли на мене наставляють зброю, хлопці. Може все ж опустите автомати, поговоримо спокійно? - відповів чоловік, знову закинувши свою “Сайгу” на плече.

-М-м. Говорим тут ми. Ти маєш слухати. Значить так. Ми — преставники коменданта Здолбуніва, що заправляє цим округом. Оскільки ти не звідси, всі наші мають аусвайс — ти має платити за прохід або чалапати назад. Ну або ми тебе пристрелим при спробі втечі, ха. Чим розплачуватись будеш, дядьку?

Блукалець насторожився. Він не хотів розставатись з жодними припасами, однак і вбивств на своїй невіруючій душі теж не хотілось мати. Та ще й великими шансами отримати кулю в стегно й опинитись на самоті пораненим чи гірше того відправитись до всіх святих. Доводилось робити тактичний вибір.

-Гм. Батарейки вам підійдуть?

-Ага. Добре, а тепер пройди за нами на задній двір, треба тебе обшукати, раптом ти шпиг чийсь, га?

Чоловіку довелося згодитись. Один з молодиків обійшов його і став ззаду, тикнувши дулом автомата у спину. Інший же театрально покрутивши зап’ястям і вказавши на хвіртку, що вела в сад обабіч скошеної, однак достатньо цілої й чистої порівняно з іншими хати.

-Чалапай туди. І пошвидше. Ми сьогодні добрі, все буде швидко.

Блукалець знизав плечима й кивнув. Трійця пройшла в сад за хвіртку, там стояло троє столів, повністю завалених різноманітним начинням — від кип’ятильників до патронів та зброї. Збоку купами лежав одяг, валялися автомобільні шини а в багняній калюжі купалися старі книжки.

-Нащо ж ви так з книжками? Вам ще цивілізацію відновлювати...-ледь іронічно мовив Блукалець.

-Не будь таким розумником, старий. Давай свій клунок, будем перевіряти.

-Ось. - знявши рюкзак з плечей, відповів чоловік. Його погляд став дещо відстороненим. Він оглянув сад. Яблуні ще не мали цвісти, та мабуть після того як весь світ став з ніг на голову їм стало усе одно на будь-які правила. Майже на кожній росли дивні викривлені квіти зеленкаво-синього кольору. Дві з них, що стояли прямо обабіч столів сплелись вітами, утворивши склепіння, що пропускало вниз лиш трішки світла у невеличких проміжках між скривленими гілками. Яблуні виглядали точно сіамські близнюки, що в журбі притулились одне до одного, плачучи. Його погляд упав на дальній куток саду. Там білів якийсь клунок, трішки присипаний землею. Над яким вились мухи. Блукалець рухнувся подивитись що там. Молодики були надто зайнятими інспекцією його сумки, викидаючи з неї речі та кидаючи їх на стіл, інколи хихотячи з тих чи інших знахідок, тож чоловік безперешкодно пройшов до кутка, що здався йому дещо дивним. Підійшовши ближче, Блукалець сполотнів. Нудота підступила до його горла.

Знахідкою виявилось немовля. Його велика, кутаста, неправильної форми голова, з жовтавими очами з котячими зіницями, була прострелена. Навколо дірки посеред лоба червонявою наче глина кіркою застигла кров. З блідого тіла та фіолетових трупних плям було видно, пройшло біля тижня від смерті цієї покрученої та стражденної істоти. Покрученої, та все ж людини. Поруч з немовлям виднівся невеликий пагорбець з недавно перекопаної землі. Безіменна могила. Блукалець заціпенів, однак глузливий голос одного з молодиків, що підкрався ззаду вивів його з трансу:

-О, ти мутантеня знайшов. Правда ж страшне, га?

Блукалець промовчав. Він все ще стояв спиною до хлопця, чоловікові кулаки рефлекторно стиснулись.

-Тут двоє дівок йшло через блокпост коротше. Одна несла згорток, я ще подумав прямо як немовля. Прошмонали їх, забрали згорток, а то й справді немовля. Покруч. Нелюдь, сука, нелюдь. Ненавиджу таких — не люди вони, так... Як це слово було... А, пародія. Паро-оодія на людину. - протягнув він, ніби повторюючи чиїсь слова. Та й встрелили його, щоб не плодилось далі. А дівка оскаженіла — не хотіли ми її кінчати, однак прийшлось. Накинулась на мене з Славком, почала бити, оно мені щоку порізала своїм нігтем. Ну й пристрелили її випадково. Самооборона, Бог не покарає... Наче. Поховали по-християнськи. Он де могила, бач. А немовля нащо ховати — воно ж не людина. Ось і лежить. Треба сказати Славку щоб викинув те до чорта. А друга дівка... Взяли її до себе, куди їй самій йти далі. Е-е-е... Ти мене слухаєш, дядьку?

Тактичний вибір пішов до чорта. Туди пішли й колишні спокій та самоконтроль — усе затуманилось гнівом. Блукалець рвучко розвернувся й вхопився за дуло автомата, відвідвши його в сторону. Лівою рукою він зацідив молодика по пиці й рванув автомат на себе. Від несподіванки хлопець навіть не стріляв, тож автомат вдалося відкинути вбік. Чоловік зняв з плеча “Сайгу” й ударив йому прямо в лице прикладом. Той заточився, його напарник вже біг до них, палячи з автомата в небо. Блукалець вистрілив лежачому в голову, той стрепенувся й звалився долілиць. Другий лиш встиг підбігти як зразу потрапив під приціл “Сайги”.

