Introduction
- Хочеш кави?
- Давай.
Андрій підійшов до кухонної шафи і, вийнявши звідти блискучий чайник, подався до умивальника.
- Запали, буль-ласка, плиту.
- А спички?..
- На столі.
Схилившись над раковиною, Андрій почав ретельно промивати чайник.
- Знаєш, оця ось кава – зовсім не те, - промовив він. – Тобто вона здається адекватною і навіть, я б сказав, непоганою, але це не те. Перший раз я покуштував справжню каву лише на цей новий рік, коли поїхав на тиждень в гості до мого двоюрідного брата. Він живе неподалік Неаполя на березі моря.
- Что, прямо «на березі»? – пролунав здивований голос.
- Ну, не на самому березі, звісно ж, - засміявся Андрій. – Вони з жінкою знімають невеликий будиночок у якогось рибака. Як він мене пригостив, то я аж прозрів. Справді, та кава і наша кава – це, як то кажуть в Одесі, дві великі різниці. Італійська кава так легко п’ється і заходить так м’яко, що…
Андрій відкрив кран, тож кінець фрази потонув в шумі води. Однак розповідь свою він не припинив, а навпаки продовжив з ще більшим ентізуазмом. Хлопець жестикулював, як справжній італієць, зовсім не помічаючи ані піни, що летіла навсібіч, ані того, що співрозмовник його не чує. Час від часу він озирався, щоб побачити чемну посмішку, і, вдихаючи побільше, повітря продовжував свій монолог.
- …тож наша кава у порівнянні з їхньою – це дешеве пійло плебеїв, - закрутив кран Андрій. – На щастя, у мене ще лишилося трохи справжньої кави, тож ти зараз спробуєш і сам усе зрозумієш.
Набравши з фільтра води, Андрій, грюкнувши, поставив чайник на плиту і задоволено обперся об стіл. На піжамі в нього висіли шматочки піни.
- А почему ты этот не взяв? – поцікавився гість, вказавши рукою на електричний чайник.
- Ой, та… Ми недавно з пацанами гріли молоко і після того він щось не вмикається. Китайська техніка, - знизав плечима Андрій. – Не думав, що ти повернешся.
- Если честно, я тоже, - зізнався гість, - Когда только вернулся, было здорово повидаться с родителями и братьями, но потом мне как то наскучило. Знаешь, у нас сейчас безработица, и если ты живешь в таком районе, как я, то единственный выход – это работать в хозяйстве. Но ведь разве я окончил университет для того, чтобы горбатиться в поле?
- Ну да, це не варіант, - погодився Андрій.
- Вот и я о том же. Поразмыслив, я пришел к выводу, что нужно возвращаться в Киев и искать что-то здесь. Тем более, что тут я еще и кое-кого знаю, так что вместе крутиться будет проще. Недели три я тайком жил в нашем старом общежитии, но потом пришла эта женщина и сказала: «Бахрам, убирайся отсюда прочь».
Андрій співчутливо посміхнувся. Їхнього коменданта, - людину сувору й непідкупну, принципову комуністку Людмилу Василівну – Бахрам називав «эта женщина» ще з першого курсу.
- Я понимал, что рано или поздно мое присутствие станет заметным, но надеялся, что случится это как можно позже. Я выходил с общежития рано утром и возвращался поздно вечером, потому что днем эта женщина стояла и проверяла пропуска.
- А де ж ти пропадав весь цей час?
- Ходил. Я очень много ходил по городу, заглядывая каждое заведение, которе встречалось на пути. Кафе, рестораны, бары – работы достаточно много, но ведь какой работы! Мыть посуду, выносить испорченные продукты на мусорку или чистить картошку – вот что они все предлагали. Некоторые предлагали должность официанта, но из-за отсутствия нужных документов передо мной захлопывали дверь. Я уже почти отчаялся, думал – ну все, придется опять домой ехать. И вот буквально вчера мне в голову пришла одна мысль, притом мысль настолько очевидная, что до сих пор удивляюсь, как это я раньше об этом не подумал. Конечно, - додав Бахрам, - это лишь временный вариант, пока не улажу все с документами.
