Ф

Ф, ф («еф») — [літера] кириличної абетки, яка слугує для позначення [глухого губно-зубного (лабіодентального) фрикативного звука [f]]. Є в усіх абетках, створених на слов'яно-кирилічній графічній основі. За формою накреслення — видозмінена кирилічна літера, що походить від грецької. В українській абетці 25-та за ліком.

Звуки

[ɸ] (ф) — глухий губно-губний фрикативний
[f] (ф) — глухий губно-зубний фрикативний

Ферт

Кирилічна літера «Ф» походить від [церковнослов'янської і старослов'янської] [] «ферт» ([церк.-слов.] фертъ, [стцерк.-слов.] фрътъ), яка зазвичай стоїть (стояла) на 22-му місці. Утворена за зразком [грецької літери] Φ φ ([«фі»]). У [глаголиці] мала накреслення [] [] (раніша форма — стоячий прямокутник, перетнутий рискою з кружками на кінцях, схожий на [«фіту»]). На відміну від більшості глаголичних знаків, форма символу [] майже тотожна відповідній грецькій Φ. Порядковий номер у глаголиці — також 22-й, [числове значення] в обох абетках — 500.

Походження слова «ферт» неясне, найімовірніша версія припускає [ономатопеїчний] (звуконаслідувальний) характер: за схожістю зі звуком, що видають коні, звук «р» же був введений для полегшення вимови чужого слов'янам звука[1][2]. Інші версії — від [грец.] φύρτης («баламут», «бешкетник», «порушник спокою»)[1][2], від [праслов.] кореня *vert- («вертіти»)[1], від грец. φερτός («стерпний», «припустимий»), від назви [германської руни] [][«перт»] ([гот.] реrtrа, [англос.] реоrđ)[2].

Використовування

У кирилиці

Слов'янські мови практично не мають питомих слів зі звуком [f]. У старослов'янській абетці літера «ферт» слуговала для передавання чужого слов'янським мовам звука у словах грецького і єврейського походження (фелонь, фіникъ, фарисей, серафимъ). У [давньоруських землях] поряд з «фертом» для позначення цього звука вживали також літеру [] «фіта», яку східні слов'яни читали як «ф». Приблизно до XVII ст. ([літургійних реформ]) різниці в уживанні «ферта» й «фіти» не було, надалі написання узгодили з грецьким («ферт» передавав φ, «фіта» — θ). Протягом Середньовіччя в низці орфографічних шкіл віддавали перевагу тільки одній літері. Так, у [новгородських берестяних грамотах] XIII ст. «ферт» не вживають зовсім, пишучи замість нього «фіту», у XIV—XV ст. навпаки, пишуть його майже скрізь. У дореформеній і [старообрядській] традиціях помітна схильність писати «фіту» на початку слів, а «ферт» — посередині[3].

Надалі «ферт» стали вживати й у словах західноєвропейського походження, передаваючи ним латинську літеру F (у запозиченнях з німецької також V).

Оскільки звук був чужим слов'янам, здавна в чужих словах, запозичуваних до слов'янських мов, замість нього вимовляли інші, дещо подібні, звуки [[p]] та [[x]]. Отак, наприклад, в українській грецьке Φιλιππος перетворилось на Пилип, Ευφημιος — на Юхим, Θωμάς — на Хома тощо. Відомі випадки й письмової заміни «ферта» на [«покой»] (пиникъсъ замість финикъ)[4]. Втім, звук [f] присутній у нечислених питомо слов'янських словах у деяких слов'янських мовах. У цьому разі він виник пізніше з інших звуків.

У македонській мові — з «хв» (напр. сфати («розуміє») — з «схватити»);
У польській мові — з «pv» (напр. ufać («довіряти») — з прасл. *upъvati);
У російській мові — з «хв» (напр. Фили (назва одного з районів Москви) — з «хвили» («хире місце»);
У сербській мові — з «пв/pv» (напр. уфати («сподіватись») — з *upъvati);

Також питомо слов'янськими словами з «ф» є [звуконаслідувальні] дієслова «фукати», «фуркати» тощо.

В українській абетці

Наразі літеру «ф» вживають здебільшого в іншомовних словах, передаючи нею «φ» у [грецизмах], «f» і «ph» у словах з латини і західноєвропейських мов (з німецької — також «v»), та позначаючи нею схожі звуки у запозиченнях з інших мов. Після скасування літери [ѳ] («фіти») в [цивільному шрифті] літерою «ф» передають і «θ» у словах грецького походження, запозичених через старослов'янську. Якщо грецьке слово потрапило до української через латину або західноєвропейські мови, у цьому разі на місці «θ» пишуть «т». Наприклад, [«орфографія»] (ὀρθογραφία), але [«ортопедія»] (ὀρθοπαιδεία через [лат.] orthopedia), [«Федір»] (Θεόδωρος), але [«теологія»] (θεολογία через theologia), [«кафолічність»](καθολικότης), але [«католицизм»] (catholicismus з καθολικισμός) тощо. Проте, існують проекти українського правопису, що приписують ставити у грецьких словах «т» на місці «θ», незалежно від шляху запозичення ([«Харківський правопис»]), чи дозволити паралельне, рівноправне вживання «ф» і «т». Нема однозначної думки й щодо передавання кирилицею грецизмів з літерами [β] і [η].

