ff
ппппАндрій Шпаковський
(Давай назву якусь вигадаємо з лідом “Історія Андрія Шпаковського”)
Непоборне бажання вигадувати (і писати) різного роду історії та вигадки переслідує мене все життя аж із самого раннього дитинства. За словами рідні, фантазувати я почав з того самого моменту, як навчився говорити (а сталося це ще раніше, ніж я почав ходити).
Напевне однією з причин такої багатої та яскравої фантазії стало те, що мене виховували на казках Корнія Чуковського та Ганса Христиана Андерсена. Нині згадую, як любив канючити в неї з татом, щоби в сотий раз почитали мені казки про Дюймовочку, Гидке каченя, Олов’яного солдатика, Муху-цокотуху чи Айболита. Я навіть відчайдушно намагався знайти чудо-дерево, на якому ростуть «не листочки, не цветочки, а чулки да башмаки, словно яблоки». Покійний тато мій взагалі був великим книголюбом (і навіть залишив по собі чималу бібліотеку), тож намагався прищепити любов до книги з самого малку і мені. Шкода, однак, що його гени проявились в мені досить пізно.
А ще мене, як і всіх маленьких дітей, надзвичайно турбували питання про навколишній світ. «Чому небо голубе?» «Чому трава зелена?» І так далі. Мої батьки, вочевидь не бажаючи нагружати мій ще незміцнілий розум законами фізики та хімії, намагалися все це пояснити через призму фантазії та казковості. Точно як наші далекі предки намагалися пояснити всі природні явища існуванням різноманітних божків та духів.
Мої перші “втечі” у свій вигаданий фантастичний світ починаються з часу моєї першої великої соціалізації. Коли я пішов до дитсадка та зустрівся з іншими дітьми у такій великій кількості. Із самого народження я був якимось не таким, як усі, через свою фізичну недорозвиненість та неповноцінність. А у нас в суспільстві добре відоме ставлення до тих, хто хоч трохи відрізняється від натовпу. Тож не дивно, що я одразу став своєрідним “ізгоєм”, з яким ніхто не хотів дружити та гратися в ігри. Тому, як наслідок, я (вимушено) тримався в стороні від інших дітей, намагаючись весь час вигадати собі друзів, з якими вів уявні бесіди, що ніколи не стануться у реальному житті.
А мої перші проби пера та спроби втілити в життя мій фантастичний світ і вигаданих друзів починаються чи не з часу, коли я саме пішов до школи і навчився писати. Однак мої перші літературні спроби були не надто схвалені моєю мамою, якій не дуже подобалося, що я «займаюсь якимись дурницями замість того, щоб вчитись» і псую зошити, за які вона «платила тяжко зароблені гроші» (це був початок нульових, і ми тільки-но починали оговтуватись після смерті батька, тож рахували кожну копійку, а іноді доводилося навіть збирати пляшки, щоб купити найнеобхідніше). Тому довгий час всі мої думки сиділи в мене в голові, несамовито прагнучи вирватися назовні.
Іноді це завдавало певного клопоту: повністю занурений у свої думки та у свій “внутрішній світ” я міг просидіти так цілий урок (чи пару в інституті), а потім не міг згадати, що ж ми там проходили... На роботі це теж, до речі, створює свої незручності. Отак буває занурюсь у себе і повністю переходжу в “автоматичний режим”: вже не раз через це я віддавав не ті документи не тим людям, а потім стрімголов летів виправляти свій “косяк”, стрибаючи в метро та на вулиці людям по ногам та по головам. І неодноразово я обіцяв собі бути наступного разу більш відповідальним та більш уважним, проте «віз і досі там...» А потім в англійській мові я знайшов одну досить цікаву ідіому — «What can't be cured must be endured», яку я зазвичай перекладаю російською мовою — «Что неизлечимо, должно быть терпимо». Або ж є, на мій погляд, досить цікавий аналог у сучасному фольклорі — «Если изнасилование неизбежно, расслабься и получай удовольствие». Чи, якщо хочете, є підходяща цитата з творчості мого любого Ремарка — «Роби все, що в твоїх силах, але, якщо обставини сильніші за тебе, прийми їх, змирися і живи далі». І жити стало дійсно легше і приємніше...
Та й узагалі мені будь-яка освіта і наука давались з великим трудом і коштували чималих зусиль. Те, що мої однолітки хапали, як-то кажуть, на льоту, мені нерідко доводилося розжовувати, як немовляті, чи навіть “розкладати на атоми”, щоб вкласти в голівоньку мою нерозумну. Нерідко це відбувалося за посередництва стусанів, потиличників та ременю. Ось так за допомогою методу “кнута и пряника” в молодшій школі оцінки вдавалось утримувати на більш- менш достойному рівні (8-9).
