ККК
К1. Функції мови виявляють себе у специфіці, особливостях окремих компонентів акту спілкування. Таких компонентів три:
· мовець (адресант),
· слухач (адресат),
· інформаційний потік (канал зв’язку), що йде від першого до другого.
Відповідно виділяють і три функції мови що, таким чином, підпорядковуються комунікативній функції, але не ототожнюються з нею. Це:
· експресивна (від франц. expressif — виразний),
· імпресивна (від франц. impressif — такий, що справляє враження),
· інформаційна функції мови,
Існують також функції мови факультативні, необов’язкові, які можуть виявлятися в актах спілкування, але не є умовами реалізації названих актів. Це, зокрема:
-контактовстановна (фатична) функція, коли розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова»), не відбиваючи ніяких ознак, що передбачаються іншими функціями мови (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо);
-метамовна (металінгвістична) функція мови, коли одні слова чи вирази використовуються для пояснення інших або їх коментування; метамовні звороти: так би мовити, як кажуть, м’яко кажучи тощо;
-магічна функція (заклинання, замовляння), напр.: «Цур тобі, пек!».
Виділяють і деякі інші факультативні функції мови: функцію міжнаціонального спілкування, функцію міжнародного спілкування, що є виявами загальної комунікативної функції мови.
Деякі мовознавці розглядають окремо функції мови і функції мовлення. Проте таке трактування позбавлене підстав. Адже функції мови - це вияв сутності мови, її призначення, тобто її характеристики, без яких мова не може бути мовою, а реалізуються вони в мовленні.
Мова як знакова система.
У світі існують різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Серед них, наприклад, дорожні знаки, морська сигналізація прапорцями, воєнні сигнали, азбука Морзе, знаки ввічливості, математичні, хімічні, топографічні та інші знаки. Різні системи знаків вивчає особлива наука - семіотика (від гр. semeion "знак").
Мова є однією зі знакових систем -- будь-який знак іншої семіотичної системи можна передати словом чи якимось іншим мовним виразом. Так, скажімо, можна показати рукою на двері, а можна цей знак замінити словом вийдіть; математичний знак + передати словом плюс, сигнал азбуки Морзе o o o---o o o - словом соc (абревіатура, яка виникла з перших букв англійського виразу save our souls "врятуйте наші душі").
Мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Ця особливість стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу організацію, а й багатства її функцій. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо. Усе, що ми можемо передати за допомогою мови, неможливо передати ні дорожніми сигналами, ні математичною чи хімічною символікою, ні навіть тими знаковими системами, які є похідними від мови (азбука Морзе, мова жестів тощо). Невербальні форми спілкування (міміка, жести) є допоміжними, супровідними щодо мови засобами. їх вивчає наука паралінгвістика (від гр. para "біля, при" - префікс, що означає суміжність, перебування поруч, переміщення, відступ, відхилення, зміну).
2. Мовний знак, його особливостi.
Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який е представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.
Не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають. Вони мають план вираження і не мають плану змісту. Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо.
Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.
Основними ознаками знака є матеріальність, використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним, інформативність. Позначаючи якусь річ, знак не пов'язаний із нею природним зв'язком. Тут зв'язок суто умовний і довільний, через що один і той самий знак може використовуватися в різних знакових системах і відповідно мати різне значення. Так, наприклад, знак ! у дорожній сигналізації означає "небезпечна дорога", в математиці - "факторіал", а в пунктуації - "знак оклику".
3. Діалект – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Діалекти є нижчими формами загальнонародної мови, мають обмежену сферу застосування і є більш варіативними, вони мають свої норми, проте їм не притаманна чітка наукова кодифікація. Діалект(гр.dialektos-говір, наріччя)-фома загальнонародної мови, яка є засобом спілкування на певній території або обслуговує певну соц.групу людей.
Виокремлюють соціальні і територіальні діалекти.
Територіальні діалекти-локальні варіації загальнонародної мови, які мають фонетичні, граматичні та лексичні особливості. Тер. діалекти однієї мови характеризуються високим ступенем близькості. Лінгв.показником, що дає змогу розмежувати діалект і мову, є мовні зміни, зокрема фонетичні. Основою розмежування мови і діалекту можуть бути історичні обставини і умови формування. Для розмежування важливе значення також має почуття етнічної самоідентифікації. Є пінічний, південо-західний і південно-східний.
