хх

Вопрос 5. метафора вулику ебаного

На початку одного зі своїх есе («Historia incompleta de unas páginas zarandeadas») K. X. Села, розповідаючи з притаманним йому сарказмом про те, як був створений роман «Вулик», вміщує таке гірке зізнання: «Ця книжка ще замолоду зазнала лихих пригод. Є такі створіння, чиї перші кроки в житті породжують підозру в тому, що вони мають неспокійне серце, яке притягує до них усілякі негаразди, і що в їхніх жилах замість крові тече стрімка сльоза ртуті. Найкраще, що можна зробити з такими дітьми,— облишити їх і почекати, доки вони самі не дійдуть до глузду, втомившись від власних витівок і пройшовши лікування часом». Твiр відтворює атмосферу іспанського суспільства по закінченні громадянської війни, відновлює перервану цією національною катастрофою літературну традицію й відкриває якісно нову сторінку розвитку мови літератури, збагачуючи її засобами, спроможними розкрити драму життя сучасної людини.

Безкомпромісне критичне ставлення Сели до іспанської повоєнної дійсності відкрито проголошує передмова до першого видання роману: «Мій роман „Вулик“ [...] — лише нечіткий відбиток [...], жалюгідна тінь повсякденної жорсткої, хвилюючої та скорботної дійсності». У тій самій передмові Села наполягає на тому, що література має викривати фальшивий пафос і конформізм, ось чому роман має стати точним фотографічним відбитком, чесним документом, який відтворює дійсність в усій її оголеній огидності, безглуздості й примітивізмі — як потік сцен, змальованих «без співчуття», «без дивовижного трагізму», відсторонено, саркастично і навіть цинічно. Села шукає таку романну форму, яка б виявилася достатньо гнучкою, щоб розповісти про «шматки життя [...] крок за кроком».

Вопрос 1

Художня своериднисть

Завдання, сформульоване таким чином, може видатись поверненням до традиційних прийомів реалізму й натуралізму, і справді Села багато в чому йде шляхами Бальзака, Флобера, Золя, Толстого і Достоєвського, адже соціальний вимір — важлива складова поетики «Вулика». Це яскравий приклад урбаністичного соціального роману, який посідає гідне місце в іспанській літературі XX ст. серед інших творів цього жанру, таких як «Ніщо» Кармен Лафорет (1944), «Вулиця Ечегарай» Марсіаля Суареса (1950), «Водокачка» («La noria») Луїса Ромеро (1952) та ін. У «Вулику» відображені діалектичні взаємини між головними соціальними класами іспанського суспільства. На сторінках роману представлені, з одного боку, типи бездіяльної буржуазії (Пабло Алонсо), підприємців (дон Маріо де ла Вега, донья Роса), власників майна або лихварів (дон Тринідад Гарсія) і, з іншого боку, величезна група персонажів, які ведуть боротьбу за виживання: це і службовці (Роберто Гонсалес), і представники нижчих класів (робітники, офіціанти, служники), елементи декласовані (повії) або богемні (Мартін). Долі персонажів позначені трагедією щойно завершеної громадянської війни, а сама іспанська реальність відображена настільки точно, що сам Села в одному зі своїх інтерв’ю наполягав: цей роман — лише «картина певного історичного моменту в певному географічному середовищі, у цьому разі Мадрида сорокових років», де панують відчуження, розгубленість, відчай, фізична і моральна убогість.