- І що це за варіант? – запитав Андрій. Чайник пронизливо засвистів. Хлопець дістав із шафи дві великі чашки і засипав в них кави.
- Ша-ур-ма!
- Шаурма? – перепитав Андрій. – Ти хочеш… відкрити свій ларьок?
- Именно, - просяяв Бахрам. Свист припинився – Андрій зняв чайник і залив в чашки окріп. Кухнею почав ширитися запах кави.
- А як же документи?
- У моего брата есть зарегистрированное частное предприятие. Ну, тот же самый ларек, как все говорят. Он уже два года как в отъезде, но фургон вместе со всеми принадлежностями оставил у своего друга. Надо лишь его забрать сюда и привести в порядок.
- Куди – сюди? – не зрозумів Андрій. Перші промені сонця, що пробивалися крізь запотівше кухонне вікно фарбували його біляве волосся в яскраво-рудий відтінок. Збоку здавалося, наче в нього на голові палахкотіло полум’я.
- На ВДНХ. Поставлю вон там, возле остановки. За продукты я тоже уже договорился, так что…
- Бахрам, - несподівано промовив Андрій, - забудь про цю ідею.
- То есть как это… забудь?
- Приведи до ладу документи і влаштовуйся офіціантом. Це напряжно, але з чайовими матимеш в місяць не менше восьми тисяч. Якщо вмієш гарно водити і знаєш місто, то можеш податися в службу таксі. Або до служби доставки, - Андрій опустився на стілець і підсунув до себе півлітрову банку з цукром. – Тобі скільки ложок?
- Подожди, так почему забудь? – запитав Бахрам. - Люди всегда хотят кушать и… и ходит их там много… Это прибыльное дело, серьезно говорю. Там восем тысяч можно только за неделю заработать, мне брат рассказывал.
- А чому він покинув це брат тобі не говорив? – повільно промовив Андрій.
- Ну-у-у… нет, не говорил, - на обличчі Бахрама відбилась легка розгубленість. Він не очікував такої реакції.
- То я тобі скажу – тому, що це небезпечно. Я знімаю цю кімнату вже півроку. Через дорогу від метро, чудовий вид на ВДНГ і ціна помірна – здавалося б, ідеальний варіант. Проте коли темніє надвір краще не виходити. Не знаю, що трапилося, але останнім часом те, що тут відбувається нагадує якийсь російський серіал, - Андрій відсьорбнув кави. – За місяць згоріло три ларька. До того ж два з них разом з продавцями. Ночами іноді лунають постріли, а вчора, - недалеко, на Теремках, - вибухнула машина. І таке відбувається в усьомі місті. Хтось влаштував справжній терор проти торговців, і головним чином проти ларьків з шаурмою. Може, прибирають конкурентів, може, хочуть забрати територію – не знаю. Коротше кажучи, Бахрам – забудь слово «шаурма», окей? Не влазь туди, якщо не хочеш додавати в кримінальну хроніку ще один епізод.
Бахрам, котрий досі сидів на стільці, різко підвівся.
- Спасибо за кофе, - промовив він, хоча до чашки навіть не доторкнувся. – Пожалуй, я пойду. Рад был тебя видеть.
З цими словами він розвернувся і швидким кроком пішов у коридор. Сповнений недобрих передчуттів, Андрій кинувся слідом.
- Бахрам, я сподіваюсь, що ти…
- Ничего личного, Андрей, но ты всегда только то и делаешь, что «сподиваешься». Я пришел к тебе, чтобы предложить совместное дело, но вижу, что пришел зря. Очень жаль.
Накинувши на себе шкіряну куртку, котра робила його схожим на байкера, Бахрам вийшов на сходовий майданчик.
- Це погана ідея, - тихо сказав Андрій.
- Нет, Андрей, - похитав головою колишній одногрупник. – Всю жизнь работать за гроши, выдумывая нелепые оправдания своей слабохарактерности – вот это плохая идея.
Спускаючись сходами, Бахрам навіть не підозрював - зовсім скоро доля зробить усе, щоб він пошкодував про свій вибір.