Соціальні діалекти-корпоративні форми спілкуання, які є засобом умисного відмежування від загальнонародної мови. Вони обовязково включають щось специфічне. До соц.діалектів належитьжаргон, його різновидами є сленг(молодіжний жаргон), арго(конспіративний або кримінальний, злодійський жаргон).
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками
– унормованість;
– стандартність;
– наддіалектність;
– поліфункціональність;
– стилістична диференціація;
– наявність усної і писемної форм вираження.
Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами,
запозичуючи терміни,
розвиваючи жанрово-стильові різновиди,
має розгалужену систему синонімічних рядів,
її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів,
паронімів,
у лексиконах іншомововних слів,
що приходять у літературну мову через книжні стилі.
повної кодифікації.
Літературна мова збагачується завдяки
використанню усіх наявних засобів базового та інших діалектів мови,
потенційних внутрішніх ресурсів мови (зокрема, тенденцій словотворення),
а також більшою чи меншою мірою за допомогою зовнішніх (лексичних)
і внутрішніх (семантичних, тобто, кальок) запозичень з інших мов.
У зв’язку з надзвичайним розширенням своїх функцій у літературній мові за сприятливих обставин розвиваються різноманітні, насамперед функціональні, стилі:
діловий,
науковий,
публіцистичний,
стиль художньої літературири тощо, що передбачає збагачення мови стилістичними синонімами різних рівнів.
4. Фонетика - наука, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті.
· Фонологія - наука, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.
Найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний.
Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.
Слова різняться між собою звучанням. Для того, щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити.
Протиставлення, або опозиція, - основне поняття фонології (дам – дим – дум).
· Фонема (грец. phonema – „звук”, „голос”) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для
Ø розпізнавання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент,
Ø а через них – і для розпізнавання та розрізнення слів.
За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми:
Ø тони виникають унаслідок періодичних коливань повітряного середовища,
Ø а шуми - внаслідок неперіодичних коливань.
Мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі - тон чи шум, - і відповідно поділяються на дві групи:
Ø голосні;
Ø приголосні.
Голосні - це звуки, в основі яких лежить тон.
Приголосні - звуки, в основі яких лежить шум.
З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розрізняються за:
o силою (інтенсивністю),
o висотою,
o тривалістю,
o тембром.
Кожний склад у нас може бути з одного голосного або з голосного разом із приголосним. В українській мові склади бувають різних типів:
· склади, що закінчуються голосними (напр., хто, що), називаються відкритими;
· склади, що закінчуються приголосними чи групою приголосних (напр., знак, гурт, пуск, тінь), - закритими.
Є в світі мови, наприклад, японська, в якій зустрічаються лише відкриті склади, виняток – лише тип складів з кінцевим приголосним [н].
Поділ потоку мовлення на склади (сегментація на склади) пов’язаний з особливістю людського мовлення. Пригадайте, чим відрізняється дихання людини, що мовчить, і яка говорить. Склад містить у собі певну порцію видихуваного людиною повітря під час мовного спілкування.
5. Синоніми — це слова однієї частини мови, різні за звучанням і написанням, які мають дуже близьке або тотожне лексичне значення.
Синоніми використовують для підвищення виразності мови, що дозволяє уникати одноманітності.
Антоніми — слова, протилежні за значенням. Наприклад: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).
Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов — ненависть.
Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.
Омоніми — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення.
Омоніми з'являються внаслідок:
звукових змін у слові у процесі розвитку мови;
смислових змін у слові у процесі розвитку мови;
випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;
випадкового збігу звучання форми різних слів.
Розрізняють омоніми:
повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замка́) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).
неповні (часткові) — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.
Пряме і переносне значення слів
Багатозначні слова мають пряме і переносне значення.
Пряме значення слова — це його основне лексичне значення. Найчастіше пряме значення є первинним, тобто тим, що вперше стало назвою.