Проте в реалізмі Сели важко не помітити чимало новаторських рис. Насамперед у творі зникає традиційний для роману XIX ст. протагоніст. Деякі критики охрестили «Вулик» структурним романом, оскільки в ньому місце індивідуального персонажа заступає персонаж колективний: історія героя, яка становила вісь оповіді у творах реалізму, губиться у фрагментарній дійсності, складові якої актуалізуються в теперішньому часі. Села зазначає: «„Вулик“ — це роман без героя, в якому всі персонажі, мов равлик, ховаються у власній душевній дрібноті». Як висловлюється X. Уррутія, це «людська магма, що набуває власної особистості й репрезентує тотальне суспільство, населення міста. Усі персонажі трактуються винятково з наративної точки зору, абсолютно однаково, без надання переваги жодному з них». За підрахунками X. М. Кабальєро Бональда, на сторінках твору з’являється двісті дев’яносто шість звичайних літературних персонажів і п’ятдесят історичних постатей. Серед цієї навали дійових осіб та імен лише тридцять персонажів час від часу висуваються на перший план: донья Вісі, її дочка Хулія, Вентура Агуадо, донья Роса, сеньйорита Ельвіра, Наті, Роберто Гонсалес, його дружина Філо і, звичайно, Мартін Марко, поет дисидентського типу, невдаха, гнаний суспільством. Він присутній у тридцять одному фрагменті з двохсот п’ятнадцяти, і це єдиний персонаж, який з’являється в усіх розділах і фіналі. Марко перебуває в центрі насиченої мережі людей, багато з яких має з ним ті або ті стосунки. У фіналі всі пов’язані з ним персонажі починають виявляти занепокоєння його долею. Таким чином, Мартін Марко забезпечує загальну зв’язність тексту твору і постає на його сторінках як згадка про звичного індивідуального героя соціальних романів XIX ст. Проте переважна більшість персонажів проминає миттєво, майже не залишаючи сліду у свідомості читача. За висловом Сели, це нагромадження індивідів нагадує «потік, вулик людей, які іноді щасливі, а іноді ні».

Відповідно до такого підходу роман не має сюжету, а становить безкінечну серію коротких фрагментів, що подають миттєві знімки персонажів, їхні стислі характеристики, дрібні сценки, в яких вони задіяні. Сам Села порівнює роман із «годинником, зробленим із багатьох коліщаток і частин». Цей принцип письменник уперше використав у творі «Флігель заспокоєння», який визначив як «роман, зібраний із дрібних деталей, так само як робиться паркетна підлога», оскільки в ньому читач має справу з мозаїкою безіменних персонажів, що живуть відокремлено у своїх келіях, мов бджоли у вулику. На зовнішньому рівні роман «Вулик» поділено на шість розділів і фінал. Дія першого розділу відбувається у кав’ярні «Утіха», власницею якої є донья Роса. У наступних розділах персонажі твору виходять на вулиці Мадрида, де вони втягуються у незначні події, відвідують будинок побачень, пиячать, заробляють дрібні гроші, займаються шахрайством. Через фрагментарність і відсутність звичного змісту роман Сели є прикладом відкритого твору, чия навмисно дезорганізована структура відтворює стан безладу і хаосу, які панували у повоєнному Мадриді.

Значного поширення набуло розуміння «Вулика» як «біхевіористського роману», яке запропонував ще 1952 року критик Г. Буено. Він висунув гіпотезу, що цей твір, написаний з позиції чистого об’єктивізму, з науковою неупередженістю репрезентує персонажів, які позбавлені внутрішнього життя й рухаються тільки під впливом зовнішніх стимулів. Дія роману відбувається винятково у вічному теперішньому часі, оскільки минуле постає як витіснений у забуття трагічний досвід, про який краще не згадувати, а майбутнє також виштовхується зі свідомості, тому що лякає невизначеністю. Гомер Парра зазначає, що «час біхевіоризму завжди теперішній. Теперішнє — це той час, який можна вхопити, це безпосереднє, те, що зв’язує в одне ціле екзистенцію персонажів [...]. Цей теперішній час творять персонажі. Тут ідеться не про об’єктивний час, який можна вимірювати, але про час екзистенційний». У романі «Вулик» читач бачить тільки зовнішні реакції книжкових героїв: їхні жести, вирази обличчя, одяг, і в цьому плані «Вулик» також нерідко називають одним із взірців «кінематографічного роману», адже в ньому Села наслідує прийоми репрезентації реальності, розроблені у кіно: фрагментарність представлення дійсності, симультанність дії, «оречевлення» тілесності тощо.

