Голод

Цю історію, років 20 тому, незадовго до своєї смерті, розповідав мені мій сусід. В роках, дідусь, виглядав вельми пошарпаним життям, напевно, відчував свою швидку кончину, від чого і вирішив мені все це розповісти.

І ось одного разу я, ще тоді будучи школярем, повертався додому після вечірніх занять. На вулиці було вже темно і мене дещо здивувало, що він спокійнісінько сидить біля під'їзду, хоча зазвичай, в цей час, все дідусі та бабусі нашого будинку вже давно зайняли свої місця біля телевізорів.

- Здрастуйте, Іван Олександрович! - Привітався я, вже піднімаючись до дверей будинку. Відповіді ніякого не було і я, пославшись на старечому слабкий слух, повторився.

- Здрастуй, Саш, здрастуй. Вибач, я просто злегка задумався ...

- Та нічого, Іван Олександрович! Про що замислились? - Настрій у мене був гарний, і я вирішив підтримати бесіду.

- Так ... згадалися колишні роки. Коли я був ще зовсім дитина ... ось такий. - Старий витягнув тремтячу долоню, показуючи висоту щодо асфальту. - Саш, у тебе є час? Я б хотів тобі щось розповісти

Зізнаюся, я трохи здивувався. Ні, історії про минуле, у виконанні Івана Олександровича - це зовсім не рідкість і навіть навпаки. Але раніше він ніколи не питав дозволу, щоб почати говорити, так як вважав, що людина його віку має певний статус і повагу, а отже, послухати його історії - честь для всіх інших. Але суть не в цьому. Диво швидко змінилося цікавістю і, сівши поруч, я сказав, що готовий вислухати його.

«Знай, цю історію я ніколи і нікому не розповідав. Все, що ти зараз почуєш - незаперечна правда. Я на власні очі бачив це. І до теперішнього моменту нікому не розповідав.

Це були післяреволюційні роки! На вулиці стояла зима, і, оскільки на нашу долю випав неврожай, був страшний голод ».

Іван Олександрович насупив брови і докірливо подивився на мене.

«Навряд чи ти знаєш, що таке голод. Я бачив як йдуть по вулиці люди - замертво падали обличчям у сніг, а решта перехожі навіть не помічали цього. Всі поводилися, немов так і повинно бути! Звичайно ... допомогти то ніхто і не міг. Але спостерігати подібні картини з мого вікна сірою похмурою п'ятиповерхівки, в якій ми жили з моїм батьком, було моторошно.

Мій батько був службовцем ЧК, і тому їжа в нашому будинку була завжди.

Але, знову ж таки, я трохи відволікся від головного ...

Батько часто пропадав на роботі, то від'їжджав в термінові відрядження, то цілодобово вартував злочинців. Мені було близько 10, і моя надмірна цікавість батьківським заняттям, як і слід було вважати, мучила мене.

Але одного разу, після довгих умовлянь і прохань, батько все-таки вирішив взяти мене з собою «на справу». Що там було, я вже не пам'ятаю ... на кшталт анонімка на одного старого, який, нібито, займався пропагандою контрреволюційної літератури, і слід було провести обшук в його квартирі. Справа здавалося буденнию і загрози не становить. Загалом, я вмовив батька взяти мене з собою ».

Іван Олександрович, закінчивши фразу, раптом завмер, втупившись в одну точку. Я спробував побачити, на що він дивиться, але незабаром зрозумів, що погляд його заставлений «в нікуди».

«Так! Так! Він, звичайно ж, не хотів, але я все-таки зміг умовити його. - Так само раптово продовжив старий. - І ось, рівно о 6 ранку він розбудив мене і звелів одягатися.

Я, тоді, думав, що, напевно, це один з найщасливіших днів у моєму житті! Такий величезний інтерес я відчував до цієї відповідальної і серйозної роботи!

І ось, ми сіли в автомобіль. Батько привітався зі своїми товаришами по службі і вони, поки ми їхали на місце, бурхливо обговорювали щось по майбутній справі. Я вже мало що пам'ятаю, та й тоді мало що розумів ... але з почутого зробив висновок, що належить обшук.

Через пів години ми були на місці. Батько велів мені триматися осторонь і чекати команди, що б мені можна було увійти. Квартира, в якій жила ця людина, була на першому поверсі.

Я пам'ятаю, як стояв у самому низу, а батько з співробітниками піднялися на майданчик і подзвонили в двері. Їм довго не хотіли відкривати, хтось, з його оточення, голосно кричав. Незабаром двері відчинилися. На порозі стояв, одягнений в облізлий домашній халат, літній чоловік, дуже худорлявої статури. Йому пред'явили якісь документи, кілька співробітників увійшли в квартиру. Хвилин через 5 з'явився батько і сказав, що я можу теж пройти подивитися.