Наприклад, слово гніздо означає “у птахів — влаштоване або пристосоване місце для кладки яєць і виведення пташенят”: пташине гніздо.
Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого, наприклад: сімейне гніздо.
Часто в переносному значенні вживаються назви тварин: лисицею називають хитру людину, зайцем — боягуза, віслюком або бараном — дурня, ведмедем або слоном — незграбу, левом, орлом — людину сміливу і відважну.
Слово в прямому значенні — це звичайна, повсякденна назва чогось (предмета, дії, ознаки). Слово в переносному значенні — назва образна, перенесена з одних предметів і явищ на інші. Переносних значень у слові може бути кілька.
Внутрішня форма слова — ознака реалії, покладена в основу її мовної назви. Наприклад, внутрішньою формою іменника склянка («скляна посудина циліндричної форми, без ручки, призначеної для пиття, зберігання рідини тощо») є ознака «скляна». Отже, той, хто придумав цю назву, взяв до уваги матеріал, з якого зроблено предмет. Внутрішня форма слова є мовною універсалією, тобто притаманна абсолютно всім словам усіх мов світу.
6. Фразеологічнi одиниці -- Фразеологізм (лексична и граматична єднiсть 2+ граматично оформлених компонентiв)
Фразеологізм найчастіше буває переосмисленням вільного поєднання слів. Н.: Гілки спружинили і вдарили по руках. Чоловіки вдарили по руках і мирно розійшлися. У першому випадку вдарили по руках є вільним словосполученням, усі слова в ньому вжиті в своєму прямому значенні. Цілісне значення словосполучення зумовлене значенням тих слів, які до нього входять. У другому реченні цей вираз утратив своє первісне значення і вживається в переносному значенні - дійшли згоди. Слова, що входять до вільного словосполучення, легко поєднуються з іншими словами (вдарити по ногах, пальцях). Особливість Ф. у тому, що він вживається як готова одиниця, виражає 1 поняття незважаючи на кількість слів, що входить до нього. Фразеологізм виступає 1 членом речення.
Фразеологія - розділ мовознавства, що вивчає стійкі сполучення слів, їхній склад, будову та значення.
Стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула і являє собою семантичну цілісність, називається фразеологічною одиницею, фразеологізмом.
7. Кириллические алфавиты -- система письменности и алфавит для какого-либо иного языка, основанная на этой старославянской кириллице
Алфавиты на основе кириллицы являются или являлись системой письменности для 108 естественных языков, включая следующие славянские языки:
белорусского языка (белорусский алфавит),
болгарского языка (болгарский алфавит),
македонского языка (македонский алфавит),
русинского языка/диалекта (русинский алфавит),
русского языка (русский алфавит),
сербского языка (сербский кириллический алфавит),
украинского языка (украинский алфавит),
черногорского языка (черногорский алфавит),
также большинство неславянских языков народов СССР, некоторые из которых ранее имели другие системы письменности (на латинской, арабской или иной основе) и были переведены на кириллицу в конце 1930-х годов. Подробнее см. список языков с алфавитами на основе кириллицы.
После распада СССР от кириллицы в пользу латиницы к настоящему времени отказались Молдавия, Азербайджан, Узбекистан, Туркменистан. Казахстан планирует переход на латиницу (для казахского языка) к 2025 году.
Латинский алфавит — восходящая к греческому алфавиту буквенная письменность, возникшая в латинском языке в середине I тысячелетия до н. э. и впоследствии распространившаяся по всему миру.
Современный латинский алфавит, являющийся основой письменности большинства романских, германских, а также множества других языков, в своём базовом варианте состоит из 26 букв. Буквы в разных языках называются по-разному.
Письменность на основе латинского алфавита используют все языки романской (кроме молдавского языка в ПМРи, в некоторых странах, сефардского языка), германской (кроме идиша), кельтской и балтийской групп, а также некоторые языки славянской, финно-угорской, тюркской, семитской и иранской групп, албанский, баскский языки, а также некоторые языки Индокитая (вьетнамский язык), Мьянмы, большинство языков Зондского архипелага и Филиппин, Африки (южнее Сахары), Америки, Австралии и Океании и искусственные языки (например, эсперанто).