Прикордонне. Добромиль - Тернава - Хирів

Кілька слів на початку

Я вже не пам'ятаю, коли вперше дізнався про Добромиль. Навіть не про замок Гербуртів на Сліпій горі, а про саме місто. Мені хотілося потрапити туди ще задовго до того, коли я почав детально вивчати його, переглядати матеріали в інтернеті, старі мапи, намагаючись побудувати маршрут. А потім я прочитав "Слугу з Добромиля", книгу, що справила на мене велике враження і, врешті, подорожні записки авторки після мандрівки сюди.

Це місто довго було у моєму списку бажаних до відвідин. На першому місці. Не по якомусь критерію, а тому, що коли я складав той список, то одразу подумав про Добромиль. І хоч то мала бути мандрівка із тих, що лише для душі, я відкладав її дуже довго і квитки купив дуже імпульсивно та ще й врешті поїхав туди не сам.

Місто мене бентежило. Можливо тому, що я знав про нього надто багато. Що місцеві подейкують, мовляв, біля Сліпої гори часто чіпляється блуд, так що можна проблукати лісом багато часу і не дістатися замку. Що неподалік у Ляшках Мурованих, де вже повністю розвалився замок Мнішків народилася Марина Мнішек, якій судилося аж на 9 днів стати царицею Московською і померти загадковою смертю в Коломенському Кремлі. Мене непокоїла постать Яна Гербурта Щасного, що не став "своїм" в історії ні русинів, ні поляків. Лякав монастир святого Онуфрія, під стінами якого досі знаходяться останки розстріляних НКВС. Але найсумніші емоцій викликала Саліна - урочище, де колись видобували сіль, а у 1941 році тут було жорстоко знищено близько 4 тисяч людей. Останки тих жертв досі забетоновані глибоко під землею в соляних шахтах. Потім на території Саліни створили санаторій, а трагедія замовчувалась багато років. Того санаторію давно вже немає, а крипотні фото з періоду його існування можна знайти у мережі. Як зрештою прочитати про трагедію Саліни.

Цей край, однак, не зажив собі поганої слави, просто на його долю випало чимало.

Хирів

На моє переконання Хирів належить до тих міст, куди потрібно приїхати зранку, в ідеалі коли місто ще спить. Опинившись о 6:15 на вокзалі у Самборі, дивом одразу ж побачили потрібний автобус і за якихось хвилин 20 уже були там. У Хирові є два жвавих місця: площа перед міською радою (колишня Ринкова, але зараз навіть так не називається) і пляц напроти залізничного двірця, з будкою автостанції. Вони знаходяться майже поряд, і площа із ратушею, костелом та кількома збереженими кам'яницями, ще повністю порожня, виглядала так, наче справді у якомусь невеликому містечку в Польщі.

Тільки сучасна площа чи не вдвічі менша колишнього Ринку, ратуша не автентична (у 2014 році до звичайного будинку добудували вежу), а до костелу святого Лаврентія 1710 р., що, здавалось, межує із монастирськими келіями, в радянські часи добудували музичну школу. Тоді його використовували як будинок культури.

Трохи поодаль - мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці 1846-1847 рр. та будинок товариства "Просвіта". І школа-інтернат Владики Івана Хоми, вік якої встановити складно.

А далі, на пагорбі, у колишньому передмісті Посада-Хирівська - цвинтар. Окрім давніх поховань тут збереглися дві старовинні каплиці - єзуїтська Собору св. Івана Хрестителя 1908-1909 рр., що зараз наче б використовується православною громадою та поминальна каплиця 1910 р. (можливо надгробна, зважаючи на наявність крипти внизу). Тут, як і на деяких старовинних кладовищах Галичини, окремо знаходяться поховання радянських військових, датованих здебільшого 40-50 рр. Вочевидь ті, що були направлені в ці краї для боротьби з повстанцями.

