GAME

У дзеркалі кислотно-синім та рожевим миготіли написи. Блимали штучні серця, а над умивальником йшла безперестанку моя майже пряма кардіограма. Я хотіла скинути фітнес браслет, який давно виконує не тільки свою спортивну роль. Завібрував. Привезли піцу.

Безсоння мучить уже тиждень, як тільки приїхала додому. Просто там, в столиці, я тікала від агентів, я тікала від камер, дружніх фото і соцмереж. Тут вони мене впіймали. Тут вони вже мають моє обличчя. Тут вони впіймали моє тіло.

Нова гра постійно просить переглянути рекламу. Так просто: мати уп’ятеро більше кристалів – просто переглянути іще одну рекламу на 30 секунд. Всього 30 секунд. Всього 30 секунд. Ушосте за десять хвилин. Я знаю її на пам’ять. Я натискаю встановити програму і воно мені дає іще на сотню більше кристалів. О, тут ще є рубіни.

Я переступаю низенький поріг душової кабінки і відчуваю прохолодний акрил і тонкий шар теплої води між ним і шкірою. Мурашки котяться з долонь, скупчуються на ліктях та грудях. На прозорому бар’єрі, заляпаному водою, миготять безліч цифр. З тих пір, як я вдома, я відчуваю наскільки в мене пустий погляд, наскільки він у нікуди. І так боляче від усвідомлення власної безпомічності, безсилості перед світом. Добре у великих містах – у них є безодня. Добре у маленьких містах – за тебе все вирішує безодня. На мить відволікаюсь на власні марення, поверхневий натяг води утворює межу між світами і рівень підіймається, він торкається змерзлих ребер, лоскоче соски, підіймається до шиї, впирається в підборіддя, малює лінію поміж губ, заливається в середину, слабкі легені роблять вдих і наповнюються рідиною, очі печуть, але не заплющуються; м’якнуть ноги, згинаються в колінах і тіло плавно йде на дно.

Тут. Я тут. Вкриваю шкіру рушником, геть не м’яким, таким, як скловата, тільки не врізається піщинками в тіло. Просто ранить відсутністю ніжності. Піца на смак не відрізняється від своєї коробки. Губами відчувається масність олії та пружність сиру, якого мало. Але цей світ не має смаку. Насолода коштує одну рекламу. Одна реклама коштує часу. Час вартує життя. Життя не вартує нічого.

Ліжко з часом перетворюється на труну. Життя з часом перетворюється на цвинтар. Ти прикрашаєш його штучними речами, ти приносиш в нього емоції і почуття раз на декілька тижнів. Раз на декілька років. А потім забуваєш про нього, як про ті могили, поверх яких уже вкотре хоронять когось нового, чи більш старого… Тебе зміняють на нове. Тебе діджиталізують. Тебе апгрейднуть. Тебе продадуть.

Безсоння. Рука тягнеться за телефоном. Пароль уже не має сенсу. Екран сканує твоє обличчя, сітківку ока, особисті риси і відбиток пальця. Браслет міцніше затягується на руці – міряє тиск. Не знаходить. Лінія кардіограми майже рівна. Б’є струмом і залишки бажання поспати зникають. Чому я?

Одна реклама – в 5 разів більше кристалів. Всього хвилина. Реклама іншої гри. Реклама нової гри. За 3 хвилини користування – 50 у.о. на особистий рахунок. Тисну завантажити. Уперше безсоння принесе прибуток, до того ж немалий. Перший рівень – затримати дихання на 50 секунд – куди простіше. «Піднесіть телефон до обличчя». Браслет міряє пульс. Знову б’є струмом. Загалом, три хвилини користування – блимнуло сповіщення від мобільного додатку банку. «Дозвольте штучному інтелекту вивчати зв’язок рис обличчя та вашого характеру. Піднесіть телефон до обличчя … - тут блимає спалах і трохи випалює сітківку, тепер екран напівзелений - … та дайте відповідь на 100 запитань». Минуло 15 хвилин. Банк миготів у сповіщеннях 4 рази. Не 5. Сповіщення в додатку: «наступні хвилини користування мають новий тариф: 1 година – 1000 у.о.. Для продовження гри підключіть телефон до дзеркала».

Торкаюсь телефоном до повністю дзеркальної стіни. Вмикається м’яке біле світло. Шкіра видається синюватою. Я дивлюсь у свої скляні очі – зіниці розширились настільки, що я сама вже не пам’ятаю, якого кольору були мої очі. Обличчя, здається, втратило емоції до кінця. Тільки в погляді, так, тому скляному, відраза до самої себе. Тепер ще й це дзеркало миготить літерами.