Проте прочитувати «Вулик» виключно як соціальний реалістичний роман, написаний з біхевіористських засад, було б суттєвим спрощенням насамперед його оповідної структури, адже у творі реалізована множинна наративна перспектива, представлена трьома голосами: 1) персонажів, які спілкуються між собою діалогами, а також висловлюють свої позиції за допомогою монологів, 2) наратора та 3) імпліцитного автора. Наратор наділений всезнанням: йому відомо все щодо інших персонажів, серед яких він існує, він ґрунтовно поінформований і про їхнє минуле, сімейні справи, чутки, що точаться навколо них, матеріальне становище, труднощі, нереалізовані бажання і навіть про їхні сни. Наратор може виражати критичне ставлення до персонажів, про яких розповідає, порівнюючи їх із тваринами й підкреслюючи ницість їхніх інстинктів. Імпліцитний автор висловлює коментарі, не пов’язані безпосередньо з подіями, а також використовує відступи, ретардації, емоційні вигуки, цитує сам себе або іноді прямо втручається в те, що відбувається. Функція персонажів — забезпечувати ефект об’єктивності: вони проголошують неприкриту правду, в той час як всезнаючий наратор та імпліцитний автор інтерпретують реальність за допомогою гумору або поетичних висловів. Таким чином, складна оповідна структура роману «Вулик» спрямована не тільки на те, щоб бути засобом фіксації реакцій персонажів, які відповідають на суспільні подразники, а й є активною творчою і, головне, етичною силою, яка надає тексту твору багатовимірності.

Чимало літературознавців підкреслюють, що «Вулик» — це екзистенційний роман, адже в ньому відображено цілу низку складових ситуації, в якій опинилася сучасна людина: монотонність і зупинка життя, що не має надії, невизначеність долі (згадаймо, що «Вулик» замислювався як перший роман в циклі «Невизначені шляхи»), приниження, відсутність бажання творити, брак бунтарського духу, порожнеча, влада над людиною почуття голоду і сексу, невміння діяти солідарно, комунікаційні розриви. «Вулик» стає метафорою сучасного суспільства, яке побудоване за принципом механічного відтворення соціальних і духовних практик, і в такий спосіб позбавляє індивіда його унікальності. Переведення смислів твору з реалістичного плану в екзистенційний здійснюється за допомогою специфічних підходів до зображення часопростору.

Три головні характеристики часу в романі Сели — 1) абсолютна історична конкретика, 2) затиснення дії твору в обмежений темпоральний відтинок і 3) симультанність. Конкретика часу виражається в тому, що прикмети життя, змальовані у творі, належать тому історичному моменту, яким вони датовані,— це 1942 р. «Вулик» як жоден інший роман іспанської літератури відтворює дух доби завдяки показу речей, способів спілкування, реалій, радіопередач, звичок, прикрас тощо. Паралельно з цим Села веде постійну гру з часом і ущільнює його в проміжок, який налічує лише три дні. При цьому читач так ніколи і не дізнається розгадку двох таємниць, котрі надають руху тому, що залишилось від інтриги: хто вбив донью Марго і що станеться з Мартіном Марко, якщо здійсниться загроза (так само до кінця не відома), про яку йдеться у фіналі. У такий спосіб Села іронічно спростовує звичні способи організації романного сюжету, який традиційно складається із зав’язки, кульмінації і розв’язки.

Ефект симультанності часу в романі «Вулик» забезпечується тим, що Села, прив’язавшись до визначеного історичного моменту й ущільнивши дію до трьох днів, бачить усі події, які відбуваються, одномоментно. Це спричиняє порушення сюжетної хронології. Якщо розташувати розділи так, як дія відбувається насправді, то вийде інший порядок, ніж зафіксовано у творі: Розділ І (день перший, друга половина дня), Розділ II (день перший, пізній вечір), Розділ IV (день перший, уночі), Розділ VI (день другий, уранці), Розділ III (день другий, друга половина дня), Розділ V (день другий, уночі), Фінал (останній день, уранці). Крім того, періодично наратор використовує відступи у минуле або здійснює прориви у майбутнє, для того щоб надати читачу інформацію про те, що відбувається з персонажами.

Г. Собехано, який детально дослідив питання хронозрушень у романі «Вулик», стверджує, що за допомогою такого прийму романіст «прагне віднайти форму екзистенції, обумовленої соціально й історично, чия рухливість розмита, стикається з цілою низкою перешкод і трансцендентна». На думку критика, кожен розділ роману символізує певний стан існування, крізь який має пройти індивід на шляху розвитку: Розділ І — приниження, Розділ II — бідність, Розділ III — виснаження, Розділ IV — секс, Розділ V — спроба заховатися, Розділ VI — повторювання. Композиційна схема розташування розділів, таким чином, відтворює не хронологію подій, а етапи пізнання, які має пройти людина. На думку Собехано, «порядок проходження кожного з етапів становлення не змінює кінцевого продукту», унаслідок чого конкретика часу скасовується і залишається лише симультанність.

