история

«Прагматична» історія Фукідіда

З того моменту, як історія обмежила своє завдання передусім вивченням недавнього минулого, простежуючи лише один вид ґенези – ґенези подій, вона, досягши зрілості у праці Фукідіда, постала як історія подійна, прагматична.

Фукідід (460–395 рр. до н.е.) ввійшов в історіографічну традицію як основоположник «прагматичної», «наукової» історіографії, започаткованої на суто раціоналістичних методах пояснення історичних подій і ретельному відборі достовірних свідчень. Визначення «прагматична» історія розкривається у двох сенсах: по-перше, в розумінні історії тільки як подійної, в якій відображена боротьба індивідів за владу і вплив у державі та боротьба держав за панування. Другою ознакою «прагматичної» історії є її «практична корисність» – «уроки» минулого озброюють необхідним досвідом політиків та військових. Фукідід установив переважання в античній історіографії «сучасної теми», заснованої на недовір’ї до усної традиції. Звідси походить перша вимога до історика, що її проголошує Фукідід: він повинен бути сучасником описуваних подій. Серйозна історія, на думку Фукідіда, не вивчає далеке минуле і далекі країни. Від Фукідіда йде переважання традиції, згідно з якою сфера політики та війни вичерпувала предмет історії. «Пелопонеська війна» – зразок суто раціонального конструювання минулого: розміщення подій диктується вимогами логіки.

В цілому Фукідід створив в одній праці дві історії: історію подій в часі і історію рефлектуючи – осмислюючи ці події з погляду цілого, сумарудиментарний. В другому випадку в тій же праці явно проглядають циклічні уявлення, особливо коли Фукідід користується методами наук про природу.

Метою своєї праці, як і власне історіописання взагалі, Фукідід проголошує створення правдивої картини минулого. А оскільки, згідно міфологічного світогляду, людська природа є у всі часи незмінною, а рух історії відбувається по колу – «уроки» минулого перетворюються на готові рецепти на майбутнє. Для Фукідіда навіть явища природного світу є менш закономірні, ніж явища світу соціального.

В галузі історичного методу праці Фукідіда також вигідно відрізняються від праць його попередників. Фукідід, будучи учнем софістів, відносився з презирством до всіх проявів забобонів, відкидав участь богів у долях народів та окремих осіб, називав міфи про богів пустими «байками». У своїй праці Фукідід різко критикує легковірність попередніх істориків, особливо Геродота. Використані факти він піддавав найбільш суворій критиці і вказував, що. писав «Історію Пелопонеської війни» як сучасник. Зупиняючись на найдавнішому періоді історії Греції, Фукідід вперше застосував метод «зворотних висновків», тобто висновків «від відомого до невідомого», а також деякі прийоми порівняльно-історичного дослідження. Він бере із «Іліади» не всі факти, а тільки ті дані, які висвітлюють загальні умови життя греків в цей далекий час; з тою ж метою він звертається і до археологічних пам’яток. При висвітленні ж недавніх або сучасних йому подій він постійно звертається до зіставлення даних різних джерел. Таким чином, у творі Фукідіда можна виявити початки новітнього методу історичної критики.

Ми розглянули дві тенденції у розвитку античного історизму, подані у творах Геродота і Фукідіда. В IV ст. до н.е. про себе заявила нова тенденція, зумовлена наступом нової історичної епохи. Попередній, замкнений на полісі «світ історії», відповідно до якого моделювався історичний космос, з початком еліністичної епохи втратив всілякий зв’язок із новими історичними реаліями. Час Олександра Македонського вже неможливо було осягнути за допомогою попередніх історіософських категорій. Його вчинки вже неможливо було пояснити завжди рівною собі людською природою. Па перший план тепер висуваються категорії долі, фортуни, року.

Універсально-історична концепція Полібія

Своєрідний синтез двох історіографічних традицій – прагматичної та парадигматичної – зробив Полібій (201–120 рр. до н.е.). Мету історіописання Полібій бачив в політичній корисності, яку воно приносило особам, що стояли біля керма влади в державі. Характерно, що порівняно з Фукідідом Полібій оновив та розширив зміст поняття «прагматичної» історії. Писати «прагматичну історію» означало, за Полібієм, писати насамперед державну, політичну історію.

Ця нова цілеспрямованість історичного зацікавлення виражена у Полібія з граничною чіткістю. «Сукупність того всього, про що ми надумали писати, – зазначає Полібій, – складає єдиний предмет та єдине видовище, а саме: яким чином, коли і чому всі відомі частини землі підпали під владу римлян». Таким чином, Полібій вже мав структуровану ідею, що дозволяла не втрачати за окремим актом сюжет історичної драми в цілому.

