День 1

1. Місячної ночі тільки ворони були свідками цвітіння квітки душі;

2. Булькання на озері лякало качок і заставляло риб тікати подалі від потопленика;

3. Вона дивилась на небо кожен раз, коли бажання жити відлітало;

4. Солома пламеніла, голка дзвінко впала на обгорівшу підлогу;

5. Коли він бачив кактуси, його вивертало зсередини;

6. Забутий шлях вештався поміж вільх;

7. Ніхто не дозволяв торкатися своїх крил, а вона тим часом виривала пір'я та роздавала їх нужденним;

8. Перекинутий велосипед, клубки диму та вивернута під неправильним кутом кінцівка;

9. Під землею тихо, навіть думки мовчать в праведному траурі, ніхто не почує крику;

10. Сніжинки м'яко торкались його тіла, начебто перепрошуючи за гострі крижини по яких він йшов босоніж.

- Довго чекала?

- Спасибі, що не вічність.

- Чому саме океанаріум?

- Медузи.

Коротко відповіла дівчина з довгим чорним волоссям та повернулася до прозорого скла. Там життя вирувало в клітці, вони не знали іншого існування та були задоволені тим, що мають чим дихати і що їсти. Численні зіваки дивились на них зовні і самі, наче риби повідкривали роти. Молодик, що запізнився на якихось десять хвилин поправляв краватку та усміхнено дивився на туристів.

- Через що вони помруть? - несподівано шепнув дівчині на вухо і її очі від злоби почорніли.

- Я не намірена говорити про роботу в свій вихідний. Єдиний до речі.

Чоловік розвів руками. Дівчата потай фотографували його і було зрозуміло чому. Високий блондин з блакитними очима та чарівною білозубою посмішкою. Виглядав добродушно, ніби міг все пробачити та забути будь-яке зло. Ідеальний партнер, ось тільки його знайома губилась на фоні красунчика, проте вселяла страх. Строга дівиця з проникливим поглядом. Було відчуття, наче вона бачила більше, ніж будь-хто інший. Ніхто не наважувався підійти, щоб познайомитися, тому що вважали, що всі їхні секрети в неї як на долоні.

- А по старій дружбі? Ти ж знаєш, що я бачу тільки скільки їм залишилося, а це не так цікаво як причина. Ось наприклад, - він озирнувся, проте людей уже поменшало навкруги. Скільки ж вони простояли? - не замічаєш? Як час швидко летить.

Він засміявся, дівчина не розділила його веселість, лише стенула плечима. Вона зосередилась на прозорих створіннях, які повільно розтинали щупальцями воду. Було у медузах щось таке, від чого дівчині ставало на диво спокійно.

- Схоже я останнім прибув. Вибачте, не міг згадати, де знаходиться це місце. Все так змінилось останнім часом. Радий вас знову бачити, Смерть, Час, ви такі ж як я пам'ятаю. Після стількох сотень років, я знову щасливий.

Повернувшись, вони побачили статного літнього чоловіка з бородою та карими очима. Він хоч і виглядав слабким від літ, які його скували, проте від нього віяло силою, яку приховував в собі.

Час засунув руки в кишені та притих. Смерть гречно вклонилась.

- І ми раді вас бачити, Пам'ять. Можна дізнатися чому ви нас зібрали?

Старий посміхнувся та підійшов ближче до їхньої двійки. Екскурсії завершились, а самотні люди теж збирались йти. На них трьох поглядали скоса охоронці, але як відводили очі - одразу забували.

- А ти як завжди одразу до діла. Хіба я не міг просто покликати вас, щоб прикрасити свої сірі будні?

Дівчина розчаровано повернула свій погляд до морських жителів. Пам'ять не образився, навпаки продовжив говорити в веселому тоні:

- А ви знали, що пам'ять золотої рибки триває всього...

- Десять секунд, - нетерпляче завершив за ним Час та запитав. - Можна я відійду закурити?

- Останнього разу через це ми відмінили зустріч і після цього люди масово губились в своїх днях.

Смерть презирливо додала:

- Через тебе стільки життів було бездумно втрачено.

Напруга зростала, тому чоловікові не залишилося нічого, окрім як викинути цигарки в смітник.

- Все, тепер задоволені?

Його настрій помітно змінився. Час ніколи не був стабільним, то підлаштовувався під кожного, а то несподівано вдаряв в спину своєю прямолінійністю.

Пам'ять не зважав на ці виходки. Сучасний світ потребував змін і вони торкнулися навіть його одвічних друзів. Він провів рукою по склу і міріади картинок з'явились на ньому, показуючи дійсність, яка була відома всім. Пожежі, землетруси, війни, пандемії, голод, вбивства, насилля, ненависть, байдужість...

Вони дивились на все це мовчки і першою не витримала Смерть. Їй було важко дивитись на те скільки людей помирає, навіть тоді, коли вона не на роботі.

