История

Зміст

Вступ
Звичаї та обряди Запорозьців
2.1) Прийняття до запорозьких козаків
2.2) Інші звичаї козаків
Джерела
Додаток

Вступ

Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва — частина героїчного минулого українського народу. А все почалося ще більш як п’ятсот років тому, коли через польський та литовський гніт українці перестали почувати себе господарями на своїй власній землі, а православна віра зазнавала значних гонінь та утисків, наш свободолюбивий народ почав шукати кращу долю, йдучи у степи за дніпровські пороги. Там, на Запоріжжі, і виникло козацтво – явище без перебільшення феноменальне, аналога якому не знайшлося й по сьогодні в історії жодного іншого народу.

Саме козацтво стало тією силою, яка об'єднала український народ навколо однієї ідеї — домогтися незалежності і збудувати власну державу. Протягом кількох століть козаки обороняли кордони України. Про славетні бої походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Прилучатись до козацтва вважали за честь не тільки українці, а й багато чужинців, захоплених доблестю і моральними чеснотами волелюбних воїнів.

Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше.

Що таке Запорізька Січ знає навіть школяр, а на питання, хто її заснував, більшість впевнено відповідає: Дмитро Вишневецький. Вислів «козак – вільна людина» закарбувався у свідомості з юних років. Та чи так це насправді? Чи є «відкритою книгою, в якій давно прочитані усі сторінки», Запорозька Січ?

Яким же було життя козака у вільний від походів час? Які традиції та звичаї панували на Січі?

Прийняття до запорозьких козаків

Козаком бути — це почесно, але стати ним — надзвичайно складно. Існує досить поширена думка, що в запорозькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися та сказати, що вірує в Бога. Проте це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти дуже нелегку школу навчання й скласти суворі іспити, які витримували не всі, тож не всі й ставали козаками.

Ритуали відокремлення майбутнього запорожця від гурту, в якому він доти перебував, як і в дружинників Давньої Русі, починалися обрядовим випроводжанням його на «той світ». Про це нам повідомляє народна поезія, зокрема козацькі прощальні голосіння, пісні й думи. Від’їзд з дому козака оплакувався, як проводи покійника. «Але смерть його символічна, — пише американська дослідниця українського фольклору Оксана Грабович, — повинен померти хлопець, щоб стати мужчиною». На запитання рідних, коли чекати його назад додому, козак відповідає ухильно: «Тогді я, нене, приїду до вас, як павине пір’я наспод потоне, а млиновий камінь наверх виплине!».

У Січі новачка приймали в «молодики». У січовій церкві він присягав вірно, незмінно й до кінця свого життя служити товариству. Новачка приписували до одного з січових куренів. Починалась порубіжна фаза посвячення. Зовнішній вигляд молодиків, заняття, поводження з ними козаків підкреслювали їхнє «перебування на межі». Відводячи місце в курені, молодику говорили: «Ну, синку, оце тобі і вся домовина. А як умреш, то ще менш буде». Письменник Андрій Чайковський, знавець запорозького козацтва, відзначає, що новачки мешкали в окремих куренях.

Молодики виконували роль слуг при козацькій старшині і старших козаках, були зброєносцями, як це було прийнято серед давньоруських дружинників та європейського лицарства. При будь–якому старому козакові був молодик, який вислужував свої роки, а після цього поступав у курінні, тобто справжнє товариство. Деякі козаки мали по 2—3 молодики. Англійський резидент у Петербурзі Клаудіус Рондо у своєму донесенні лорду Гаррінгтону 1736 року називає їх «холопами» («cholopp»), підкреслюючи цим російським словом приниженість становища молодиків. Козаки називали їх «синками», а ті у відповідь повинні були звати запорожців «батьками». При цьому інколи бувало, що «синок» за віком годився у батьки «старійшині».

Як згадували старі запорожці, молодиків навчали «Богу добре молитися, на коні «реп’яхом» сидіти, шаблею рубати і списом добре колоти, а практики було доволі...» Лише успішно пройшовши багаторічний період навчання військової справи, молодик міг бути допущеним до іспиту на звання козака–запорожця. Клаудіус Рондо відзначав, що в козацькому товаристві «до звання лицаря допускаються лише люди дуже сильні й добре збудовані». Випробування для молодиків по закінченні навчання готували вельми різноманітні. Зокрема, посвячуваний мусив з’їсти страшенно пекучий від перцю борщ і випити кварту «оковитої». Після цього, за переказами, мав пройти по перекинутій між скелями на березі Дніпра колоді й не зірватися у воду. Як свідчить у своєму «Описі України» Гійом де Боплан, майбутній козак мусив перепливти човном усі пороги на Дніпрі проти течії.

Козак мав не тільки бути неперевершеним воїном, а й так само добре знати грамоту, основи астрономії, медицини. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії, вивчали іноземні мови, оскільки у невтомній боротьбі доводилося бувати у різних країнах.

Кепський той козак, який не вмів грати бодай би на одному народному інструменті, чи не вмів би співати й танцювати.

Ще цікавим фактом є те що новачків, за ритуалом, годилося висміювати. Старий запорожець Микита Корж, свідчення якого записали дослідники, згадував, що козаки «мали таку звичку до насмішок, що від найменшого випадку, дії, ходи чи каліцтва зараз же давали людині прізвисько, котре вже назавжди залишалося при ній. Так, хто з необережності спалить курінь чи зимівник, того називали Палієм; хто готує їжу чи розпалює вогонь над водою, тому давали ім’я Паливоди. Хто ходить, зігнувшись від природи чи від звички, блідий і слабкий — той Гнида. Якщо хто проти звичаю запорозького не любить мамалиги чи тетері, найголовніших страв козацтва, і варить собі кашу, того називали Кашкою (розкішником) чи Кашоваром. Козака дуже малого зросту для сміху називали Махиною (величезний, велетень), а великого зросту — Малютою. Якщо хто, незважаючи на жвавість, властиву бравому козаку, ковзався й падав, той називався Слизький... Незграбних звали Черепахою, бешкетників — Святими, ледарів — Добрая–воля». Упродовж усього періоду перебування в молодиках в ініціантів перевіряли винахідливість, кмітливість і здатність не втрачати витримку в складній ситуації.

