День 2

Цього дня стало трохи тепліше. Холод відступив й можна було вдихнути повітря без страху замерзнути зсередини. Чоловік вийшов з печери, в якій жив останні кілька тижнів.

Він примружився від яскравого світла, яке вдарило по очах. Сонячні промені відбивалися від снігу, засліплючи його. Постоявши хвилину, Дрейк, а саме так звали чоловіка, помалу розплющив очі. Вже було трохи легше.

Він роззирнувся довкола, шукаючи снігоступи. Вони лежали біля входу до печери. Вдягаючи їх, він милувався краєвидом, який попри свою жорстокість був грандіозним. Перед ним лежала долина, обрамлена скелями. Гори довкола були вкриті соснами, а внизу, майже в центрі западини, було замерзле озеро. Далеко попереду пливли хмари, кидаючи тіні на землю. Здавалося, що ще трохи й вони зачепляться за піки, які пронизували небо та просто-напросто впадуть донизу.

Від печери зміїлася стежка, ховаючись серед кущів шипшини. Чоловік пішов неї вниз, по дорозі дозбируючи ягоди, які пропустив раніше. Дрейк не втрачав надії на порятунок. Кожен день починався однаково: вийти з печери, піти до озера, продлубати ополонку, набрати води, перевірити всі заячі пастки, назбирати дров, покопатися серед залишків літака, та, в ідеалі, знайти там щось корисне. Потім він повернеться до печери, докине кілька гілок до залишків вогню, перекусить, та просто сидітиме, чекаючи ночі.

Та слухаючи.

Близько тижня тому, Дрейк прокинувся серед ночі через незрозумілий шум. Він лежав, слухаючи його, аж поки не підскочив на своєму ліжку з соснових гілок. Це був гелікоптер! Тоді чоловік вискочив з печери й побачив, як в небі блимають вогні його потенційного порятунку. Вертоліт заховався за горами, тож Дрейкові залишалося тільки стояти на холоді, в мовчазній надії, що той повернеться. Постоявши так близько півгодини та задубівши, чоловік повернувся до печери. Все довкола розпливалося: сльози текли з очей. Він так і не заснув, вчуваючи примарне лопотіння гвинтів.

Зранку Дрейк знав, що треба зробити. Впродовж наступних днів він назбирав якомога більше дров й підготував величезну ватру ззовні печери. “Вони точно помітять, якщо знову пролітатимуть наді мною” — думав Дрейк, розглядаючи своє творіння. “Коли,” — виправив він себе — “Не якщо, а коли.”

Тож з тієї ночі він чекав. Вже не раз він вибігав надвір, почувши своє спасіння, але це завжди були злі жарти його розуму.

Так само як і раніше, цього вечора він всівся біля входу в печеру та слухав. Тепло вогню зігрівало його спину, а в руках він тримав чудом знайде горня, з якого пив шипшиновий чай. Ліс внизу тихо шепотів, розповідаючи чергову історію, яку чоловік не міг зрозуміти. Небо було чистим, тож він з трепетом дивився на зорі, які інколи підморгували йому у відповідь.

Дрейк зачудовано спостерігав за однією з них: здавалося, що вона стає все ближче до нього, наче потихеньку наближається.

Раптом він відчув, як по спині побігли мурашки. Вона дійсно наближалася й при тому, доволі швидко. Не в змозі поворухнутися, чоловік спостерігав за чудом. 

Звук, який нарешті дістався до нього, вивів зі ступору. Дрейк вибіг з печери й тремтячими руками підніс запальничку до сторінок якоїсь книги, які напхав в основу майбутнього багаття. Ті швидко зайнялися, а слідом за ними весело затріскали гілки. Чоловік подякував небесам за мороз, який висушує вологу не гірше за спеку.

За якусь хвилину вогонь вже палав на повну силу, а вертоліт, який пролітав над долиною, завмер. Дрейк вихопив з вогню гілку й почав нею розмахувати, несамовито стрибаючи. Гелікоптер пішов на зниження.

Серце калатало у грудях чоловіка, поки він біг вниз по стежці. Вибігши до озера, він зрозумів, що досі тримає в руках запалену палку. Посеред льоду стояв гелікоптер, а від нього йшли двоє чоловіків. Хтось з них сказав:

• Ви врятовані. Ми допоможемо.

Від цих слів, та від пережитого, Дрейк просто-напросто втратив свідомість.