Елы-палы, это моя страна

Режиссер "Киборгов" Ахтем Сейтаблаев дал интервью региональному изданию "Накипело". Вы, наверное, уже наслышаны, что в первый уикенд картина собрала рекордную сумму - 8,1 млн кассовых сборов.

Сам режиссер традиционно ушел в философствование, но от этого интервью получилось не менее интересным. Вот несколько цитат:

1.Если говорить о какой-то там пропагандистской составляющей… Ну, в конце концов, скажем так. Мы живем сейчас в такое время, что любой акт творчества, который так или иначе, впрямую или по касательной, задевает такую тему, как война, хотим мы того или не хотим, он будет все равно нести такой свой удельный вес, да, инструментария идеологического. Я этого не скрываю. Мы не делали заказную агитку, мы не делали пропагандистское кино. Но мы прекрасно понимали, что в определенном контексте — да, это тоже наше оружие. Но снимал я не про это. И с ребятами мы говорили не про оружие идеологическое.

2. Знаешь, я от одного бойца, который, скажем так, соавтор нашего сценария и один из консультантов, мы с ним разговаривали так, достаточно эмоционально, и я ему говорю: «Ну, слушай, да, вот то-то-то, не всегда команда — главное, не всегда что-то происходит, но ты военный человек и говоришь так эмоционально и с такой болью. А нам что делать?» А он говорит: «Нет, ты неправильно меня понял. Я знаю, что мы сейчас рождаемся, и поэтому каждое утро встаю и чищу свой автомат». И я для себя тоже принял такое решение.

3.Во-первых, для фильма самое страшное — это безразличие, когда вообще никаких эмоций не вызывает. Поэтому я как раз за бурное обсуждение. Второе, что касается языка. Ми держава з назвою Україна і знати мову, в якій ти мешкаєш — це не «подвіг», це елементарна повага.

Я — крымский татарин. Я принадлежу к тюркской группе народов. Якщо я можу розмовляти українською, то представники слов’янських народів, для них це не так важко, як для мене.

Если мы говорим о фильме «Киборги», который основан на истории защиты Донецкого аэропорта, истории, которая начиналась в 2014 году и продолжается до сегодня, мы сознательно не разделяли, даже подчеркиваем, что Украину стали защищать все. І ті, хто розмовляє солов'їною, і ті, хто ще не розмовляє українською мовою.

Тому що наш фільм не про громадянську війну. Никакой гражданской войны у нас нет. У нас есть цивилизационный выбор между совковым прошлым и, я надеюсь, европейским будущим.

4. Я не оправдываю войну, но я убежден, что за четыре года Украина сделала очень многое. Просто, чтобы сравнить — 200-300 лет демократии в странах, где давно стригут свои газоны и то, что мы сейчас пытаемся сделать за четыре года. Я тоже много, чем недоволен, но, ёлы-палы, это моя страна.

Само интервью - по ссылке

"Мені важливо ні від кого не залежати в роботі. Я слухаю тільки себе"

А друга історія - про Ігора Чередниченко, який ніколи не розлучався зі своїм стареньким шкіряним портфелем. Cумка побувала у багатьох країнах, тому помітно зносилася.

Три роки тому Ігор таки відважився замінити її, але коли нічого схожого знайти не вдалось, то вирішив створити її власноруч. Так починалася історія бренду Two Bulls & A Carriage.

Сьогодні в асортименті не лише добротні шкіряні сумки, а й гаманці, ремені, аксесуари та навіть взуття. «Ваші внуки будуть боротись за те, щоб носити ці речі» — так зазначають у своєму слогані виробники, обіцяючи довге життя своїм товарам.

1.Для початку шукав людей, які володіють магазинами зі схожою продукцією. Завжди отримував відмови — дорого, «не розкручена» торгова марка і т.д. А потім був щасливий збіг обставин — я побачив оголошення про новорічний ярмарок у торгівельному центрі. Подав заявку — і мене прийняли.

Сталося так, що на ярмарку в мене залишився лише один портфель. Він був останнім, тому я його не продавав. Натомість приймав замовлення — одразу в торгівельному центрі.

2.Я бачив людей, які, як і я, починали з якихось 1-1,5 тисячі доларів. Зрозумів, що треба нарешті робити те, що подобається. І те, що принесе результат як матеріальний, так і моральний. Зовсім про це рішення не шкодую. Мені важливо ні від кого не залежати в роботі. Я слухаю тільки себе. І все.

Важливо довго не обмірковувати, а просто робити! Лише тоді буде зрозуміло, піде справа чи ні. В іншому випадку можна довго сидіти й гадати: «Ось, шкіряну сумку зробити… А скільки вже таких є… А може, не треба…»

3. Я за те, щоб людина, яка професійно робить свою роботу, отримувала багато. Тому й собівартість виробу виходить висока — і ціна відповідна. Найпростіша сумка — 4000 гривень, рюкзак-трансформер — 8000

4. Ми завжди будемо уважними до деталей. Незалежно від того, наскільки швидше хотів би виконати замовлення, я не залишу кромки не пофарбованою. Не заміню певної нитки на іншу гіршої якості. Бо це моя репутація 

Деталі повинні бути дуже правильними. Саме тому всю фурнітуру ми купуємо за кордоном. Ось, здавалося б, пряжка. Ми ставимо таку на ремені до сумок — у нас такої не купиш. Вона зроблена з латуні. Ми намагались знайти в Україні виробника латунних пряжок, і такі справді є. Вони відливають їх, але з умовою — кожної пряжки щонайменше 50 штук. А я у себе використовую 12 видів пряжок. Тому купую їх за кордоном. Не те щоб в Україні не хотіли іти на компроміс — просто такі умови виробництва.

Детальніше можно прочитати тут.