call

Я прокинулась від страшенного болю в животі. Ніколи б не подумала, що найважчим у житті може виявитись ряд спроб дотягнутись якихось 10 сантиметрів до телефону аби викликати швидку. В очах темно, ноги не слухаються, якась безкінечна галюцинація проекції як телефон віддаляється від моїх пальців все далі і далі. Найбільше, що тоді хотілося — вимкнутись. Втратити свідомість аби не відчувати всього того жаху. І я вже була на грані цього. Мені було страшно за дитину. І цей страх, напевно, єдине, що тримало мене у свідомості. Чому тіло не слухається? Якісь кляті 10 сантиметрів! Навіть рука почала німіти. В очах моргала темнота. І кожного разу з усе довшим інтервалом чорного полотна.

Реальність сколихнув гучний до писку у вухах телефонний дзвінок. Від стресу я змогла зробити ривок аби вхопити трубку і припинити хочаб цей жах, відповівши на виклик. 

— Олено, це я, Сергій. Вирішив набрати, бо переписку ненавиджу. Я хочу сказати, що ти егоїстка і твоя...

— Припини! Благаю, тільки не зараз. Мені не до цього!

Я поклала трубку аби набрати номер швидкої. Але мою спробу обірвав черговий дзвінок Сергія. Я відхиляла його виклики декілька разів аби все ж зв’язатись з лікарнею. Це було схоже на до нудоти страшну сцену фільму жахів. Врешті довелося відповісти.

— Сергію, чого тобі? Що ти хочеш від мене?! Тобі важко було написати два слова на моє повідомлення? Чому дзвониш саме зараз? Припини! Через тебе я не можу викликати швидку! Я не хочу аби твої образи в мою сторону стали останнім, що я почую за життя.

— Навіщо швидка? Олено, що сталось? Що з тобою? Поясни в двох словах. Олено? Чуєш мене? Тримайся, я буду в тебе за 20 хвилин. Ало! Олено! Чуєш? Ало...