- Якщо ти і сам все розумієш, чому мене покликав? Душі безцільною купою будуть вештатися по світу, доки я їх не зберу.

- Нам потрібно щось зробити.

Спокійно відповів Пам'ять, а от Час похоже уже закипав від гніву. На нього справило велике враження ці прояви спогадів. Краватка душила його і він нервово стягнув її.

- Але ж ці люди не міняються, точно як ті ящери. Горбатого труна справить, Смерть вибач. - Час перевів погляд на дівчину й вибачливо схилив голову. Набираючи повітря в легені продовжив свій монолог. - Така істота як людина - не вміє користуватись часом. Скільки таких було на нашій пам'яті? Що обіцяють змінитися та продовжують робити те саме, якщо не гірше?

- І що ти пропонуєш? - Пам'ять дивився на нього докірливо. Так дивляться батьки на пустотливих дітей, які не праві, але гаряче впевнені в протилежне. Такий самообман для Часу, що керував життям світу був неприпустимим. Якщо він збожеволіє, то що стане з усіма?

- З часом всі екосистеми відновляться, тільки якщо люди зникнуть. І Смерть нарешті відпочине...

-. А перед цим ти мені пропонуєш виконати понаднормові? Ти хоч розумієш скільки невинних життів хочеш погубити?

- Смерть, дивись на це з іншої сторони. Скільки життів тварин ти можеш спасти і після такої роботи можеш брати відпустку на декілька сотень літ. Все одно до того часу буде пустинно.

- Заткнись!

Смерть вступила в перепалку з Часом, а Пам'ять дивився на них, зітхаючи. Бути наставником таких гарячих особистостей нелегко. Про дівчину, звичайно так не скажеш, але поряд з чоловіком, що наступав їй на п'яти було непросто знайти спільну мову. Треба було терміново їх відволікти.

- Може прогуляємось по місту? Океанаріум закривається та й медузи всі поховалися.

Дівчина отямившись, повернулась до скла, жодної живої істоти не було. Фільтрована вода пускала бульбашки. Водорості ліниво коливались всередині. Порожньо і холодно.

- Мої медузи... - сумно протягнула Смерть і таки зголосилась пройтись.

На місто насувались сутінки. Вони вийшли з зачиненої будівлі. Йшли головною вулицею і людей в таку пору було багато. Пари на прогулянці, матері з дітьми, чоловіки та жінки після важкої роботи, підлітки шумною компанією.

Дівчина трималась осторонь і старалась не зіткнутися з живими, в той час як Час щиро був радий навколишній увазі та махав рукою, наче кінозірка.

- Ти впевнений, що хочеш їх знищити? - саркастично промовила Смерть, оминаючи кількох підлітків.

- Вони мене не цінують. - Все іще махаючи, тихо промовив чоловік. - Вважають, що часу у них повно та на мою думку спалюють своє життя в неймовірній нудьзі. Саме тому мені подобаються твої гості, Смерть. Ті, яким залишилось небагато живуть на повну. Я був би готовий вічно за ними спостерігати, проте ігнорувати гіршу частину людства не вдасться. Як і сказав наш друг з цим треба щось вдіяти.

Пам'ять мовчав. Він думав і його знайомі звикли до тихої натури свого головного. Пам'ять нічого не забував, хоч говорив, що це не так і його шанували навіть після смерті. Мав обширні знання з будь-якої галузі, хоч люди його недооцінювали, сумнівалися та керувалися дедалі частіше гаджетами, ніж ним. Смерть теж пізнала участі забувшої богині. Такої шани як колись не було, тепер їх боялися та просили не забирати, не різати страшною косою, яку самі ж придумали. Вона ж ніжно брала за руку та вела за собою, щоб шлях не закінчувався.

- Чоловіче, чи не хотіли б купити фіалки для своєї дівчини?

Жінка, що продавала квіти ласкаво посміхалася. В ній розігрався справжній азарт, по очах було замітно, що свого вона не упустить. Час уже хотів відмовитись, коли Пам'ять неочікувано скрикнув.

- Точно!

- 50 гривень за букет. - Прудко відповіла продавчиня вручивши дівчині квіти.

Блондину нічого не залишалося окрім як купити Смерті квіти. Проте в її руках вони зав'яли, жінка перехрестилась. Трійця плавно відійшла від неї і вона знову повернулась до свого звичного життя, ніби щойно нікого не було.

- Ти в порядку, люба? - хоч Пам'ять і говорив лагідно, але вони обоє знали, що обійняти чи торкнутися до неї не ризикне.

- Нічого, я звикла до того, що все руйную. Так до чого ти дійшов?

Час дивився навкруги. Немов знову кудись спізнювався.

- Можна пошвидше будь ласка?

