ессе
Я хочу розповісти історію про чотирьох дівчаток, які виросли і стали чудовими жінками.
Це історя про останній фільм Ґрети Ґервіґ, який вийшов в 2019 році, який є екранізацією однойменного роману Луїзи Мей Олкотт, і на мій погляд - найкращою із існуючих наразі. Ґервіґ стала відома завдяки драмі про дорослішання "Леді Птаха", у якій вдало грає з класичними мотивами Селінджера, а також - завдяки своїм ролям у фільмах Ноя Баумбаха. З "Маленькими Жінками" вона тільки сильніше підкреслила свій авторський стиль, та довела свій режисерський талант. Оригінальний твір екранізували вже декілька разів, більшою частиною доволі вдало, но тільки цей варіант викликав у мене бажання прочитати книги Олкотт. Фільм розповідає про дорослішання чотирьох сестер Марч, що живуть в 1860-тих роках у Новій Англії в часи Громадянської війни в США. Ґервіґ вдало використовує те, що оригінал історії - це дві книги, які охоплюють собою достатньо великий проміжок часу. Тому й сам фільм побудован на тому, що події з дитинства головних героїв розгортаються паралельно з подіями, які відбуваються зараз. І хоч такий прийом не завжди буває вдалим, саме тут він вийшов дуже влучним. Із цікавого, вжитого саме в цій екранізації - це й тонко вплетена сюди історія самої авторки. Олкотт писала сестер Марч із своєї власної родини, тому Джо, це трохи й Луїза Мей. Вона ніколи не виходила заміж і в неї не було дітей, але у творі вона закінчує історію Джо класичним для тих часів хеппі ендом, і навіть вона знаходить й своє щастя у шлюбі та дітях. Їй довелося зробити такий кінець, щоб мати можливість надрукувати книгу. Ґервіґ відображає цей момент у фільмі, і тепер Джо вже на екрані, як і авторка книги, спілкується з видавцем, і перероблює фінал своєй книги. Це такий, трохи театральний момент, ти майже розумієш, що події які показані, це лише вигадка, і саме цим фільм робить реверанс авторці, і дає кожному із нас вирішувати, який же фінал для Джо Марч найкращий.
Візуально - це дуже красивий фільм. Недарма Жаклін Дюрран отримала Оскар за найкращий дизайн костюмів. Одяг у фільмі грає дуже важливу роль, підреслюючи соціальний статус та характер героїв. І всі елементи пророблені особливо детально. Локації та приміщення не так сильно привертають увагу, але добре працюють на посилення атмосфери та відтворення епохи. Ми бачимо перед собою Америку часів Громадянської війни, ще далеко до часів мегаполісів, і це все невеликі будинки та старі садиби, сади та ліси, і природа відіграє в людському житті важливу роль. Разом з чудовим музичним оформленням Александра Деспли та роботою оператора, історія сприймається на одному подиху. Теплі кольори відображають спогади минулого, холодні - складні пошуки сьогодення, і лише посиллють відчуття дорослішання героїв. Важливим елементом стилістики фільму є танці - від пишного балу дебютанток до жартівливого танцю Джо та Лорі на вулиці, вони є невід'ємною частиною розповіді, і щиро відображають емоції героїв, доповнюючи сюжет без слів.
Особливу увагу потрібно звернути й на акторів, які просто живуть своїми героями. Навіть якщо деякі з них не відповідають максимально своїм описам у книзі - Лорі, наприклад, має бути високим й крупним, і візуально йому куди більше відповідає Крістіан Бейл із екранізації 1994 року, проте невеликий і тонкий Тімоті Шаламе так вдало відобразив характер свого героя, що складно уявити, що можливо було знайти когось кращого на цю роль. Ти віриш кожному з них, і всі вони на своєму місці. Таке поєдання акторів і їх взаємодії між собою й робить цей фільм настільки вдалим. Дуже приємно було дивитися на Флоренс П'ю, якій вдалося відобразити свою героїню у різному віці (її героїня, Емі Марч, на початку історії була наймолодшою із сестер), і її зміна читається дуже сильно. Ось вона ще дитина, а ось вже доросла дівчина, у якої дуже сильно змінилося відношення до світу. І справа не тільки в тому, що в неї змінилася зачіска чи одяг - її обличчя, та його вираз, вони зазнають великих змін, і це все одна лише її гра. Чудові спільні сцени сестер, зустрічі з батьком, дружби між Лорі та Джо, всі виглядають так, ніби ти дивишься на старі фотокартки.
Можливо, це можно було б сприймати як вільну екранізацію, але не дивлячись на те, що багато подій та елементів твору не з'являються на екрані, режисерці вдалося вихопити найважливіше з тексту, і за допомогою талановитих акторів і чудової роботи художників відтворити цю історію із усією любов'ю. Повчальна сама по собі, історія сестер Марч дуже тонко і красиво розповідає про найважливіші цінності в нашому житті, а у вигляді екранізації має можливість дійти й до тих глядачів, які ніколи не беруть книжки до своїх рук. Із останніх адаптацій классичних романів про дорослішання 19 ст "Маленькі Жінки" були найкращими, і трохи посунулися в цьому році лише задля адаптації Джейн Остіновської "Емми" від Отем де Вайлд.