Залізничний двірець. Він величний, хоч його часи слави давно минули. Колись це була стратегічно важлива станція із роз'їздами у трьох напрямках: на Перемишль, Сянок і Самбір. Коли у 1951 році знову ділили Галичину, поляки отримали Устрики-Дольні, хоча змагались за Хирів.

На станції знаходиться 5 колій, одна із них європейського формату. В іншому кінці міста є ще одна станція Хирів-Посада теж із великим вокзалом, який, правда, вже не використовують. Поїзд тут курсує лише один. За день він обслуговує два напрямки: Самбір - Нижанковичі і Самбір - Старжава. Тобто лише дві пари на день. До 2009 року тут курсував міжнародний потяг у двох напрямках: Ясло - Хирів та Хирів Устрики-Дольні, проте був скасований поляками. Табло із його розкладом досі висить у центральному холі.

Останнім і чи не найцікавішим місцем у Хирові є Колегія єзуїтів з каплицею св. Йосифа Обручника 1883 р.. Знайти її не важко, бо проглядається практично із будь-якої точки міста. Достатньо перейти на інший берег ріки Стривігор (Стрв'яж). Там інший Хирів. Забудований низькими п'ятиповерхівками із бетонними плитами замість асфальту - колишнє військове містечко.

До колегії дістатися важко. Та я і не сподівався зробити це легально. Себто увійти через парадний вхід чи ждати, що хтось вийде і проведе екскурсію. Подорожуючи містечками Львівщини надіятись на це як мінімум смішно.

Історія колегії дуже багато на події, тож зазначу лиш, що переломними стали 1939 і 1944 роки, коли на території монастиря почергово господарювали німецькі та радянські війська. Врешті єзуїтів звідси остаточно вигнали, а на території розмістили вйськову частину. Звідси всі п'ятиповерхівки, що взагалі не вписуються в образ міста. Колишню садово-паркову частину забудували казармами, а будівлі колегії раз за разом змінювали своє призначення. Військова частина перебувала тут до 2003 року, після чого будівля перебувала у запустінні. Відродити це місце намагалися як готельний комплек, але нищівна пожежа у березні 2018 року внесла свої корективи.

Ми обійшли майже половину території по периметру, бо я шукав щілину чи пролом у паркані. Врешті наткнулися на радянську прохідну і поржавілі ворота, підперті з іншого боку шматком дерева.

По той бік було щось таке, що не піддавалося опису. Я давно не бачив настільки химерної споруди. Зруйнована, перебудвана, частково відреставрована, зі слідами пожежі. Пустир. Зловісні скелети радянських будівель. Провалля у ґрунті, причепи від фур, комбайни. Посіріла огорожа радянської частини, що межує із кованою брамою у хрестах. Тут наклалося занадто багато історій, стільки власників території залишили на ній свій відбиток. З фронтальної частини - розораний асфальт. Важко було визначити чи це місце ще у чиїйсь власності, чи воно охороняється, чи тут ведуться тут певні роботи. Бо навіть пластикові вікна були розбитими. Купи пляшок, сміття. Одним словом справжній хаос.

Фронтальну частину вочевидь знову реставрували. Тільки не зрозуміло з якою метою. Храм теж відновили і поставили масивні ковані двері із псевдо позолотою. Справжнє безглуздя, якщо вважати на те, що велика частина будівлі і далі у запустінні.

Я не хотів тут довго знаходитися, бо здавалося, що з'явиться хтось, кому не сподобаються ці відвідини. Але ще на початку запримітив із тильної сторони гараж, з якого можна було потрапити всередину будівлі. Якби я був сам, то не ризикнув би цього робити, бо там було темно, хоч в око стрель. Але це великий плюс поїздок із кимось. Принаймі додається хоробрість.

Поліз туди, увімкнувши ліхтарик. Те, що здавалося галереями, з яких можна потрапити до середини, виявилося підземеллям, що опускалося ще нижче. Вирізані в підлозі ями, наче крипти, ґрати, проїдені іржею, масивні гаки під стелею, на яких мабуть знаходилися світильники. Підземелля розходилися у різні боки і в темряві майже нічого не було видно. Врешті довелося покинути цю справу.