Звукове відтворювання літери Ф в українській мові

З усіх українських літер тільки Ф позначає звук, чужий для більшості [українських говірок] — [шумний щілинний глухий губно-зубний] приголосний звук, який може бути твердий (ліфт, міф, фаза) і напівпом'якшений — перед і (фінік, фірма). В окремих [степових говірках] зустрічається вживання «ф» замість «хв» в питомих українських словах (фали́ти, фіст тощо).

У передмові до Грінченкового [«Словаря української мови»] зазначено:

Списку слів на літеру Ф у тому ж таки словнику передує зауваження: «Слова, що починаються з літери ф і не містяться далі, див. на літеру х, при чому ф=хв, а іноді х.»[5] Інакше кажучи, Б. Грінченко свідчить, що літера ф позначає не осібний звук, а звукосполучення хв, а іноді звук х.

Звук [f] можна почути від людей, що на їхній вимові позначились російські чи польські вимовні навички. У російській та польській мовах звук [f] розвинувся природно, через оглушення звука [v] перед глухими приголосними та наприкінці слів, а в польській мові ще й після глухих приголосних: правка [prafka], лев [lʲef], twój [tfuj], wstrząs [fstʂɔ̃s].

А от українська літера В позначає в зразковій вимові не губно-зубний польський та російський [v], а губно-губний [w]. Підручники та довідники з української мови засвідчують двогубність цього українського звука[6]. Як і будь-який український дзвінкий приголосний, він не оглушується перед глухими приголосними та наприкінці слів. У цих випадках його вимовляється як нескладовий у: лев [lɛu̯], зовсім [zɔu̯sʲim].

Від 15-го століття українці стали заступати [f] на звукосполучення [xw][7] ([нім.] Pforte > [пол.] forta > [укр.] хвіртка), що спрощується до [x] перед приголосними та губними голосними звуками ([пол.] futro > [укр.] хутро, [пол.] fura > [укр.] хура).

Горішній суспільний та розумовий прошарок в Україні довго вживав польської та російської за мови освіти та культури. Уміючи вимовляти звук [f] завдяки власним мовним навичкам, ці люди погано оцінювали його заступання на [xw] та [x] в українській вимові[джерело?]. Через це тільки в дещиці слів (хвиля, хвіртка) його відтворили та вживають в офіційному правописі[джерело?]. Як свідчить український мовознавець Юрій Шевельов, «низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф „природний“ тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу)»[8]. Інакше кажучи, звук [f] додали до офіційного набору українських звуків не через мовознавчі причини, а через суспільний тиск, посилений у радянські часи діями верховодства в Москві та Києві, спрямованими на насильне зближення української мови з російською.

Багато які люди з рідною українською мовою й понині уживають [x(w)] замість [f]. Проте такий ужиток і тепер дістає від багатьох принизливу оцінку. З одного боку, тут дається взнаки те, що дуже великою мірою зросійщені житці східноукраїнських міст опановують українську мову не через живе мовлення, а через книжки (підручники, посібники та словники), зміст яких мало змінився від радянського часу, та ще й переносять свої мовні навички, у тому числі й вимовні, на українську мову[джерело?]. З другого боку, в західноукраїнських говірках звук [f] часто — звичайна річ.

Найменш уживаною [літерою] [української абетки] є літера ф. В [українській мові] звук, що позначається цією літерою, зустрічається у небагатьох [запозичених словах].[9]

Цікаві факти

Звук [f] відсутній у деяких мовах, наприклад, у тагальській і японській (в останній його замінює схожий звук ɸ). Наприклад, Франція тагальською буде Pransya, а в японській вимові нідерландське koffie [kɔfi] перетворилось на kohi. У деяких інших мовах [f] у запозиченнях замінють на [p]: слово «Франція» литовською буде Prancūzija, а малайсько-індонезійською — Perancis.
Від старої назви літери походить вираз «стояти фертом» — тобто взявшись рукама в боки, зробившись схожим на Ф. Звідси також й вислів «ходити фертом», тобто мати молодецький, самовдоволений вигляд. Відоме вживання слів «ферт» і «фертик» у значенні «самовдоволена, розв'язна людина», «франт», «джиґун», «жевжик»[10].
Слово «ахінея» прийшло з жаргону семінаристів і пов'язане з назвою міста Афіни, котру слов'яни часто вимовляли як «Ахіни». Відома за часів Античності афінська («ахінейська») філософія багатьом здавалась надто заплутаною і темною, отже, нісенітною[1] (з семінаристського мовлення походить і застаріле ярунда, рос. ерунда («нісенітниця», «ахінея») — від лат. gerundium «герундій»)[11].

Таблиця кодів

Примітки

Література

Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
Півторак Г. П. Ш // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.

Джерела

Ф // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.