Кандидат у запорожці мусив, сівши на необ’їждженого коня («дикого лошака») обличчям до хвоста, без сідла й вуздечки проскакати полем і повернутися назад, звісно ж, не впавши на землю. Тут кінь виступав також символічним перевізником із «цього» світу на «той» і назад. Кінь як ритуальний перевізник використовувався в ініціаціях багатьох народів. Посвячувані, як відомо, ритуально «вмирають», ідуть у потойбічний світ, де проходять різні випробування, а потім символічно «наново народжуються» у світі людей.

Посвяченому давали нове ім’я, стригли і переодягали в новий одяг. Можливо, новим прізвищем посвячуваного ставало оте кумедне характерне прізвисько, дане в час «молодикування». Новому козакові голили голову, залишаючи пасмо волосся — «оселедець». Особливе значення мала шапка, оскільки співчлени куренів різнилися своїми головними уборами. «Шапки всі за куренями: який курінь, такий і колір на шапці», — згадували колишні запорожці. Усе це означало його нове народження.

На завершення посвяти молодика приймали в один із січових куренів як повноправного козака. Козак відрікався від сімейного життя й зобов’язувався свято дотримуватися безшлюбності. Новий запорожець у супроводі когось із товаришів куреня з’являвся до курінного отамана, хрестився, кланявся до образів і просив прийняти його в товариство. Отаман після церемонії привітання просив обрядової згоди в курінного кухаря прийняти новачка. Після того новий козак «вкуплявся» до куреня, сплачуючи якусь суму кухарю. Для прийняття в січове товариство за новачка мали поручитися кілька козаків. Остаточно затверджував його прийом і посвячення в козаки кошовий отаман.

Також є цікавими відносини козака і жінки. По поведінці жінки оцінювався сам козак. Чоловік не втручався у справи жінки, а жінка – у справи чоловіка. Обов'язки були строго розмежовані і займатися чоловікові жіночою справою було ганьбою.

Жінка незалежно від свого статусу в сім'ї була нейпершою людиною для захисту, тому, що вона – майбутнє козацького роду. Хоча козаки нерідко залишалися холостяками. Холостяцькому життю «сприяли» постійні війни – люди просто не встигали створити сім'ю. Ті ж, хто віддавав перевагу розпусті, а не сімейному життю, якщо були спіймані «на гарячому», каралися.

Були й ті козаки, які брали обітницю безшлюбності, цілком віддаючи себе військовій службі. Такі люди виховували чужих дітей – майбутніх козаків – «всім світом». Поява перших зубів у дитини, перші його слова, перші кроки викликали бурю захоплення у загартованих десятками, а то й сотнями боїв воїнів.

Інші звичаї козаків

У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. Козаки любили прикрашати свої бойові заслуги під час застіль, але вони не брехали в побуті, і особливо – в справах. Страшна ганьба для козака бути спійманим на брехні. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Пили вони також за одним єдиним правилом, не мжна було напиватися до чортиків. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще.

За крадіжку чи розбій обвинуваченого теж очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.

Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм "Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу.

За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґязання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

При всій строгості, козаки дуже любили подарунки та гостинці. Звідки б козак не їхав, він обов'язково щось везе з собою, навіть йдучи в гості.

Майже неймовірний факт, якщо вірити католицькому священику та історику Єнджею Кітовічу: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці – він залишиться на своєму місці. Козаки не крали ані у своїх, ані у гостей, а пригостити своїм вином перехожого було для них священним обов'язком.

Однак грабунком «на стороні» козаки не гребували. Вони намагалися звести до мінімуму грабежі у одновірців, але віддати вогню польське, татарське або турецьке поселення для них було майже богоугодною справою. При всіх своїх перевагах, козаки були нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, чужої крові, тому їх напади на сусідні держави подеколи були не менш жорстокими і жахливими, ніж татаро-монгольські набіги на Русь.

Козаки не просто ненавиділи, але відверто не терпіли боягузів , до якого б роду вони не відносилися. Боягуз-ворог міг не розраховувати на легку смерть.

Козаки були людьми справи, і часто говорили: «Від зайвих слів слабшають руки». Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Козаки вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею в після смерті.

Ставлення до коня у всіх без винятку козаків було особливим. Кінь – кращий друг і вірний супутник козака. Перед від'їздом на війну, жінка кланялась в ноги тварині, «щоб повернув козака додому», і тільки потім – батьків чоловіка, щоб не переставали читати молитви за його здоров'я. Коли козак повертався, дружина також кланялась спочатку коневі – дякувала.

Коли ховали козака, якщо його кінь залишався живий, він йшов першим перед похоронною процесією (навіть попереду рідні покійного) позаду труни. Коня покривали чорним або червоним чепраком (підстилка під сідло), а збоку до сідла підвішували зброю козака.

Джерела

Яковенко Н. Н. “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст”

Яворницький Д. І. “Історія запорізьких козаків”

П. М. Сас “Запорозьких козаків система цінностей”

http://indragop.org.ua/news/zvichaji_ta_tradiciji_kozakiv/2016-09-03-832

http://kalnysh.at.ua/publ/11-1-0-23

http://h.ua/story/409696/

Додаток

История

Report Page