Облишивши колегію, повернулись на станцію. Поїзд, на який і не розраховували, запізнився, тож відправився перед самим носом. Потрібно було чекати автобус. Я розраховував, що він скоро приїде, але в таких мандрівках не слід надіятися на щось напевне.

Транспорт ніяк не з'являвся або їхав в іншому напрямку. Кожен з місцевих направляв нас не на ту маршрутку. Зійшло сонце, з'явилися базарювальники, доволі специфічний народ. Ми стояли під магазином де продавалися іграшки, одяг і сувеніри (!). Галас, курява. Я починав нервувати, бо не хотів довше залишатися в цьому місті, інакше воно так би й залишилося у моїй пам'яті як брудне, недоладне і провінційне. Але саме у той момент з'явився автобус.

О сьомій ранку сходило сонце, забарвлюючи дахи кам'яниць колишнього ринку. В цей момент на ратуші несподівано почав бити годинник. З'являлися перші перекупки, нав'ючені клунками. Під цю мелодію вони перетинали площу, зігнуті під вагою своєї ноші. Я хотів зняти це на відео, але музика враз припинилася. Вона залишилася лише в моїй голові. І таким я запам'ятаю Хирів.

Тернава. Замок Гербуртів

Менше 10 хвилин - і ви у Тернаві. З Добромиля шлях на замок довша. Туди із села веде ґрунтова дорога, але вона здебільшого заболочена, бо пролягає через ліс.

Але спершу кілька знімків Тернави і Сліпої гори. Це місце до певної міри теж застигло у часі.

Перший замок був збудований львівським ловчим Миколою Гербуртом у 1450 році, але був дерев'яним і згорів під час нападу татар у 1497 році. Мурований замок з'являється у 1566 році. Десь у цей період король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август надає Добромилю магдебурзьке право. Будівництво розпочав Станіслав Гербурт, а завершив Ян Гербурт Щасний у 1616 році. Замок виконував суто оборонні функції і не призначався для постійного проживання. Його і зараз зі всіх сторін продувають вітри, хоч Сліпа гора, що колись була цілком безлісою, густо поросла деревами. Низький замок був чи то у Добромилі чи у Фельштині (тепер Скелівка), а неподалік у Боневичах Гербурт заснував першу на цих теренах друкарню. Здається від неї ще залишилися якісь руїни. У Яна Щасного не було нащадків, тож з 1622 року замок переходить до Конецпольських і поступово занепадає. За Австрії його майже повністю розібрали, тож на сьогодні збереглася лише частина укріплень. Цікаво, що мури частково розібрали монахи, отримавши від вдали дозвіл використати цеглу для будови василіанського монастиря.

На замку було холодно і дув рвучкий вітер. Стіни поросли деревами і кущами шипшини, тож влітку тут заростає все повністю. Але те, що залишилося, простоїть іще довго. Кажуть, тут з'являється княжна у весільному вбранні чи хлопець зі свічкою. Не дивно, що замок посеред лісу овіяний легендами, і краще тут не затримуватись до темряви.

Монастир

Втома уже давалася взнаки, коли ми спустилися назад до села, а звідти увійшли в Добромиль. Місто поки не вирізнялося нічим особливим, хоча вдалині виднілися вежі давніх будівель. До них було відносно рукою подати, а до монастиря ще понад два з половиною кілометри вбік. Ми таки повернули туди і я весь час думав, що якби був сам, то чи пішов би. Але якби не пішов, це місце засіло б гвіздком у моїй свідомості, доки б я врешті не повернувся до нього.

Іти було важко, майже весь час то вгору, то вниз. Це радше скидалося на бойківське село, а не на місто, хай і неподалік гір. На шляху траплялися дуже великі будинки, наче там віками жили великі патріархальні сім'ї. Згадувався "Дім на горі" Валерія Шевчука, хоч я вже і не пам'ятав змісту твору, але уявляв той дім десь саме таким.