Важливою в історичній концепції Полібія є ієрархія часів: поряд із часом, хронологічно визначеним та вплетеним у канву подій, Полібію бачиться час хронологічно відкритий – вимір історії цивілізації в цілому, що особливо яскраво виявляється в моменти, коли вирішується доля самої цивілізації.

Сенс історії для Полібія полягає у т.зв. «природних циклах». Згідно з цією концепцією суспільство та держава в цілому ототожнюється з індивідом: відбувається послідовна зміна періодів юності, зрілості, старості та загибелі. Знаючи цей порядок, можна помилятись щодо тривалості тієї чи іншої фази, але неможливо помилитись щодо самого її характеру. Таким чином, Полібій був близький до ідеї історії як науки, що відкриває закономірності в житті суспільства. І ці, пояснювані як природні, закономірності дозволяли певним чином уточнити та розвинути розуміння предмету та мети історіописання. Для Полібія саме поняття «історія» вже неможливо прикласти до всіх сюжетів минулого, а тільки до дослідження певного роду – «проходження людських справ у часі». Також Полібій вперше явно висловив ідею кругообігу в історії, адже, спираючись на «природні цикли» в житті людини та проектуючи їх на історію держави, він передбачив, що за піднесенням Риму коли-небудь обов’язково настане його занепад.

Згідно з традиційними поняттями античної історіографії Полібій відводить вирішальну роль в історичних подіях характеру та діям керівних осіб. Ллє він не обмежується аналізом окремих подій, а намагається розкрити більш глибокі, причинні зв’язки, що визначають історичний процес у цілому. Таким чином, в основі його історичної методології, як і у Фукідіда, лежить прагматизм. Але гам, де він не в силах знайти раціональне пояснення, на допомогу приходить поняття Тихи – долі, року як сили, що довільно вривається у причинні природні зв’язки.

Полібій використовує широке коло джерел, зокрема документальні архівні матеріали. І хоча писемні джерела він, як і решта античних істориків, вважає менш цінними, ніж свідчення сучасників та усну традицію, проте це не зменшує цінності його «Історії»» як наукової вершини античної історіографії.

Такими є крайні межі історизму язичницької античності. їх знання необхідне для розуміння історіософсько-методологічних концепцій подальших епох, особливо починаючи з епохи Відродження.

Римляни надали історичній свідомості греків нових вимірів. Це було зумовлено насамперед тим, що значно розширились просторові межі доступного спогляданню поточного історичного процесу порівняно із обрієм «Історії» Фукідіда. Набагато гостріше відчували римляни проходження часу, оскільки їх історична пам’ять опиралась на порівняно більш ранню та постійну історіографічну традицію. В результаті постійного аналізу власної та загальної історії сформувалось почуття відносності часу, історизму. І тим не менше до кінця античної епохи суть часу та незворотність змін так і залишились чужими для її історичної свідомості. Надії на краще пов’язувались не з майбутнім, а з поверненням «колеса історії» до минулого.

Історіософська концепція Сими Цяня

В плані становлення історіософської парадигми цікавою є концепція Сими Цяня (145–86 р. до н.е.), яку сучасні вчені все частіше порівнюють із концепцією Полібія, надаючи обом авторам статус «батьків філософії історії».

Багата інтелектуальна спадщина Китаю, через знайомство з якою відбувалося формування та становлення Сими Цяня як історіографа та мислителя, сприяла постановці наукових та світоглядних питань. Сима Цянь постійно шукає відповідей на ці запитання не лише шляхом опису подій та персоналій давнього і недавнього минулого, але й шляхом аналізу причин, з яких описувані події могли статися. Він намагається віднайти в історичному часі певні закономірності.

Сима Цянь прагне розв’язати проблему співвідношення природного та соціального в людині. Як автор відомої «історії», він намагається дати своє розуміння подій, поєднуючи в своїй концепції як суто традиційні, так і новаторські підходи. Так, запорукою гармонійного розвитку суспільства для Сими – Цяня виступає збалансоване поєднання двох характеристик людської сутності – природного та культурного начат.

Важливим історіософським аспектом теорії Сими Цяня виступає структуралізація суспільства за принципом морального та інтелектуального рівнів. Услід за Полівієм та Ціцероном, але незалежно від них, Сима Цянь доходить висновку, що елітарна меншість повинна керуватись перш за все високими моральними принципами, тоді і вплив її на суспільство буде позитивним. На відміну від еліти, маса, «малі люди», у своїх вчинках керуються лише інстинктами, тому їх діяльністьне сприяє благоустрою держави.

