«Дюна»

«Дюна» Дені Вільньова стала одною з найбільш очікуваних кінокартин року, квитки на яку придбав чи не кожен кіноман. В інтернеті вже можна знайти безліч рецензій на фільм, а хайп навколо нього торкнувся далеко не тільки фанатів саги, за мотивами якої знято фільм. Тож, сьогодні спробуємо розібратися, наскільки виправданою є така популярність і чого взагалі варто чекати від цієї стрічки.

Цей проєкт привернув увагу всіх, хто хоч трохи цікавиться кіно, із самого свого старту. Тут вам і голлівудський каст, і космічний бюджет, і цікава для фанатів фантастики концепція світу. Події розгортаються у феодальній міжгалактичній імперії майбутнього, де мінімізовано використання комп’ютерних технологій, і навіть міжпланетні подорожі можливі лише завдяки дорогоцінному органічному паливу. До того ж у центрі сюжету — протистояння двох дворянських родів, а історії боротьби за владу, як відомо, рідко залишають глядача байдужим.

Багато хто зацікавився новим фільмом Вільньова після того, як на Венеційському кінофестивалі його вихід порівняли з виходом перших частин «Володаря перснів» та «Гаррі Поттера». Проте таке порівняння лише збиває потенційних глядачів із пантелику, адже «Дюна» не схожа ні на один з цих фільмів. Робота Вільньова куди ближча до незалежного фестивального кіно, з якого починав канадський режисер. Тут є всього одна недовга сцена битви з використанням комп’ютерної графіки, декілька коротких сцен погоні. Розгортання сюжету переважно відбувається за допомогою камерних діалогів та довгих планів мальовничих краєвидів. І це не робить фільм нудним чи затягнутим — тут просто зміщені акценти. По суті, весь сюжет є поступовим знайомством зі складним та надзвичайно різноманітним світом Дюни. Весь цей новий всесвіт — яскравий, добре прописаний головний персонаж, за яким глядач має пильно слідкувати.

Режисер приділяє велику увагу деталям: кожен персонаж, кожна локація живе своїм унікальним життям. Чи не половину екранного часу займає зображення вірувань, звичаїв та ландшафтів із різних куточків космічної імперії. Вони ніколи не бувають зайвими, бо завжди органічно вплетені в сюжет, нерозривно поєднані з персонажами та подіями. І все це –– під гіпнотичні саундтреки Ганса Ціммера. Засоби зображення, що використав Вільньов, дають змогу глядачеві зануритися в цей світ без перевантаження інформацією. Такий унікальний підхід робить фільм неповторно атмосферним та живим, але вимагає від глядача неквапливого, уважного споглядання.

Однак «Дюна» –– це не лише гарна картинка та оригінальний сеттинг, ідейна складова тут теж є. Провідний конфлікт основної сюжетної лінії –– зіткнення свободи волі та наперед визначеної долі, у багатьох епізодах також досліджується поняття честі та традиції. «Дюна», як і попередній фільм Вільньова «Прибуття», демонструє нерозривний зв’язок минулого з майбутнім. Ці теми будуть повністю розкриті вже в наступних фільмах циклу, але ці дві з половиною години вже дають більш ніж достатньо матеріалу для роздумів.

Не варто забувати, що «Дюна» є передусім адаптацією серії романів Френка Герберта, й особливості фільму зумовлені елементами першоджерела. Я вже не раз читала скарги на те, що персонажі фільму здаються однобокими та недостатньо детально прописаними. І таке враження дійсно може скластися, якщо порівнювати «Дюну» зі вже згаданими «Гаррі Поттером» чи «Володарем перснів». Усе ж, перед тим, як розчаровано ставити фільму дизлайк, варто згадати про одну важливу особливість «Дюни» Герберта: сага є авторським циклом міфів із дотриманням усіх законів міфотворчості. Тому персонажі тут –– не стільки яскраві індивідуальності, як універсальні образи-архетипи. Інакше кажучи, порівнювати їх треба не з героями сучасного фентезі, а з героями, скажімо, єгипетських чи скандинавських міфів. З цієї особливості книг витікає й неквапливість сюжету фільму: вона створює притаманне міфам враження монументальності та епохальності.

Наостанок скажу, що головний здобуток Вільньова в тому, що він використав методи та концепції авторського кіно в голлівудському блокбастері та зміг поєднати ці, здавалося б, протилежні елементи дуже вдало. Тому кожен зможе знайти в цій стрічці щось своє: кіномани насолодяться ретельно вибудуваною колористикою та композицією кадру, фанати Вільньова –– численними алюзіями на попередні фільми режисера, а ті, хто просто вирішив глянути популярний фільм, –– неклішованим сюжетом і добре прописаним сеттингом.