-Автомат донизу, хлопче. Славко, так?

-Ага. А ти один з цих, мутантолюбів... Ну що, я вас не засуджую. Кожен робить як знає. Андрій би тебе зразу пристрелив якби знав. вказав він на тіло свого друга внизу. -Та я, я нікого не засуджую. Пусти, га. То він немовля вбив. То все він.

-Скажи мені одне, - крізь зуби мовив Блукалець. - Хто вбив матір?

-Теж він — швидко пролепетав Славко.

-А якщо подумати? Я люблю чесність.

-М-м-м. Я. Але то випадково. Я не хотів. Вона ледь не вбила Андрія, сука.

-Знаєш, випадковості стаються дуже часто. - відповів йому Блукалець і кулі прошили тіло Славка. Той упав горілиць, з його тіла сочилася кров. В очах же назавжди застиг страх. Блукалець підійшов ближче і заглянув тому в лице. “16. Тепер 16. Скільки ще крові буде на твоїх руках... Миколо, ти ж знаєш що вибір вбивати чи ні робиш саме ти. Хех. Ти міг пройти повз, матір і дитина вже були мертві. Та ти вибрав такий шлях. І ти знаєш що відповідальний тільки ти, Миколо, тільки ти.” - задумливо протягнув від собі під носа. Сонце вийшло в зеніт. Воно наче відстронено наглядало за картиною, що розкинулась внизу, час від часу посилаючи промені на застиглі тіла, Чоловік вийшов з саду та підійшов до дверей в будинок. Ті відкрились від простого поштовху, темрява всередині була де-не-де пошматована світлими плямами від сонця, що світило у вікна, в кутку на ліжку лежала дівчина. На вигляд дівчаті було років 17, худа, з білим коротким волоссям й безколірними сіруватими очима вона була одягнена в брудні білі шорти й розтягнутого светра червонявого кольору, що нагадав Блукальцю кров на лобі немовляти. Чоловік підійшов до ліжка й сів на нього. Дівча обернулось до нього й притиснувшись до стіни спитало:

-Хто ви?

-Ех... Зви мене Микола. Я просто... Блукалець. Ти та сама дівчина, яку зупинили Славко і Андрій?

Дівча ніяково опустило очі.

-Т-так. Але звідки ти знаєш? Хто?... Що з ними?

-Я убив їх. Обох.

В очах білявки застиг страх, що зразу ж змінився жаскою ненавистю. Наче дика кішка вона вистрибнула на Миколу. Її удари посипались градом, однак Блукалець рефлекторно схопив її тонку шиї і кинув об землю.

-Здуріла чи що? Вони вбили твою подругу і її дитя. Вони захопили тебе. Вони покидьки. Чого ти за них б’єшся?

Дівчина зіщулилась і потерла свої ребра.

-Покидьки чи не покидьки — вони мене годували. Захистили б від рейдерів. А Славко навіть щось казав про те що комендант може йому одружитись дозволити.

-А як же твоя подруга, як же її дитя, як же те що вони вбивці?

-А хто тепер не вбивця, а? Навіть ти. Казала я Єві, втопи те немовля, саме не виживе — і тебе на той світ зведе. Не послухала. От і має. А я, що там я... Світ такий, не я така. Крах все спопелив. Треба ж якось виживати. Тож не читай мені моралі, старий, йди собі поки інші сюди не прийшли. А вони прийдуть.

-Йдеш зі мною?

-Знущаєшся? Мені допоможуть, Славко за мене слівце замовив, сам казав. Тікай, старий. А я лишусь тут.

Блукалець встав й розчаровано зиркнув на дівчину. Знизавши плечами, він вийшов назовні, зайшов назад у сад, скинув плащ і гвинтівку, знайшов серед мотлоху лопату й прийнявся копати. За кілька годин чоловік викопав півтораметрову яму. Вилізши з неї, він поглянув на трупи молодиків. Загибель від його рук застала їх несподівано. Вони лежали в калюжах власної крові, вже скляні очі виражали здавалось вселенську спокуту. Однак було пізно. Мертві не спокутують. Взявши за ноги, Блукалець затягнув спочатку одного а потім іншого в вириту яму. Потім присипав землею, витяг цигарку й закурив. “Краще б і не зустрічав людей сьогодні все ж.”- подумалось йому.

Докуривши, він натягнув плаща, зібрав свої пожитки назад в сумку, забрав іще пару жерстяних банок із м’ясом та згущеним молоком й оглягнувся навколо. В багняній калюжі лежала ціла купа книжок, однак найвище, куди не діставала вода й бруду було набагато менше, на вершині, майоріла яскрава обкладинка. “Чорний обеліск” - було написано на ній. Блукалець стрибнув до калюжі й витягнув книжку з купи. Трішки подивився на неї й поклав собі в клунок.

Сонце опускалось донизу, сутеніло. Небо блискало підпалинами, виднокрай став червонявим, наче б то світ знав що сталось сьогодні в безіменному селищі. Стежкою брів Блукалець. Його повіки наче обважніли й ледь відкритими очима він дивився на світ, задумано й з сумом. “А Крах не навколо, Крах усередині.” - сказав він собі.