Проте в школі середній з настанням пубертатного віку справи різко пішли на спад. Взагалі я сам вважаю свій пубертатний вік (12-13 років) часом, коли мізки та яйця в організмі помінялись місцями чи краще буде сказати — сім’яна рідина майже повністю замінила собою сіру речовину в мозку. Тоді мені просто зірвало дах і я іноді творив такі речі, за які мені соромно аж понині. І за які моя бідна мама неодноразово червоніла на батьківських зборах та в кабінеті директора. Нині важко повірити, що це все я творив, щоб справити враження на дівчат і виглядати крутим в їх очах...
І саме на час пубертатного віку припадає розквіт мого “таланту”, який почав дедалі більше набувати вульгарного забарвлення: я складав різноманітні непристойні віршики та “казочки”, головними героями яких були мої вчителі, однокласники та однокласниці і які, цілком очевидно, не всім однаково заходили. Тож бував я неодноразово битий... Тепер розумію, що таким чином лише намагався побороти свою сором’язливість та хоч як-небудь звернути на себе увагу інших.
Минав час, гормони стихли, і я зрозумів, що можу використовувати свій “талант” в корисливих цілях: не бажаючи сидіти годинами над підручниками з того чи іншого предмету, я просто писав своєрідну “оду” для вчительки (яку до того так само міг поливати брудом в інших своїх віршах) і отримував свої “законні” 10-11 (або навіть 12, якщо це був урок української мови чи літератури). Шкода, однак, що в інституті такий “трюк” навряд чи б пройшов. Та й в 10-11 класах я був цілком зайнятий майбутнім вступом, тож було уже не до творчості, а згодом я узагалі закинув цю справу і майже ніколи до неї більше не повертався…
Моє почуття гумору (як і мої жарти загалом) — це, мабуть, одна з причин, за яку мені зарезервований окремий котел в пеклі. І мій гумор мало кого залишає байдужим: люди, що чули (чи бачили) мій гумор, хотіли або вбити мене, або, навпаки, носити на руках. Адже він переважно складається з “чорних” та вульгарних жартів і взагалі з тем, на які нормальні люди зазвичай не жартують (наприклад Холокост, темношкірі раби і все в такому дусі). Щоб не бентежити тут своїх колег і не стати знову ізгоєм, з яким ніхто не розмовляє, я просто утримаюсь тут від подальшого розкриття теми. :)
*
Моя історія в агентстві починається з 10 квітня 2019 року, коли мене (після майже трьох місяців очікування та безуспішних самостійних пошуків) привела сюди моя Хрещена (фея) — Олена Скок. Хоч більше все-таки у мене було саме очікування, а всі мої "пошуки" зводилися до «зателефонувати за номером з сайту work.ua чи з газети «Шукаю роботу», домовитися з контактною особою про зустріч та, прочитавши негативні відгуки, не приїхати». Один раз таки вдалося побороти свій страх та з’явитися на співбесіду до однієї кур’єрської контори (назву якої я волів би залишити в таємниці). Але роботодавець, вочевидь, зважаючи на мій не зовсім здоровий вигляд, відповів кліше-фразою «Ми вам передзвонимо». Проте, цілком очікувано, що так і не передзвонили. Тепер, однак, розумію, що це все було не випадково, адже доля готувала мені найкращий у моєму житті подарунок — Adsapience. Тут я знайшов усе те, чого мені так бракувало раніше.
Мене, до речі, інколи запитують, чого я не пішов працювати за освітою? (Я закінчив магістратуру історичного факультету НПУ Драгоманова) На що я завжди відповідаю з ноткою історичного гумору: “Затрахали-замучили как Пол Пот Кампучию”*
*(прим. ред. Пол Пот Кампучия — треба пояснити контекст фрази, бо не всі в курсі).
Після випуску з інституту я був повністю виснажений (морально і фізично): усі мої знання трималися в голові окремими уривками і об’єднати їх в якийсь загальний історичний процес (і тим паче передати їх іншим) було б доволі складно.
Перші враження звичайно ж були неймовірні. Порівняти можна хіба що з тими, які переживаєш коли отримуєш щось, про що давно мріяв (мало не все життя). Мої колеги навіть дивувалися, коли я не спитав про розмір своєї з/п у перші дні на роботі. А я просто на той момент був ладен працювати навіть за їжу.