На території монастиря велися якісь роботи. Здається прибирали територію, але на нас ніхто не звернув увагу. Храм був відкритий і порожній. Виявилося, що двоє чи троє монахів, що перебувають зараз у цій обителі, живуть не у келіях (їх стан непридатний для цього), а у новому будинку поряд.

Я намагався знайти стіну, під якою у 40-х похвали розстріляних, але навколо було так сонячно й тепло, що ніде не відчувалося чогось лихого. Лише позаду двору було дивне місце, усе в руїнах, пересипаних купами землі. Коли у 1946 році монастир закрили, то через чотири роки тут почав діяти психоневрологічний інтернат для жінок. Рештки будівель вочевидь були з того часу.

Повертались назад тією ж дорогою. Як і годиться у галицькій глибинці, вздовж шляхів височіють хрести.

Добромиль

Не парадні дороги - вони саме такі. Через них не в'їжджають з тріумфом і почестями, тож саме тут зберігається весь колорит місцевості. Мабуть, найбільш вдалими будуть слова письменниці Галини Пагутяк, що охарактеризувала це як блиск і злидні Добромиля. Хоч мова тут не лише про будинки.

Перші кам'яниці давнього міста складають хороше враження. Значною ж пам'яткою міста є діючий римо-католицький костел Преображення Господнього другої половини XVII століття. На територію потрапити складно. От і цього разу брама була зачинена.

Потрібно було повертатися в інший бік, ближче до центру, проте вдалині я угледів цвинтар, який дуже хотів побачити. Звісно ж ми попленталися туди.

Що тут сказати. Занадто ефектно, наче картинка із фільму. Справжній готичний некрополь, зі скорботними ликами святих, перекошеними хрестами й надгробками, повитими плющем. Деякі з них дивом вціліли, деякі наче навмисне розтрощені, інші позападалися в землю, плити зсунулися, оголюючи темні провалля. Здійнявся вітер і для повного ефекту не вистачало хіба каркання ворон над головою. Але тут не йдеться про щось театральне, радше містичне, не у поганому сенсі.

Кілька символічних братських могил українців й поляків, окремо новий цвинтар та осібний куток для могил радянських військових. І каплиця, всередині вбрана дуже по-галицьки. Може трохи наївно чи з елементами кітчу, але саме у тому дусі, який панує тут.

По дорозі до центру знявся страшенний вітер. Купи піску носилися вулицями міста, сипало просто в обличчя. А посеред Ринкової площі стояла ратуша. Трохи обдерта із новим хідником, який поклали поверх старої бруківки. Тут як і раніше знаходиться рада міста.

Попід самими стінами збереглася давня, кладена ребром бруківка. А на фронтоні - герб Гербуртів - яблуко, пронизане двома мечами. Ця ратуша - серце Добромиля. Принаймі мені так здалося. І доки вона стоїть, нічого не втрачено. Просто велич Добромиля під шаром піску, що припорошив вулиці міста і який потрібно змести.

Вузькою вуличкою поміж дивних низьких будинків, двері яких виходили прямо на дорогу і у яких ніхто не жив, рушили ще до церкви св. Духа XVII століття. Вона була теж зачиненою.

Згодом вдалося потрапити в одну із кам'яниць на площі Ринок. Чи не половина житлових помешкань пустує.

Ще кілька переходів і погода загнала нас на автостанцію. Точніше те, що від неї залишилося - закритий будинок і єдина платформа. Вітер далі сіяв піском і люди, що чекали автобус, були змушені так сяк ховатися за рогом будівлі. На щастя він невдовзі з'явився.

Я поїхав з Добромиля переповнений враженнями, обмінявши частку себе на спогади із цього міста, яке, до речі, так і не вдалося дослідити повністю. Тут ще залишився занедбаний арсенал, старший навіть за львівський, Саліна, пастушкова церква та багато іншого. Добромиль безперечно є містом непересічним, хоч його блиск і покрився порохом.