Екзистенційна філософічність прочитання роману посилюється і новими підходами до зображення простору, які розробляє письменник. Тут знову, як і у випадку з часом, абсолютно конкретне перетворюється на метафоричне. Безумовно, «Вулик», як уже зазначалося, це роман про Мадрид — реальний, справжній, впізнаваний. Місце дії багатьох епізодів без проблем можна знайти на карті, адже вони групуються навколо однієї вісі: це вулиці Гран Віа — Сан Бернардо — Чамбері — Фуенкарраль, а також райони, прилеглі до парку Ретиро й вулиці Аточа. Проте, незважаючи на таку щільну розробленість «мадридського тексту», Села навряд чи мав на меті створити детальний портрет іспанської столиці. Його цікавив Мадрид як екзистенційна ситуація, що визначає людську долю. В цьому плані «Вулик» є взірцем не тільки іспанської повоєнної міської прози, про що йшлося вище, а й посідає гідне місце в ряді шедеврів світового філософського урбаністичного роману, таких як «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Петербург» А. Бєлого, «Уліс» Дж. Джойса, «Мангеттен-Трансфер» Дж. Дос Пасоса, «Місто» В. Підмогильного та багатьох інших книжок, які розглядають феномен Міста як велику загальнолюдську проблему.

Не можна стисло не прокоментувати стиль роману. Його мову вирізняє специфічне почуття гумору, для опису якого М. Дуран використовує такі прикметники, як «сардонічний», «холодний», «гіркий», «такий, що виражає контрольовану емоцію і вміло стримане обурення». Доволі часто сміхова культура Сели набуває гротескових форм, але без жодних надмірностей, які були притаманні естетиці есперпенто. Сміховий елемент майстерно поєднується з ліризмом, який створюється самим принципом фрагментації оповідання на короткі епізоди й поетичними прийомами ритмізації тексту, для чого автор послуговується рекурентними повторами, анафорами, паралелізмами тощо. Мова виблискує чудовими й несподіваними антитезами та метафорами. Лрико-сміхова стихія гармонійно уживається з відверто прозаїчними вульгарними діалогами й монологами персонажів. Як зауважує X. Уррутія, «Села досягає ефекту співпраці між ліричною та вульгарною мовними стихіями, які обіймаються, мов брати, і проникають одне в одне, з метою створення у читацькому сприйнятті вражень, зовні суперечливих, через механізми інстинктивного прийняття-відштовхування». Села демонструє необмежене володіння всіма ресурсами іспанської мови, як літературної, так і розмовної. Показово, що в телевізійному фільмі «Вулик», знятому за романом режисером Маріо Камусом у 1982 р., Села з’являється в кадрі власного персоною, але не як письменник або знавець мови, а як сама жива природа мови: на екрані він — людина, яка вигадує нові слова. Персонажа, якого грає Села, звати Матіас Марті, у кав’ярні «Утіха» він зустрічає академіка дона Ібрагіма Остоласу-і-Бофарруля й дарує йому слово «bizcotur», що «вживається для означення людини, яка не тільки кривоока, але й підступна, ница і баламутна»[1].

