Історія, яка мене найбільше зворушила

Що в прочитаній (або преглянутій, якщо мова йде про фільм) історії змушує наші серця битися частіше а очі зволожуватися сльозами? Чому дивлячись на звичайні, здавалося б, речі або відтворюючи їх в уяві, ми на коротку, болісно вислизаючу мить наче стаємо причетними до чогось ... справді грандіозного, такого що не вміщується в душі? І як митцям вдається досягати такої дії ?!

Якщо сісти і замислитися над цим, можна за короткий час дійти досить простих і, як здається, резонних висновків. Логічна побудова історії, що впевнено проведе емоції читача/глядача второваною автором стежкою, розвиток персонажів, що дозволить їм співпереживати та пристойне технічне виконання (вдала постановка/правильна літературна мова) - і ми маємо творчий успіх! Адже так?...

Проте історія яка мене найбільше зворушила так не вважає. І ім'я її - малголанд драйв. Фільм, що ніби глузує над такими умопобудовами. Коли побігли титри, по мойому обличчу текли сльози, а серце наче рвалося на міліон шматочків, але ніби очищуючись цією мукою. А я сидів вражений і нічого не розумів. Не розумів ні що відбулося в фільму, ні що відбувається зі мною самим. На той час я вже не вважав кіномову простим придатком до сценарію завдяки переглянутим фільмам Тарковського, та й не боявся вже "незрозумілого авторського кіно", але те, що зробив зі мною Лінч, мене чи не шокувало. Чи не заради таких моментів слід взагалі дивитися кіно ?!

Це вже потім, читаючи за звичаєм рецензії я дізнався про різномаїтні теорії щодо того, що взагалі відбулось в фільмі. Вже потім з подивом зрозумів що можливо відтворити майже цілісну фабулу. Але ж в той благословений момент все це було далеко на другому плані; саме серце все зрозуміло по своєму, і нічого більш істинного ніж те, що вирувало в ньому вигадати було просто неможливо.

Та хіба ж це можна назвати історією ?