Це звісно був мій перший досвід роботи кур’єром (як і перший досвід роботи взагалі). Тому я ще досить погано орієнтувався на місцевості і зовсім не вмів користуватися додатком Google Maps, а моїм вірним способом пошуку дороги було старе-добре прислів’я «язик до Києва доведе». В перший час мої ноги буквально вогнем горіли в кінці робочого дня, але це була надзвичайно приємна втома, після якої спалося так солодко, як ніколи в житті, і жодна погана думка не лізла в голову.
Тому й не дивно, що на всі негативні моменти я просто закривав очі...
*
По паспорту мені 25 років. А відчуваю себе завжди по-різному. Іноді маленьким хлопчиком, який тільки-но почав досліджувати цей світ, тож завжди радий новим знайомствам та новим враженням. А іноді — старим дідом, який, здається, уже всього спробував у цьому житті і більше нічого не хоче, окрім як сидіти вечорами у своєму заміському будиночку (подалі від суєти великого міста) в кріслі-качалці біля каміну та слухати музику своєї молодості або читати яку-небудь книжку, попиваючи гарячий чай (чи навіть щось міцніше).
А взагалі я досить довго був одержимий ідеєю Пітера Пена про те, щоб ніколи не дорослішати. У дитинстві, коли ти стрибав дахами гаражів чи залазив високо на дерева, ти не думав, що можеш зірватися, впасти і що- небудь собі зламати (або навіть розбити голову). А подорослішавши, ми бачимо всюди забагато небезпеки і втрачаємо цей дитячий “авантюризм”, що штовхав нас на вчинки, які приносили нам справжнє задоволення... Можливо, хтось побачить у цьому абзаці лише моє небажання виходити з “зони комфорту” та брати на себе хоч яку-небудь відповідальність. Але мені байдуже. (якщо байдуже - давай приберемо цю фразу)))
Проте з часом цей вищезгаданий “старий дід” почав дедалі більше брати гору над тим “маленьким хлопчиком”. Тож мені все більше хочеться просто тиші та спокою (без зайвих потрясінь).
*
Ось уже 8 років (з моменту мого остаточного переїзду в село після вступу до вузу в 2013-му) мій робочий день починається досить рано: о 5-й ранку прокидаюсь, а о 6-й я, зазвичай, уже сідаю на електричку.
В електричці, якщо пощастить з вагоном (і він не зберігатиме в собі всі “аромати” Фастівського району) і якщо сусід не виявиться щасливим носієм такого “аромату”, я, зазвичай, люблю почитати яку-небудь книгу довгою дорогою на роботу. Книги стали справжньою відрадою та віддушиною в безкінечній рутині життя. А довга дорога на роботу, як і постійні піші “прогулянки” по роботі, стали чудовою нагодою проводити більше часу наодинці із собою та своїми думками, щоб можна було подумати про все на світі.
*
Взагалі-то я інтроверт аж до самих кісток. З самого дитинства через свою фізичну неповноцінність я не міг брати участі у рухливих іграх своїх однолітків, тож був змушений майже весь час стояти осторонь і бути лише спостерігачем. І таким чином заробив собі славу “вічного аутсайдера”. Я — та людина, що на будь-якій вечірці стоїть осторонь з телефоном та не бере особливо активної участі в житті колективу.
Як писав свого часу мій любий Джордж Орвел, «тривала самотність виробила властиву таким дітям звичку вигадувати різні історії та розмовляти з уявними співрозмовниками» (відкинуті світом реальним ми мимоволі вигадуємо світ власний). Тож з часом я перестав відчувати особливо велику потребу у будь-якому “живому” спілкуванні, адже «усе життя я йшов (та йду) в тиші свого власного світу (світу, зрозумілого лише мені), куди не допускаю нікого: ні рідних, ні близьких», як і один з героїв роману «Контрапункт» Олдоса Хакслі. І це ще одна з причин, за які я так люблю свою роботу: тут усі соціальні контакти можна звести до “Добридень — отримайте — розпишіться — до побачення” і ніхто не намагається тебе вирвати зі своїх думок. Тому й не дивно, що з більшістю своїх колег я просто “взаємодію”. Якщо під “взаємодією” розуміти: привітатися вранці і попрощатися ввечері...