Наше суспільство завжди було консервативним. Мініюбки завжди змінювались повністю безформним одягом. Волосся завжди в кінці кінців у всіх культурах було сховане під накидкою. Тіло було сховане під одягом, який не показував твого тіла, але був таким незручним, що сковував усі рухи. Тому я досі була в рушнику. І це побачило дзеркало.

Ну от, тепер я маю ще й незадовільний вигляд. Сповіщення миготять так швидко, ніби я підчепила вірус. Я дивлюсь на руки і не можу ними поворухнути. Ніби тіло геть не моє. Щоб не платити штраф – пропонує подивитись іще одну рекламу. Третій рівень. Ніч майже скінчилась. Небо починає сірішати. У квартиру вривається хтось. Я сиджу на підлозі, спершись спиною на ліжко – у мене немає сил рухатись. Я з’їла лише шматок картонної піци. Я не спала так багато днів. Я витратила увесь час на рекламу. Третій рівень. «Як далеко ти зможеш зайти?». «Щоб фото порушення зовнішнього вигляду перед дзеркалом не потрапило у мережу…»

У кімнату заходить створіння. Це робот. Їх завжди видавала характерна манера ступати через поріг. Навіть якщо порогу немає. Нехай робить зі мною, що хоче. Обличчя напівпродане мною. На іншу половину – я його не мала взагалі. З тих пір, як нас уніфікують з першого класу. Очі – ніхто в них більше не дивиться. Руки – зіпсовані безперервним записуванням догм і правил. Тих, які не діють, тих, які неприродні. Тіло – заховане. Сенс. Сенс?

Робот своїми бездушними дотиками стягує з мене рушник і моє тіло оголеною беззахисністю падає просто на підлогу. Робот вмикає режим невидимості. Тепер мене торкається механічний привид. Дзеркало блимає. От і фото. Їх все більше і світлини мого безправного тіла проектуються на всі стіни і на сітківку ока. Робот сідає за моєю спиною і притискає мене до себе, його невидимі пальці торкаються мого рота, ковзають усередину і мокрі від слини роблять вуста блискучими. Дзеркало блимає спалахами фото. На ліжку блимають сповіщення в банку. За кожне фото. За кожен дотик механічних рук. П’ятірка металевих пальців, обтягнутих шкірою стискають мої груди, затискають між вказівним – а на що вказують машини – та великим – як на мене всі пальці однакові – і крутять соски. Машина розсовує мої безсилі ноги і згинає їх в колінах. Блискуче від соку… і холодні пальці усередину. Такі холодні, рухливі і неприємні. Неживі. Гострі. Іншою рукою механічно стискають горло. Сповіщення з банку блимнуло прямо на дисплеї дзеркала. Максимум переказів коштів за добу. В цей ж момент блимає 4 рівень. І попередження про проблеми з серцем. Проблеми з тілом. Проблеми з світом. І миготять мільярди розкадрованих оголених уже проданих світлин. Проданих іще з народження. За кристали, за рубіни, за умовні одиниці. Робот механічно сказав, що за 4 рівень кошти прийдуть з іншого номеру, тому банк їх прийме. Пальці ставали такими гострими і холодними. Воно витягло свою механічну сутність з мого вже сухого лона. Залишивши пустоту в погляді і …

І… Думки, думки, думки. Де я?

Механічна рука врізається в шкіру живота, біль розриває тіло, яке не вміє пручатись, якому заборонено пручатись, бо воно належить не собі. А світу. Продане за так багато у.о.. Робот ховає мою праву нирку в сумку. Таку ж механічну і холодну.

Тіло лежить на підлозі. Біль є. Але реагувати на нього більше немає сил. Не буде сил. Обличчя торкається підлоги, яка стає іще однією затопленою ванною кімнатою. З мене тікає так багато крові. Широко розплющені очі. Дзеркало далі блимає. 1 реклама – у 5 разів більше кристалів. Крові так багато, що її рівень підіймається щосекунди і одне око бачить світ напівчервоним. На мить знову пірнаю у марення, рівень крові в кімнаті уже стає для мене теплою ковдрою. А у світі так мало тепла. Ніжно-ніжно торкається волосся. А у світі так мало ніжності. Так багато техніки… Так мало людей.

Ліжко стає труною. Реклама пропонує підключити новий тариф, страхування з повною оплатою усіх витрат на смерть.

Блимнуло сповіщення у банку.

«Переказ коштів від абонента «GAME» - 50 000 у.о.». На дисплеї реклама. На дзеркалі сліди від хвиль. Кров’ю бушує море. Рівень підіймається, малює лінію поміж губ, заливається в середину, слабкі легені роблять вдих і наповнюються рідиною, очі печуть, але не заплющуються; тіло плавно йде на дно. І уперше, ніби кашель, проривається всхлипування. Плач стає виттям. На дворі гуде сирена. Звук обривається. Картинка зникла. І думки. І…