Цей чоловік ... його обличчя здалося мені дуже дивним. Його погляд ... він був таким відчуженим. Його немов абсолютно не хвилювало, що відбувається навколо нього. Він не вимовив ні слова, з моменту як все почалося. І лише побачивши мене, в його очах щось змінилося! Він немов ожив! Але всі були так захоплені обшуком його квартири, що ніхто і не помітив, що він відверто вирячився на мене. Зізнатися, від цього ставало дико страшно.

Його посадили на кухні за стіл, прикувавши до батареї. Хтось ляснув мене по плечу, сказавши: «Доглянь за ним, Вань! Тільки близько не підходь! ».

Ми залишилися з ним один на один! Я стояв біля входу, намагаючись не дивитися на нього, але на собі відчував вируючий погляд. Хотілося піти ... але я повинен був слухатися батька ... і, як мені здавалося, його приятелів. Було велено залишатися тут, і я залишався.

Паніка в моїй голові від чогось не хотіла стихати і я, завдяки випадку кинувши, побачив, як з його трохи відкритого рота, до самої підлоги, тяглася тоненька цівка слини. Очі були заставлені на мене і, здавалося, одного його погляду було достатньо, що б впасти в стан божевільної паніки.

Але далі ... далі сталося найстрашніше і цікаве ».

Оповідач підняв вгору палець.

«З сусідньої кімнати пролунав скрип. Як я зрозумів вже потім, це батько з хлопцями відкрили двері до підвалу. Якщо ти не знаєш, то що живуть на першому поверсі мають в своєму розпорядженні підвал.

Так ось, пролунав скрип дверей цього самого підвалу, а потім, після нетривалої тиші, я почув як батько схвильованим голосом запитав, де зараз знаходжуся я. А після почав на весь голос кричати, що б я негайно покинув кухню. Спочатку я не розумів, що він кричить і, як і слід було, залишався там, де було сказано. Повернувши голову в бік коридору, я став прислухатися ... і тільки тоді абсолютно чітко почув: «Ваня! Ваня! Іди звідти! Негайно! ».

Я знову подивився на старого ... і обімлів. Неймовірна гримаса, що зображає повну відсутність розуму і дику ненависть і злість. Тягнеться до мого обличчя покручена рука. Так як він був прикутий, дотягнутися він не міг, але залишалося йому буквально кілька сантиметрів. Але найстрашніше ... це його оскал. А саме його зуби. Кожен зуб був загострений. Немов він напилком заточив їх, що б досягти такої форми. На своєму обличчі я навіть відчув смердюче дихання, викликане його стараннями дістатися до мене. Що я відчув в цей момент ... словами не описати. Ноги стали підкошуватися ... і якби я впав і він зміг дотягнутися ... мені здавалося що такого монстру вистачило б однієї секунди, що б перегризти мені горло. Але вже в наступну мить вбіг мій батько і одним пострілом продірявив його голову. Перед тим як він впав, його обличчя знову прийняло настільки ж байдуже вираз, яке було до зустрічі зі мною.

Навколо почалася метушня і паніка. Батько, обнявши мене на кілька секунд, приєднався до товаришів, які про щось активно сперечалися. Хтось накрив тіло ганчіркою, хтось, тримаючись за рот руками, вибіг в під'їзд. Я все ще не розумів, що відбувається навколо, одне було ясно, батько врятував мене. У цій метушні я знову залишився наданий самому собі. Вид розтікаючої з під ганчірки крові був не з приємних, і я поспішив покинути кухню. Серце все ще стукало як шалене. Я вийшов в коридор і неспішно йшов уздовж нього, поки мій погляд не привернули ... відчинені двері підвалу ».

Іван Олександрович замовк, а його широко розплющені очі виглядали такими наляканими, немов він заново пережив весь тут жах ... з далекого дитинства.

«Повільно, крізь метушню, що панує навколо, я зробив кілька кроків. Втягнув шию ... і заглянув туди. Вниз. У темряву.

Знадобилося кілька секунд, щоб очі звикли, і я зрозумів, що переді мною.

Це були кінцівки і різні частини тіла. Ноги ... руки ... голови ... нутрощі і кістки. І, судячи з розмірів, належало все це ... дітям. Дитячі частини були навалено купою ... але це нічого. Нічого, щодо маленької дівчинки, що лежала в кутку. Все ще жива ... але з відсутніми ногами і руками. І криво зашитими гнійними і кровоточуючими кусками.