Проте завжди бувають винятки. Навіть до мене можна знайти особливий підхід та спеціальний ключик, що відчиняє двері в мій фантастичний світ. Але краще все-таки цього не робити, адже тоді я перетворююсь на маленьку капризну дитину, що вимагає до себе уваги 24/7 та ображається, якщо її не отримує. Це вдалося Насті Волинець: у нас виявилися схожі смаки в літературі та схожі погляди на життя. Ми досить активно спілкувалися на карантині та прочитали не одну книгу (і подивились не один фільм). А ще Настя постійно тішила моє самолюбство, що значно допомогло їй завоювати мою прихильність. Однак, на жаль, «вічного щастя немає», як співала Руслана, і навіть Настя з часом втомилася від моєї надмірної уваги... Ще двоє людей, з якими я відчуваю своєрідний “безконтактний зв'язок”, — Настя Журавльова (Верховська) і Таня Малькова. Щоденні зустрічі з ними заряджають мене позитивом на увесь день (і не хочеться навіть йти з роботи), навіть попри те, що ми активно і не спілкуємось. Та взагалі кожен співробітник вже встиг стати важливою частиною мого життя, і я відчуваю навіть деяку тугу, коли хтось звільняється з компанії. Як наприклад, Лариса Печенюк.
*
Активно читати книги я почав досить пізно — аж у 19 років, коли нарешті отримав планшет, і зміг читати будь-яку літературу. У бібліотеці, що дісталась мені у спадок від тата, не було книг, що мені хотілося прочитати в першу чергу. Передусім мене цікавив жанр антиутопія, і перша книга, яку я прочитав на планшеті, — «1984» вищезгаданого Джорджа Орвела (яку я потім неодноразово перечитував). Я навіть часто цитував книгу в інституті на лекціях і семінарах. Та й взагалі мені подобається сам Орвел своєю простою і зрозумілою манерою письма (без різних зворотів, зарозумілих термінів та “водянистості” творів). Ще два твори Орвела, що справили на мене враження, — автобіографічна повість «В злиднях Парижа і Лондона» та роман «Ковток повітря». Перша яскраво змальовує контрасти нашого світу, що мали місце в 30-х роках минулого століття та актуальні й понині, і одна з книг, де активно використовується нецензурна лексика. А друга про чоловіка з кризою середнього віку, що рятувався від депресії втечами у місця свого дитинства та юності; проте багато що змінилося з того часу і мало було схоже на свій початковий варіант. Я, надихнувшись цією книгою, також часто потім бував у місцях свого дитинства та юності. Але всюди відчував себе чужинцем, як і головний герой. Сьогодні Орвела просто як першу любов згадую.
Взагалі у книгах я в першу чергу шукаю думки, які не знав, як висловити (чи просто соромився собі в них зізнатися). Один з таких письменників — Еріх Марія Ремарк: першу його прочитану книгу («Три товариші») я буквально розібрав на цитати, які потім вставляв за будь-якої нагоди і в будь-якій розмові (байдуже доречні вони були чи ні). Можу зараз сміливо сказати, що я страждав справжнім літературним та інтелектуальним снобізмом і був просто “в кожній діжці затичкою”, чим значно відштовхував від себе інших людей.
Коли я нарешті вийшов на роботу, то зміг втілити свою давню мрію — зібрати бібліотеку своїх улюблених книг, чим нині активно займаюся.
В моєму виборі кожної наступної книги немає якого-небудь порядку чи закономірності. Точно як один з героїв вищезгаданого «Контрапункту», який «любив сидіти вдома і читати, нерозбірливо, все підряд (головна перевага цього заняття в тому, що воно займає розум і допомагає скоротати час)». Головне для мене — це різноманіття: не можу читати кілька книг одного автора підряд. Зараз, наприклад, читаю «Ідіота» Достоєвського: мабуть, одна з найважчих книг для сприйняття у моєму житті (один і той самий абзац доводиться інколи по декілька разів перечитувати, щоб краще засвоїти). І я, звиклий дочитувати книги до кінця, іноді просто примушую себе читати. Проте все-таки маю дещо спільне з головним героєм князем Мишкіним, який «через дуже активну уяву був надто розсіяним і неуважним». Отак і я: почну читати, задумаюсь про що- небудь своє, а потім не можу згадати, що я тільки-но прочитав. Інша справа була з Орвелом чи Ремарком: я навпаки намагався читати повільніше, щоб розтягнути задоволення.
*
Пропоную подумати над кінцівкою. Можливо за якоюсь такою структурою ))
Якщо ви дочитали до кінця, то _____ Дякую ___До зустрічі на першому поверсі, де ми зможемо привітатися начебто якось вже потеревенили на агентський вечірці. Будемо вважати, я відстрілявся за кілька наперед:)