- Тільки не говори, що знову приєднався до якоїсь авантюри. Час, ми ж уже не по віках дорослі сутності. Якщо ти спішиш на зустрічало інших своїх колег, яких ітак бачиш кожного дня - тебе ніхто тримати не буде. Насамперед, тому що це неможливо. Але зараз ти не міг би почекати і послухати мене?

Чоловік шумно видихнув повітря й кивнув. Вся його увага була повернена до старого, він хотів щоб все швидше закінчилося, проте знав, що промоиавши час, нічого не зміниться.

- Люди стали нас забувати, зневажати, ігнорувати - чому? Тому що їм не вистачає Кохання.

- Ой, ні... - першою заявила Смерть і Час був з нею згідним як ніколи - ця завжди позитивна особа лякає мене. По її словам, так всі на світі чудові партнери один для одного, тому мають жити дружно під теплим сонечком та кольоровою веселкою.

Пам'ять кивнув, прийнявши її слова, але його було уже не зупинити. Всього один дзвінок і до них бігла іще зовсім дівчинка-підліток з палаючим червоним волоссям й сірими очима. Вона сліпа, нічого не бачить, проте щиро усім довіряє та здатна на неймовірні речі. Не одні гори через неї перевернулись доліниць і Пам'яті довелось їх повертати назад, не одні зорі зняті з неба, що дуже псувало роботу Смерті. З Часом була іще не знайома, тому що поряд з нею він втрачав будь-яку важливість.

- Чого кликали, дідусю?

- Дідусю? - вражено перепитав Час, але старший його зупинив.

- Не хочеш до нас приєднатися, Кохання? Ти іще зовсім юна, проте тобі необхідно бути з нами, щоб врятувати світ.

Дівчинка думала, качаючись зі сторони в сторону. На ній дзвеніли ключики, замочки, брелоки та браслети, якими вона була вся завішена. Але довго думати не прийшлось.

- Я згідна якщо так ніхто не постраждає, домовились?

Час шепнув Смерті щось про те, що саме через Кохання всі і будуть страждати, але дівчинка його не почула. Вона була рада, що її замітили вищі і тепер ймовірно буде однією з них.

- Домовились. - спокійно відповів Пам'ять та посміхнувся. - Вітаю в нашій скромній команді.

- І я дуже рада усіх вас бачити, можна вас усіх обійняти?

Смерть замахала головою:

- Краще не потрібно.

Дівчинка прищурилась та обережно обійшла навкруг Часу та Смерті. Після чого несподівано видала:

- Ви пара!

Чоловік аж захлинувся від такої несправедливості.

- Ми? З чого ти взяла?

- Ми ненавидимо один одного! - охоче добавила дівчина.

- Знаю, мені сестра говорила, але ж від Ненависті до Кохання один крок.

Стояла на своєму тінейджерка та оглядалась по сторонам, наче шукаючи свою загублену сестру.

- До речі, дідусю, а сестру ви теж візьмете,бо я без неї ніяк.

Пам'ять дивився на неї, стараючись пригадати про цей факт. Все ж таки після стількох років багато що змінилося. Якщо Кохання та Ненависть сестри, а Час і Смерть - пара, то він змушений залишитись наодинці. Чого не зробиш заради порятунку людей. Його самого теж іноді турбували думки чи варте це все цього. Але вони завше залишатись не вислуханими. Він не міг чи точніше забороняв собі про це думати, адже пам'ятав усе, що свого часу сам натворив. Молодість тим і славиться, що кількість помилок перевершує кількість звершень. Саме тому він постійно відмовляв на будь-які запрошення до себе Молодості. Проте жінка ця була настирлива і це іноді забавляло його.

- Де твоя сестра зараз?

- Я завжди була тут. - Прошипіла за спиною біловолоса. Хоч і прийнято її вважати темною та злою, дівчина з голови до ніг була білосніжною. Говорила тільки правду та була чесною в своїх почуттях. Була на відстані витягнутої руки до сестри і тепер ні в кого не було запитання як саме пересувається Кохання. Її вела Ненависть.

- Насправді вона хороша, - завірила усіх полум'яна, - просто люди на неї погано впливають.

- Не виправдовуйся, сестра, вони тебе ніколи не зрозуміють. - знову зашипіла біловолоса і повела Кохання вбік, щоб попити води.

Пам'ять дивився на них із захватом. Молоді, сильні, оригінальні розуми, які точно допоможуть розв'язати їхню проблему. Час і Смерть не розділяли його почуттів.

- Та перестаньте, ви теж були такими ж новенькими, але ж я не кидався на вас з осудом. Спробуйте бути добрішими.

- А наступного разу ти скажеш не вбивати змію, яка вкусила тебе, через те, що у неї красива шкіра?

Пам'ять подивився на Смерть, але нічого не сказав. Йому було цього не потрібно, зате все до деталей закарбувалося у нього в голові і він знав, що рано чи пізно ці знання знадобляться.