Серед багатьох прочитань роману варто згадати ще одне, запропоноване Р. Асун. Вона коментує узагальнюючу картину світу, зображену наприкінці VI розділу роману «Вулик»: «Ранок поволі сходить над містом, заповзаючи хробаком у серця чоловіків і жінок, лагідно стукаючи в щойно розплющені очі, які ніколи не побачать нових обріїв, нових краєвидів, нових принад. А проте ранок, цей ранок, що повторюється одвіку, не від того, щоб трохи побавитися, змінюючи обличчя міста — цієї домовини, цього балагану, цього вулика...». Слова, які лунають, мов діагноз, виражають абсолютно песимістичне світобачення, але його витоки, за Р. Асун, слід шукати не в екзистенціалізмі, як це робить Г. Собехано або інші дослідники, а у великій традиції іспанського бароко, у книгах Грасіана. «Ця традиція відштовхується від того, що споглядає життя як спустошення, як гротескну вигадку відокремлених індивідуальностей, ошуканих, сумних, завжди морально застарілих. Цей світ, якщо поглянути на нього згори, може нагадати картину Босха або виставу ляльок, але за будь-яких обставин завжди це буде видовище оманливе й позбавлене милосердя». Жоден індивід, наділений моральною свідомістю, на думку Р. Асун, не може погодитися з існуванням такого світу, і Села в цьому плані не є винятком. «Біхевіористська» точка зору на роман «Вулик» є найабсурднішою, оскільки, «як письменник насамперед етичний, а не соціальний, антропологічний, а не політичний», Села не може дивитися відстороненим оком на деградацію людини. «Незважаючи на заяви автора щодо невтручання в життя, яке треба лише відтворювати таким, яким воно є, текст позначений, з першої до останньої сторінки, глибоким песимізмом, який супроводжує описаних людей або, цілком можливо, передує їхньому народженню. Немає сумніву, що самому Селі цей світ не подобається...» Його погляд на речі іронічний, гротескний, саркастичний, жорсткий, як погляд Кеведо, але й терапевтичний, оздоровлюючий і, врешті-решт, милосердний. Таким чином, перед нами «те саме бачення, часткове або об’єктивне, яке запропонувала іспанська культура і яке, зі своїми маніями, застереженнями або знахідками (тут усе залежить від критерію) Села у 1951 році розвиває» (Р. Асун).

На завершення варто звернути увагу на те, що Села не перший і не останній, хто використовує метафору «вулика» як символу суспільства. У деяких письменників, зокрема, у Л. Толстого у «Війні і мирі» виникає ідилічна картина «ройового життя» як одного з проявів єднання, про яке так мріяв російський класик. Безумовно, не можна забути про «Життя бджіл» Метерлінка (1901), містичний трактат, який підкреслює «цінність посередника, ще більше приниженого, ніж людина». Але найближчим в асоціативному ряді опиняється знаменитий фільм іспанського режисера В. Epice «Дух вулика» (1973 р.). Безумовно, книга Сели і кінокартина Epice — два різні твори: у Сели — міський роман з безліччю персонажів, у Epice — камерний світ родини внутрішнього вигнанця; у Сели — розповідь про втрачені особистості, у Epice — історія самопізнання маленької шестирічної дівчинки Ани, яка побачила в місцевому клубі знаменитий фільм про Франкенштайна і зустрічає його у своїх снах-мріях після втечі з рідної домівки. Проте через приналежність до одного культурного контексту — до світу Іспанії франкістської епохи — обидва витвори мистецтва виявляють чимало схожих рис. Вони майже збігаються у часовому плані (у Сели дія відбувається в Мадриді 1942 р., у Epice — в одному Ламанчському селищі 1940 р.) і через це позначені трагічним духом відчуження, болю, втрати, які є наслідками щойно завершеної громадянської війни. Можна віднайти спільні коди поведінки у Мартіна Марко і Фернандо, батька Ани з «Духу вулика». Обидва вони — внутрішні вигнанці, загнані в кут суспільним насильством. Але найбільша подібність полягає у потрактуванні метафори вулика. Навіть є певний символізм, що один «Вулик» створюється на початку франкістської доби, а другий — перед самим її завершенням, перед Перехідної епохою. Фернандо читає трактат Метерлінка і сам розводить бджіл. Для нього (і для Epice), так само як і для Сели, вулик — образ велетенського механічного соціального організму, який дегуманізує людину, спричиняє її відчуження від себе і близьких, це образ несправедливого світового порядку, абсурду ритуалів, позбавлених сакральних смислів. Тоді залишаються лише танці бджіл, які виконують свої надскладні рухи, підкоряючись лише інстинктам. Це завжди будуть танці смерті. Якщо дивитися на «Вулик» Сели, а також на інші вулики під цим кутом зору, то доводиться визнати, що наші теперішні суспільства становлять приклади, далекі від утопічних «ройових єднань» Толстого, а радше скроєні за лекалом домовини або організовані як безглуздий балаган, які у Сели є синонімами вулика. Отже, роман видатного іспанського письменника — надзвичайно майстерно написана книжка, в якій розкривається не тільки конкретна драма Іспанії повоєнного періоду, а й болісний досвід повсякденного життя будь-якої людини взагалі.