Сима Цянь запропонував також свою концепцію історичного розвитку, розуміючи його, як рух по колу, у своїй «Історії» він пише: «Шлях… виявився подібним докругообігу: він закінчився і знову почався».

Мстою історіописання Сима Цянь, як і Полібій, оголошує пошук достовірних фактів, що мають стати основою «прагматичної», корисної для еліти, історії. З іншого боку, згідно поглядів Сими Цяня, історіописання повинно підкорятись етичній мсті – насамперед виховувати чесноти у підростаючого покоління.

Аналізуючи погляди Сими Цяня та Полібія, можна відзначити певний історіософський паралелізм, збіг концептуальних висновків щодо характеру, природи і спрямованості історичного процесу.

Свідченням цього виступає той факт, що найсуттєвіші моменти концепцій як Полібія, так і Сими Цяня збігаються в головному, а саме в розумінні історичного процесу як кругообігу державних і політичних форм, які, постійно змінюючи одна одну, утворюють історичні цикли, де кінець одного циклу означає початок іншого, і процес цей носить незворотній характер. Такий паралелізм можна пояснити тим, що батьківщини обох авторів – Римська імперія і Китай – на ті часи переживали приблизно однакову фазу розвитку і в політичній, і в духовній сферах.

Отже, врешті-решт школа "Анналів" звертається до іншого, ніж колись, об'єкту вивчення і ставить у центр не діяльність "великих" людей, не опис подій, в першу чергу політичних, а дослідження всього суспільства в його цілісності, розкриття глибинних структур, що існували протягом великих часових відрізків. Такий підхід вимагав залучення даних суміжних наук – соціології, етнології, географії – і зміни поглядів на історичні джерела. Оскільки "писана" історія охоплює лише невелику частину суспільства, прихильники школи "Анналів" залучають дані археології, історії техніки, мови, господарські документи, звертають увагу на масові писемні джерела (проповіді, житія тощо), але не для створення окремих історій побуту, економіки, релігії, а для комплексного, синтезованого опису [3, 18].

Фарж і Ревель показують, як конкретні слухи побічно грають лиховісну роль у ході зародження й народного бунту на вулиці. Аналістичну роботу як відповідь на загадку легко трансформувати в напівдетективне оповідання-розслідування. Цікава література, яка висвітлює ту чи іншу грань історії, має колосальний читацький попит. Якщо історик розповідає про історичне, то в докладній вербалізації, у полісемічності літературної фрази не повинен пропадати його індивідуальний дослідницький інтерес. Він робить по суті для себе, новий нарративний очерк проблеми [3, 42].

Отже, для представників школи “Аналів” чутки в історії – найважливіший "персонаж" життя міста, його "вимовлена правда", і особлива чутливість до чуток про дітей у Парижі того часу, і міркування про саму природу чуток, і психологія поведінки людей у юрбі, доведеної до "кипіння", і елементи скандальної привабливості для цього натовпу підбурювачів скандалів і їхніх провокуючих заяв, і апокаліптичні проповіді янсеністів... “Будівлі та одяг – представники історії”[5, 204]. Історія для школи “Анналів” – це насамперед річ, не яскрава, а сіра, оскільки саме ця сірість може дуже багато про що розказати. Школу цікавить не яскрава особистість, а проста людина в контексті маси; людину не індивідуалізовано, але саме через цю розпливчастість ми і сприймаємо інформацію. Через чутки ми будуємо картини життя Середньовіччя, ментальність людей, їхні страхи і уподобання, їхні почуття і думки. Тож в цих деталях і розкривається весь медієвістичний світ.До заснування цієї школи, у класичній історичній науці вважалося достатнім провести критичне дослідження джерела, відокремити “правдиве від неістинного”. Засновники й послідовники школи "Анналів" використали інший підхід: джерела самі по собі вже становлять неабияку цінність, щоб витягти з них відомості [5, 207]. Наприклад, свідомо сфальсифікований документ, що не може слугувати джерелом для виявлення тієї чи іншої події, виявляється досить цінним, якщо задатися питанням: "Чому він взагалі був створений?". Цікаво, але саме такий документ може виявити історичні риси свідомості епохи. Історична наука, до деякого ступеня, сама конструює свій об'єкт, дослідження з однозначного пошуку фактів перетворюється на "діалог" із минулим. Виходячи із ідеалів "тотального" опису, школа "Анналів" поставила проблему масових уявлень, ментальності, історичності свідомості, зміни настанов, систем цінностей протягом століть.

история

Report Page