Дюнкерк

Дюнкерк

@slampa

Це надто ірраціонально, аби пояснити. Оця любов до баталій, реалістичних битв та постійного проживання жаху війни – безпечного проживання. Цей механізм споріднений із тим, який змушують нас швидко, безвідривно прочитувати або проглядати твори горор жанру. 

Тому військові драми – це моє, а Врятувати рядового Раяна – один із найулюбленіших фільмів. Тому я чекав Дюнкерк ще з моменту, коли вперше побачив трейлер. І з цього ж моменту я зрозумів – що це не звичний фільм про війну. Навіть не так. Фільм про війну.

Ні, це щось наповнене нестерпною напругою, саспенсом і Томом Гарді. Щось инше


Дюнкерк немає грандіозних битв, лінійної боротьби за Перемогу і патосу американських фільмів. Навпаки, смерть вже тут – загнала всіх в оточення, битва програна; залишилась остання – за спасіння сотень тисяч бійців британської армії.

Безпорадність. Найсильніше чується саме вона. Особливо в марних спробах героїв врятуватися. В моменти бомбардувань беззахисних зелено-коричневих живих колон, які розтягнулись пляжем. 

Цікавий ворог – зовсім невидимий (але постійно поруч – на відстані пострілу гвинтівки) і, здається, непереможний.

Зате реальний, майже матеріалізований, страх перед ним, який змушує героїв (і головних, і другорядних) чинити нечесно. І це не викликає симпатії (хоч Нолан не прагне її викликати), але пробуджує розуміння. 

Сюжет має три лінії, які виринають перед нами певними відрізками. І в ритмі наближення до кульмінації гісторії частіше змінюють одна одну. Сюжети досить метафоричні. Вони символізують чотири стихії: воду, повітря, землю та людську душу.

Персонажі не зовсім особистості, але уособлення певного, часто пограничного, емоційного стану («вектори»). Вони не запам’ятовуються. Так потрібно. Всередині кожного відбувається своя боротьба, де страх долає почуття сорому перед тими, хто залишився вдома. За програш. За втечу.

Мені дуже сподобалась кольорова гама, в якій це знято. Робота оператора («Інтерстеллар»). Гра Тома Гарді, Кілліана Мерфі, Фіона Вайтгеда. Музика, яка замінила діялоги. 

Не сподобався попідвиверт із просторово-часовим надламуванням сюжетних ліній. Цивільний хлопчина, котрий для чогось гине. Надмірний патос при фіналі. Кажуть, гісторичність шкутильгає на обидві ноги, а людей на пляжі справді далеко не 400 тисяч. А отой фінт пілота в кінці – це щось зі сфери фантастичного. 

Багато хто відверто розчарувався, бо очікував З міркувань совісті чи Тихий океан. А отримав Дюнкерк – зовсім імпресіоністичний мазок, «Схід сонця» Моне замість «Тайної вечері». І саме так його варто сприймати – ЯК Є. Рефлексувати картину в цілості, але не шукати порівнянь.

Report Page