Якщо ти досі не зрозумів, то поясню. Той, хто жив у цій квартирі - був справжнісінький людожер. Рятуючись від голоду, він крав дітей ... що б з'їсти їх.

А морожене м'ясо він не любив! Від цього він і їв маленьку дитину, залишаючи її живою ... дівчинка, до речі, незабаром померла.

- Але ... але звідки ви знаєте такі подробиці? - Трохи відійшовши від шоку, викликаного розповіддю, заїкається запитав я.

- Хех ... коли приїхали ще люди ... батько скомандував, що зараз відвезе мене додому ... я встиг «привласнити» зошит, що лежав на столі в цій квартирі. Мені хотілося залишити собі для ... .А в іншому не важливо. Я непомітно схопив його і засунув під одяг, забравши з собою. А після, коли нарешті видався час подивитися, що ж це таке я взяв ... виявилося, що це щоденник людожера, в який він записував всі свої методи і прийоми викрадення дітей. А так же способи готування і зберігання м'яса. Цей зошит ... він і зараз лежить у мене. Хочеш покажу?"

Я глянув на Івана Олександровича і здригнувся від подиву. Його очі .. блискучі, немов у дитини,що пристрасно бажає поділитися якоюсь страшною таємницею ... були заставлені на мене. І, що дивно навіть для самого себе, я дуже хотів ... хотів подивитися на цей зошит.

- Ну що ж ... підемо, я покажу тобі! - сказав він, не дочекавшись моєї відповіді і, крекчучи, став підніматися.

«Саша! Додому! »- пролунало з мого вікна. Це кричала моя мама, яка вже зачекалася мене після школи.

- Іване Олександровичу, вибачте, мама кличе! Ви мені завтра покажіть? Покажіть, так? - згораючи від цікавості я, шкодуючи про те, що не виходить побачити це зараз!

- Звичайно, Саш, звичайно ... завтра заходи ... - сівши назад, відповів він.

І я побіг додому.

На наступний день я не міг дочекатися довгоочікуваного доповнення до почутої мною історії! І просто згорав від цікавості! Швидким кроком йшов зі школи додому. І ось, вже підходячи до свого під'їзду, зменшив швидкість. У домофонної двері юрмилися люди. Так само стояла поліцейська машина. У натовпі я побачив людей з камерами і мікрофонами.

- Саша! Саш! - пролунав знайомий голос і я побачив свою маму. - Йди сюди!

- Що трапилося? - Запитав я, підійшовши.

- Сьогодні вранці помер Іван Олександрович. - Відповіла мама, але в її голосі було щось не так, вона була чимось вкрай схвильована.

У цей момент прямо поруч з нами встала телеведуча, мабуть, якийсь міської програми:

«... і прямо зараз ми знаходимося поруч з будинком, в якому, сьогодні вранці, в квартирі померлого пенсіонера, були виявлені безлічі людських решток і кінцівок. Експертиза вже встановила, що всі частини тіл належать дітям від 5 до 12 років! «Міський людожер!» Саме так зараз називають в мережах - загиблого, хоча факт поїдання людської плоті ще не встановлено! У квартирі був так само виявлений щоденник, в який пенсіонер детально записував всі свої дії, докладніше про це капітан поліції Кравченко Юрій ».

Чоловік у формі підійшов ближче і почав розповідати: «Сьогодні о 9.30 було виявлено тіло Курбатова Івана Олександровича. За попередніми оцінками - смерть настала в результаті серцевого нападу. Виїхавши на місце члени медичної експертизи відчули запах, що доносився з підвалу, в якому і були виявлені відрізані кінцівки і частини людських тіл. Так само був виявлений щоденник, який вів підозрюваний. У ньому він детально розписує, яким чином заманює дітей в свою квартиру, для подальших розправ. Розповівши жертві «цікаву» історію про «людожера», якого він нібито бачив у дитинстві, пропонував пройти в квартиру, що б показати документальні записи того, що відбувається. Зацікавлена дитина погоджувався і потрапляла в квартиру ... після чого відбувалася розправа ».

Знову заговорила ведуча: «А ми нагадуємо про заходи безпеки і виховних роботах, які необхідно проводити зі своїми дітьми, а саме ...» - далі слухати я не став, а лише знову підняв погляд на маму. Вона, все так же дивилася на мене.

- Саш ... адже це я тіло виявила. Я спустилася солі попросити. Постукала, а двері відкриті. Заходжу, дивлюся, а він на підлозі. Зубний протез поруч лежить, а у самого рот відкритий. Я придивилася ... а у зуби у нього ... гострі ... немов він їх напилком заточував ...